Історія моїх стосунків із прикордонниками і митниками різних країн на сьогодні налічує з добрий десяток усіляких пригод. При цьому я жодного разу не намагався перетинати кордон без паспорта, візи або, скажімо, провозити у своєму багажі недозволені кількості алкоголю, тютюну чи якихось інших «гарячих товарів». Нічого, крім деяких, свого часу заборонених, книжок, хоча того разу якраз жодних пригод і не було — все пішло, як по маслу. Але така вже специфіка цих спеціальних служб, що навіть за умов моєї цілковитої законослухняності вони примудрялися викинути який-небудь службовий фортель. Років п’ять тому я навіть задумувався, чи не написати про все це якусь таку книжку — антологію моїх прикордонних комедій і драм — і присвятити її Об’єднаній Європі, майбутній Європі без кордонів.
У тій книжці обов’язково мало би знайтися місце, наприклад, для схожого на бравого вояка Швейка чеського прикордонника, який (1996 року!), дивлячись у мій усе ще серпасто-молоткастий паспорт, зненацька заспівав мені «Союз нерушимый» (і, як це з’ясовується щойно сьогодні, мав цілковиту рацію). Було б у тій колекції кілька поляків, словаків, росіян і навіть білорусів — уся проблема лише в тому, як це описати. Німців там, швидше за все, не було б — вони завжди поводилися винятково коректно, незважаючи на появу одного разу службових псів, супроводжувану відповідними історичними коментарями наших співгромадян. До речі, що стосується наших, то мене вони, як правило, запитували чомусь про дві речі — ікони й наркотики. З чого я роблю неминучий висновок про те, що моя зовнішність мусить викликати підозру саме в цих двох, далеко не суміжних, напрямах. Крім того, мене майже завжди питають, ким я працюю, на що я ніяково відповідаю: «журналіст», адже дуже важко сприйняти всерйоз відповідь «я працюю письменником», а подальша перевірка неминуче викрила б моє самозванство («щось не чули ми про такого»). Одного разу пані з української митниці поцікавилася метою мого перебування у Варшаві. Я цілком чесно відповів, що їду на конференцію. «І яка тема конференції?» — не попускала вона. «Ностальгія», — відказав я. Пані якусь мить роздумувала, а тоді зажадала: «Багаж до контролю!». І перелопатила мою валізу, що називається, до останнього дна. Чи не в пошуках тієї-таки ностальгії?
Четвертого жовтня поточного року моя прикордонна колекція поповнилася ще одним епізодом. В аеропорту польського міста Вроцлава, куди я потрапив мініатюрним кукурудзяникоподібним літачком із Мюнхена, мене було затримано як громадянина України. Не знаю, наскільки достатньою для затримання є саме така підстава — тим більше, що я вже мав у паспорті запроваджену три дні тому польську візу. Однак виявилося, що цей день — 1 жовтня 2003 року — став не тільки днем запровадження віз. Передусім він став днем, коли для нас спалахнуло червоне світло. Після чвертьгодинного вивчання, гортання, просвітлювання і простукування мого тризубастого мене попросили вийти з черги, щоб не затримувати контроль паспортів у легальніших пасажирів. Почуваючись урешті пійманим терористом міжнародного класу, я стояв збоку, скреготів зубами і шкрябав нігтями по свіжопофарбованій залізній завісі. Уявіть собі, що вас довго і настирливо запрошували в гості, але ви так само довго відмовляли, бо вам було не зовсім по дорозі. А коли ви врешті, не витримавши вмовлянь, таки здалися і прийшли — суто з увічливості, на порозі виник хтось із прислуги і заявив, що впускати вас не вільно.
Бандитською мовою це називається «кинути». Здається, саме той випадок.
Щойно після того, як усіх справжніх європейців було впущено до раю, дві миловиді й підкреслено ввічливі польські прикордонниці повели зі мною службову співбесіду. Метою мого перебування цього разу був фестиваль із достатньо абсурдною, як на наші часи, назвою «Ukraina Viva!». Ця назва мала б засвідчувати наше незламне зростання і переможне становлення. Її дуже важко вимовити в діалозі з кимсь, хто — радше вже у підсвідомості — бачить тебе і твою країну десь там, серед аутсайдерів цього світу. Яке вже там «віва»?!
Я був злий і говорив їм, що їду до Польщі востаннє. От вона в дії — вся ця дипломатична бридня: «ширша Європа», «ЄС і його нові сусіди», «Польща як адвокат України». Ні, тут швидше щось інше: «до Європи разом з Росією»! Тобто — візи, перепони, потрійний контроль, сторожові пси, червоне світло. Зрештою, мені йшлося не про окремо взятого письменника Ю. А., що його врешті все одно впустять і, можливо, навіть перепросять (так урешті і сталося). Ні, мені йшлося про інше: чому з 1 жовтня 2003 року людину з паспортом громадянина України слід обов’язково підозрювати і затримувати? І для чого було запроваджувати цей візовий режим? Щоби не впускати? Зопалу я подумки формулював найневідкладніші пункти наших подальших адекватних дій. Негайне приєднання до ЄЕП. Негайне запровадження віз для поляків, що їдуть в Україну. Негайне спорудження ще однієї залізної завіси — на противагу їхній. І щоб наша була вищою, міцнішою, непролазнішою!
Трохи згодом, уже в таксівці, я дещо відійшов. Пейзаж за вікном майже нічим не відрізнявся від нашого. Ті самі спальні райони, кіоски, вуличні «стихійні базари» з бабусями, котрі продавали петрушку, і моркву, і всяку всячину. Кого тут від кого вони хотіли відокремити? Чи вони, бува, не жартують зі своїм «східним розширенням»? І як це так у Брюсселі вирішили, що мене не слід впускати додому? Бо я тут, власне кажучи, все-таки вдома — це не їхня, а моя Європа, наша зі Стасюком Європа, інша Європа. І добре, що вона є.
За якусь годину я остаточно відмовився від ідеї негайного приєднання до ЄЕП. Учений літературознавець назвав би це катарсисом.