Берлінський міжнародний кінофестиваль, по суті, відкриває світовий кіносезон. Є, правда, ще Роттердам, але я там ніколи не був, тому значимість тамтешнього феста оцінити по-справжньому не в змозі. Так чи інакше, Берлін ніби обмацує грунт: а нумо, нумо, нумо... Аби піти далі більш твердо й упевнено.
Уже третій сезон поспіль на чолі Берлінале Дітер Кослік і його команда. Навряд чи можна стверджувати, що вони розпочали певну революційну перебудову фестивалю, загалом і в цілому він залишився тим самим. І водночас став усе-таки трохи іншим, більш живим, динамічним, молодіжним. Не випадкова така увага тут до молодого покоління, не випадкова поява семінару молодих кінематографістів, Кампуса талантів, до якого сам Кослік виявляє підвищений інтерес. Там, до речі, була група українців чисельністю вісім чоловік (для порівняння — із Росії лише двоє), а режисер Віра Яковенко й узагалі пробилася в четвірку тих, хто домігся права зняти в фестивальні дні короткометражний фільм. Вона його і зняла, після чого голосуванням самих же учасників семінару визначалася краща робота. Вірина такою не стала, але це вже нюанси.
Змінилося і ставлення до національного німецького «продукту»: він «шанувати себе змусив» і краще «вигадати не міг», ніж пропонувати глядачеві все найкраще, вироблене в Німеччині протягом останнього року. Та й у конкурсній програмі впродовж останніх кількох років було до чотирьох картин господарів. І що ж — навчили шанувати, журі зокрема. Щойно 54-й фестиваль увінчав лаврами переможця, «Золотим ведмедем», режисера Фатіха Акіна за фільм «Проти стіни» («Gegen die Wand»). Картина спільного німецько-турецького виробництва, її постановник — 30-річний уродженець Гамбурга, етнічний турок. Його одноплемінників, як відомо, у Німеччині дуже багато. Настільки, що в тому ж таки Берліні є цілі турецькі квартали, а ще ресторани, бари, кафе, культурні співтовариства, два телевізійні канали... Одне слово, є умови для збереження етнокультурної ідентичності. Але чи таке вже все безхмарне?
Картина Акіна досліджує ту реальність, у якій живуть її герої, 40-річний Чегет (Бірол Онел) і 20-річна Сібел (Сібел Кекілі). По суті, вона здається їм цілком герметичною й абсолютно чужою. Не випадково фільм розпочинається фронтально вибудованим кадром, у якому ми бачимо оркестр біля річки, на тлі мечетей. Потім цей кадр неодноразово повторюватиметься — чи то сон, чи то мрія про іншу, близьку, інтимно прогріту реальність. А ця, європейська, міська — ні, вона породжує одне лише бажання: як-небудь втекти. Однак довкола стіна, через яку не перескочити. На цю — фізично відчутну й водночас метафоричну — стіну і спрямовує своє авто Чегет. Але залишається живий...
У лікарні лікар намагається лікувати не лише тіло, а й душу, даючи досить мудру та зважену пораду: «Якщо не можете змінити навколишній світ, змініть свій, внутрішній». Але для цього між двома реальностями треба бодай намацати які-небудь точки дотику. А в Чегета комфорт у душі виникає лише з появою на особистісному екрані тієї самої картинки з оркестром біля річки — ось те рідне, душевне... Чимось знайомим повіяло, схожим на стан душі наших «шістдесятників», котрі свого часу оспівували міську цивілізацію й водночас не знаходили в ній гармонії, яку шукали (нагадаю, нашому режисерові — тридцять і він дитя покоління 60-х).
Ні, сучасне місто — нелюд, багатоголовий спрут, котрий намагається вичавити з людини її особистість, її неповторність. Залишається бунтувати, втікаючи в наркотичне божевілля, в алкогольну прострацію. Сібел — туди ж. І ті самі спроби вчинити самогубство. Як здолати це, і чи можливо? Дівчина змушує Чегета одружитися, погрожуючи накласти на себе руки. Сватання, побудоване на брехні: він, мовляв, успішний менеджер тощо. Батьки дають згоду. Весілля, з якого розпочинається новий виток божевілля. Сібел залишається те саме — віддавати своє тіло іншим, залишаючи собі лише вузький простір душі. Ні, не виходить щось переробити — бодай себе, бодай світ. Бувають, бувають спроби повернутися до життя, найбуденнішого, домашнього, радісного. Сібел як жінка — істота з невтраченим інстинктом життя — намагається витягти їх обох на поверхню. Але відразу вмикаються гальма і він утікає, знову падаючи й розбиваючись. Поки врешті-решт узагалі не потрапляє до в’язниці, вбивши одного з її коханців. Лише після цього вона залишає Німеччину та приїжджає в Стамбул, на батьківщину предків. У картинку з річкою й мінаретами. Аби припасти до витоків... Правда, місто це практично нічим не відрізняється від європейського. Світ збожеволів, сморід цивілізації просяк в усі пори людського життя. Як тут її переробити, як вилікувати безнадійно хворого? Працею, рутинною і щоденною? Але ці буржуазні цінності-радості занадто нудні для людини, а головне — вони не дозволяють їй намацати простір свободи. Де він? Можливо, у процесі самовдосконалення, самоочищення... А можливо, й ні. Герої знову разом, а відповіді як не було, так і немає, — ні на Заході, ні на Сході: усе здається ілюзорним і примарним, так само, як і кожен рецепт подолання дисгармонії, відчуття граничності ситуації, в якій сьогодні опинилася людина.
Ось такий фільм і ось такі міркування підтримало журі Берлінале на чолі з відомою (головним чином за картиною братів Коенів «Фарго») американською актрисою Френсіс Макдорманд. До речі, якщо подивитися переможців фестивалю останніх років, то практично незмінною є налаштованість на підтримку пошуку виходу з глухого кута, в якому опинилася людина. «Інтимність» француза Патріса Шеро (2001 рік) у своєму посланні закликала розпізнати в іншому іншого, передусім як суб’єкта духовного взаємопроникнення. «Кривава неділя» британця Поля Грінграса (2002) повідала про насильство людини над людиною, що з цього, по суті, витікає усе зло людства. Стрічка «У цьому світі» ще одного британця, Майкла Вінтерботтома (2003), розкривала трагічну ілюзорність пошуку себе за межами власної суті...
Підтримало журі й інший фільм, також тридцятирічного (!), аргентинського режисера Даніеля Бурмана «Втрачені обійми» (El ambrazo partido), присудивши йому відразу два призи — Гран-прі «Срібний ведмідь» і такого ж «ведмедя» виконавцеві головної ролі Даніелю Хендлеру (як найкращому актору фестивалю). Заслужено, як на мене. Жива, дотепна, глибока картина. Її матеріал — те саме місто, околиця Буенос-Айреса. Люди тут займаються в основному торгівлею, і це діти різних народів: корейці, поляки, євреї... Інтереси їх дрібні, хоча ніяк не скажеш, що життя нудне й нецікаве. Водоспад емоцій, рухів, хвилювань, блискуче підтриманих камерою Раміро Севіти — зйомка з рук, швидкі, майже репортажні замальовки побуту, усього цього легкого латиноамериканського божевілля, коли все спалахує раптово й так само раптово гасне. Імпресіонізм, сучасний імпресіонізм.
Ось тут і живе Аріель (той самий «посріблений» Хендлер), котрий, проте, зайнятий тим, як би вибратися за межі цієї галактики. Річ у тому, що його бабуся свого часу залишила Польщу, рятуючись від Холокосту, і нині герою картини хочеться неодмінно отримати польський паспорт для документування, так би мовити, свого коріння. Цікавить його й образ батька: навіщо залишив він свого часу родину, навіщо поїхав до Ізраїлю, чому ніколи не намагався нагадати про себе? На подібні запитання мати Аріеля відповідає посиланням на кіно (і ми бачимо цитати з картини Вітторіо де Сікі), наводячи як приклад історію, повідану в знаменитому італійському фільмі «Соняшники»: у воєнні роки солдат залишається в Україні, і коли кохана жінка (Софі Лорен) через роки знаходить його (Марчелло Мастроянні), він уже абсолютно інший. «Війна змінює людину», — таке пояснення.
Так, світ мінливий і цим прекрасний — про це, власне, і розповідає фільм. Мінлива й людина — із цим треба б погодитися, якщо навіть не примиритися. Аріель — чи через молодість, чи через недосвідченість — намагається перемонтувати дійсність, заодно виправивши щось у минулому. Іронічний закадровий текст від героя не залишає сумнівів у тому, що всерйоз до цього не ставиться й автор. Проте, проте... Спонукавши, скажімо, свою бабусю на спогади, онук пробуджує в ній нерозтрачене бажання співати, бути артистичною та неперевершеною. Уже на титрах ми побачили її концертний номер, публіка в фестивальному залі відреагувала адекватно — оплесками, — і відразу її підтримав режисер: бабуся раптово кланяється з екрана в зал і грайливо запитує: «Вам сподобалося?» І вже овація: мессідж режисера з вдячністю прийнято. Ми, люди, буваємо прекрасні в хвилини, коли виявляємо здатність до глибокого й цілком артистичного контакту.
І батько — він з’являється, немов видіння, перед сином, викликаний його бажанням, його ревним прагненням переінакшити життя, удосконалювати себе та близьких. Втрачені свого часу обійми промальовуються в кадрі, набуваючи певної цілком фізичної реальності.
Батько і син, батько й дитя — як часто виникає в сучасних фільмах цей сюжет. Він виникає, приміром, у дуже хорошому, на мою думку, фільмі відомого норвезького режисера Ханса Петера Моланда «Прекрасна країна» (Beautiful country) (спільне виробництво Норвегії і США). Історія в’єтнамського юнака, котрий вирушає на пошуки батька, що свого часу виїхав до Америки й розчинився там. Епічна річ, і які тільки пригоди й негаразди ми в ній бачимо — і рабство, і приниження в таборах для емігрантів, і суворе випробування морською подорожжю, і життя в місті-велетні, Нью-Йорку. І, нарешті, батько, котрий живе в Техасі, у майже безлюдній глухомані... Поступово, повільно, але необоротно розпочинається рух душ назустріч одна одній. Напевно, не випадково це відбувається на маргіналіях, на теренах великого сучасного життя, із усіма його міазмами.
У фільмі добре відомого в нас корейського режисера Кім Кі Дука «Самаритянка» («Срібний ведмідь» за найкращу режисуру) також змальована історія батька і його юної доньки Джао-Ін (Квак Жи Мін). Як завжди, кореєць пропонує досить жорстку кримінальну історію, де багато трупів і жахів, хоча, на відміну від інших своїх картин, тут він не намагається зайвий раз лякати глядача. Головна героїня живе зі своїм овдовілим батьком, котрий у дочці душі не чує, більше того, він наповнює її душу «озоном» високого духу, високої культури. Кожен день розпочинається з того, що він одягає на неї навушники, в яких лунає класична, божественна музика європейських композиторів. На жаль, одного не вельми чудового дня він дізнається, що його донька підробляє проституцією. Хоча насправді там своя родзинка і своя історія. Проте вражений батько вирішує змінити ситуацію доступними йому, поліцейському, засобами... Хороша, дуже виразна картина, фінал якої дарує надію на те, що зусилля батька все-таки не марні.
Так, із людей не виходять ангели, досконалі творіння рідко виліплюються з живих істот. У цьому має змогу переконатися герой фільму «Перше кохання» (Primo Amore) 35-річного італійця Маттео Гароне («Срібний ведмідь» за найкращу музику, створену й виконану групою «Осіріс»). Головну роль, скульптора по металу Вітторіо, виконав непрофесійний актор, письменник Віталіно Тревізан. Непоказного загалом чоловічка вибрали, гадаю, за цілком природний блиск очей, що відображає шалену пристрасть до перетворення дійсності.
Із металом виходить непогано — потрапляючи у вогонь, він розм’якає і піддається ударам молота й серця. А ось із вибраною для чергового експерименту жінкою на ім’я Соня (Мічела Секон) виходить не так чудово. Скульптор вирішує «зліпити» її ніби наново, таким собі шикарним пігмаліонським жестом викачавши з тіла «зайві» частини. Еталоном напевно служить людський кістяк — принаймні так прочитується кадр, у якому героїня позує художнику поряд із гармонійно складеною купою кісток. Тільки от халепа: не виходить відучити тіло бути тілом. І хоча актриса схудла в процесі зйомок на цілих п’ятнадцять кілограмів, хоча ми, глядачі, протягом ста хвилин мали змогу споглядати усушку й утруску тілес мало не до цілковитої кістлявості, проте природу-матір перехитрити не вдалося. І дякувати Богові, я так скажу...
Кіно, як і мистецтво в цілому, завжди прагнуло розповісти про людей, котрі здобули ангельську плоть. Про це розповіла виставка «Ангели в кіно», відкрита в Берлінському музеї кіно. Людині так хочеться бодай іноді долати свою фізичну й моральну недосконалість і злітати вгору. На здоров’я, були б крила.