На екрани українських кінотеатрів вийшов фільм «Дві башти», друга частина кінотрилогії Пітера Джексона, знятої за «Володарем перснів» Дж.Р.Р.Толкієна. Можна просто подивитися, потішити себе новими красивими спецефектами й забути. Можна, якщо читав Толкієна, посперечатися про те, чи відповідає хоч трохи фільм «канонічному» тексту, чи ні. Можна просто похвалити чи погудити. Хочеться, до речі, саме посварити, особливо якщо порівнювати з першим фільмом: врізати по затягнутих батальних сценах, сповнених відвертої голлівудщини, по дикому, загнаному темпу подій, який рве сюжет фільму на клапті і рішуче цурається спокійно-розміреного духу авторського тексту, по дурнувато-банальних репліках про «порятунок світу» і «боротьбу в ім’я добра», підсилених дещо пафосним перекладом. А ще хочеться, зважаючи на божевільний комерційний успіх фільму, подумати над тим, в чому ж, врешті-решт, його принадливість, що перемагає таку кількість вад — причому не тільки стосовно книги-першоджерела, але і суто кінематографічних.
Як у кіно...
Судячи з усього, не так вже просто знімати фільм за епічним твором — а у другому томі трилогії переважають саме епічні нотки. Звичайно, важко водночас зберегти епічність і зняти блокбастер. Кінь комерційного успіху й тремтлива лань філософічності і психологізму, помножені на видовищність, вперто не хочуть іти в одній упряжці, навіть коли йдеться про фільм за книгою Толкієна, якій досі вдавалося і, поза сумнівом, буде вдаватися і надалі поєднувати читацьку увагу (а отже і рівень продажу) з найкращими якостями високої літератури.
Успіх книги й успіх фільму залежить від різних речей, тому невідворотно доводиться миритися з деякими втратами, які несе книга, а часом — і з неочікуваними надбаннями у видовищності, якими сповнений фільм. Але якщо втрати частини подій годі уникнути, то втрата змісту на користь видовищності надто псує враження. У таких випадках реакція глядача непередбачувана: він сумує, коли за задумом має веселитися, і сміється, коли згідно із задумом має забити подих. В цьому плані, перегляд «Двох башт» схожий на контрастний душ: тільки-но ти налаштувався на схвильованість, як виривається недоречне — «хі-хі».
Зародки цієї тенденції були помітні ще у першому фільмі — згадайте хоча б бійку магів у Ортханку, що так відверто тхнула Голлівудом. У другій частині перемога Голлівуда над літературою виявилася більш переконливою: вправний ельф несеться сходами, наче слизькою гіркою, в самісіньке пекло бою, при тому стріляючи з лука короткими чергами. Гендальф Білий проводить видовищний сеанс екзорцизму і виганяє з короля Теодена «злого духа», яким виявляється Саруман Білий. Місцевий Робін Гуд одним пострілом з легкого лука вбиває слона. Ну, як у кіно, їй-богу...
«Козир» фільму — битви — не виявився «тузом». Зрозуміло, що батальні сцени і театральне фехтування не повинні бути ідеально реалістичними. Але певної міри достовірності сучасні технології (і бюджет фільму) дозволили б досягнути. Втім, саме з достовірністю і «не склалося». В епізоді з проривом облоги в Хельмовому Яру, здається, що тяжкоозброєні, неповороткі, диявольськи сильні і нечутливі до болю орки жвавенько зістрибують з мосту перед лицем кінних недобитків з фортеці, неначе у приступі патологічного пацифізму. Складно зрозуміти, як купка кіннотників, скотившись зі схилу і настромившися на ряд списів... ні, не захлинаються кров’ю, а отримують блискучу вікторію. Незрозуміло, чому правитель людей стоїть «на командному пункті», а ватажок ельфів картинно б’ється і помирає на передовій — він що, зростом не вийшов? Чому командир лучників у епоху, коли ще не знали вогнепальної зброї, кричить: «Вогонь!»? Чи він раніше драконами командував?
Мистецтво бою холодною зброєю дає простір для справді красивих і ефектних сцен. Незрозуміло, чому автори обмежилися використанням сотні разів уже показаних трюків і театральною версією фехтування, яку так полюбляють гравці-толкієністи. Ця версія і була розроблена саме для театру, де неважливо, як саме б’ється Гамлет. В кіно можна було б показати щось значніше. І вже в будь-якому разі можна було обійтись без лучника-«сноубордиста» та іншого «гномометальництва».
Загалом, другий фільм цілком міг називатися не «Дві башти», а «Битва у Хельмовому Яру і всі-всі-всі». Тому що центральним епізодом, смисловою віссю фільму, стала саме ця битва, посівше чільне місце, перевершивши інші епізоди видовищністю і бряжчанням зброї різних видів. Вона відсунула в тінь «менш визначні» події, перекривши напругою і прихід Фродо до Чорної Брами, і зустріч з Фараміром, і намагання віддати перстень назгулу чи шизофренічний діалог Горлума з самим собою.
Так, багато з того, за що ми цінує книгу, збереглося в фільмі. Справді, за одного жалюгідного і підступного Горлума, який сперечається з самим собою, можна запросто витерпіти навіть дві години такого насиченого екшену, як битва у Хельмовому Яру. Лінія балансу добра і зла, яка в першому томі і першому фільмі проходила образами людей-героїв (Ісілдур, Арагорн, Боромир), в другій частині «сповзає» на образи маленьких негероїв — гобітів, «героїв ХХ століття», за визначенням Чеслава Мілоша. Саме на такого маленького негероя звалюється гнітюча відповідальність за те, переможе у світі добро чи зло. Весь морок другого тому трилогії саме в тому, що повернення Смеагола, який колись став Горлумом, так само можливе, як перетворення Фродо на Горлума — адже навіть у найменших героїв є власна Тінь.
Незвичність Толкієнівського «темного» героя, Смеагола-Горлума — одне з найкращих рішень фільму. Божевільний ворог — популярне кліше. Але маленький та кістлявий чахлик, що несе тавро безуму, викликає окрім страху й відрази ще й жаль. Він і без того покараний сильно, може, й надмірно. В цьому образі постає несподівана для «повсякденних героїв» правда — правда про непідсудність. Про відсутність права чинити суд і, тим паче, розправу над своїми ближніми, ділячи в міру куценького розуму Добро і Зло, винищуючи те, що здається неправильним. До речі — знаковим видається скандал, який зчинився довкола фільму у Великобританії, де цензори вирішили, що страшненькі шизофренічні монологи Горлума травмують дитячу психіку. Рубати таких поганих ворогів мечами, топтати кіньми/танками/лінкорами — це запросто. А от слухати їхні монологи, вникати у причини і суть їхнього божевілля — це вже зась, цього слабка дитяча психіка ніяк не витримає. Хто читав книжку, той знає — врешті-решт божевільна стара істота зіграє свою роль, з її останнього лиходійства вийде велике добро; проте цілком зрозуміло, що не про корисливі мотиви йдеться. Йдеться про жаль і милосердя, яких бракує обмеженим гобітам, а ще — прихильникам «справедливих» воєн в будь-якій точці Землі, а ще — усім нам. На жаль, у фільмі друга частина стала такою похмурою більше завдяки великій кількості бійок, монстрів, натовпів озброєних вояків і біженців, ніж трагічній безвиході, яку поволі усвідомлює читач/глядач разом з цими невеселими істинами.
Трошки політкоректності
Може, це данина моді, але перші критичні статті, які з’явилися в англомовній пресі, асоціювали назву фільму «Дві башти» з нью-йоркською трагедією. Цікаво також, що незважаючи на те, що в найбільш відомих (і цікавих) російських перекладах «Two Towers» звучить як «Две твердыни» (переклад В.Муравйова) чи «Две крепости» (переклад Н.Григор’євої и В.Грущицького), назву фільму також переклали як «Дві башти».
Товста лінія розділила цілісний і складний світ Толкієна на «своїх» і «чужих». Ніхто з «борців за добро» — ані ті, що рубають мечами, ані ті, що пробираються з «бомбою» під пахвою у ворожий стан — більше не сумнівається в тому, що зробив правильний вибір і йде правильним шляхом (за винятком хіба що Фродо, хоча в нього це — як напади слабкості). Всі сумніви залишилися в минулому фільмі: Гендальф став Досконалим, Арагорн забув про погану спадковість, Сем перестав буркотіти і почав прорікати істини, Боромир загинув і навіть Горлум періодично ледве не пускає просвітлену сльозу. Тепер між білосніжним Гендальфом і чорним Сауроном немає жодного півтону, і ті, хто не з нами, ті проти нас, а отже залишається тільки махати мечем в ім’я справедливості й ідеалів добра. Смислова домінанта першого фільму була висловлена Гендальфом: «Багато тих, хто тепер мертвий, варті життя. Багато живих варті смерті. Але чи зможеш ти вирішувати кому жити, а кому вмерти?». Смислова домінанта другого фільму вкладена в уста Сема: «У цьому світі є багато добра. І за нього варто воювати» (творці фільму навіть висловлювали журналу Time побоювання, чи не виявиться це схожим на щось, сказане президентом Бушем...). Як то кажуть, відчуйте різницю...
Ще одна цікавинка — вирішення образу харадрімців. «Невже під егідою Голлівуду в ролі сил зла будуть зняті чорношкірі?» — наївно гадали ми. Толкієнівські «смагляволиці» наїзники на слонах демонстрували з-під шоломів відверто арабські риси. І нічого не скажеш — вони теж смагляволиці... А щодо схожості кіношного «ворога №1» — злого мага Сарумана — з Усамою бін Ладеном (кажуть, цього було досягнуто навмисними зусиллями гримерів), вже зламалося чимало списів у інтернет-форумах...
Ідеологічне підгрунтя — широке поле для вигадок. Взяти хоча б трилогію Толкієна «Володар перснів». Самому автору якось довелося написати в передмові до чергового видання, що він із дитинства не любить аналогій, а тому не варто шукати за Мордором ані образу фашистської Німеччини, ані образу сталінського СРСР. Незважаючи на цю передмову, фактично жодна стаття про трилогію, яка претендує на глибину, не обходиться без політздогадок. Мабуть, цього не уникнути. І якщо російський чи український читач може розгледіти за оповіддю натяк на монголо-татарське нашестя чи на боротьбу запорожців із кримськими ханами, то чому б англо-американському глядачеві не роздивитися за рисами злого мага образ страшного терориста? Але в цьому випадку не треба хапатися за серце, якщо чеченський чи іракський хлопець почне з піною на губах доводити вам, що «гобіт» перекладається з англійської як «ваггабіт»...
Місце — Неверланд. Час — Середньовіччя
Розміри касових зборів «Двох башт» на Заході просто приголомшують. За останніми даними, друга частина кіноепопеї Пітера Джексона обійшла свого значно «кіногенічнішого» колегу «Гаррі Поттера» і вийшла у лідери прокату. Це означає принаймні одне: глядацький інтерес не слабшає, на фільм ідуть, незважаючи на критику. Невідповідність книзі, «морок і жорстокість», про які попереджає преса. І що характерно: більшість тих, хто іде в кіно, іде «на Толкієна» (нехай вибачить «новозеландський гобіт»/«новозеландський Лукас» П.Джексон). Глядач іде дивитися на єдиний, справді досконалий «Неверланд». «Мода» на Толкієна, на відміну від «моди на покемонів», «моди на черепашок ніндзя» та інших відверто комерційних тварюк, є стабільною та довготривалою. Вона існує незалежно від наявності чи відсутності фінансових ін’єкцій у розкрутку теми. В чомусь вона схожа на дивну, штучну й невеселу релігію, адепти якої досліджують рай, в котрий ніколи не попадуть. У випадку «Володаря перснів» можна дійсно говорити про «культову літературу». Бо хоча це слово намагаються припасувати до багатьох книжок, виправданим воно буває рідко. З авторів ХХ століття до утворення справжніх «субкультур» довкола своїх книг доросли мало хто — хіба Кен Кізі, Кастанеда та ще дехто з бітників.
Перше, що приходить на думку, коли хочеш пояснити популярність Толкієна, — це високий рівень письменницької майстерності. Звичайно, мова у нього розкішна і супутні сюжети справді багаті й несподівані. Його персонажі опуклі й правдоподібні, а його гадана реальність, щільна й багатопланова, охоплює читача, не залишаючи на просвіт жодної щілини.
Але що робить його Середзем’я просто чарівним (і на чому після нього намагалася будуватися більшість «фентезійщини»), так це специфічне Середньовіччя. З часу, коли перші промислові машини стали до ладу, а раціоналізм почав наступ на академічні уми, європейці сумують за Середньовіччям. Звісно, не за жорстокою реальністю затурканих селян, котрі жили мало не як звірі, у тридцять років старіли, а в сорок помирали. І не за закутими у сталь самодурами, котрі могли самі встановлювати для себе закон і володіти людьми. Ні, Європа сумує за уявним часом мудрих королів і вірних васалів. За часом, коли сила була благородною, світ — великим і темним, а в тканині світобудови залишалися великі дірки, куди могло увійти Чудо. Толкієн був чи не першим, хто нагадав нам, що Середньовіччя триває не лише у вишуканій літературі та інтелектуальних студіях, що воно живе в нас. На його цінностях ми продовжуємо вибудовувати життя: живучи у буржуазному світі, де все метушливе, діловите і прагматичне, в глибині душі ми намагаємося, як і раніше, залишатися вірними ідеалам куртуазного кохання і рицарського благородства, просвітленої мудрості та військових чеснот. Відтоді, як Середньовіччя відійшло в тінь (але не зникло з нашого життя), поступившись іншим «суспільно-економічним формаціям», ми живемо наче у двох світах. Тому, де б не відбувалися події — «в далекій-далекій галактиці», Середзем’ї чи будь-якому іншому Неверланді, якщо там спираються на поради вчителів-мудреців, створюють ордени чи співдружності «вірних», і рубають «злих» мечем (хоча б і «світловим»), стверджуючи ідеали добра, — це наш фільм/книга/пісня. Тому що це Середньовіччя дає нам змогу знову бути героєм — людиною, від вчинку якої щось, врешті, залежить.
Про героїзм і негероїв
Тут, здається можна пошукати ще одну причину культовості саме книги Толкієна. На відміну від більшості фентезійних героїв, головний герой «Володаря перснів» — істота явно слабка, боягузлива і не надто розумна. Хтось, може, буркне — «Та перегодували нас вже казками про «героїв з сусідньої квартири», які обертаються на суперменів у скрутну для вітчизни хвилину». Але в гобіта Фродо вся трагедія полягає в тому, що він і справді доволі нікчемний; жодні випробування не віднайдуть у ньому, власне, геройських рис — їх просто немає. Більше того — він і не хоче ніяких подвигів; він цінує комфорт і спокій своєї нори і своєї батьківщини. «Чому, чому цей перстень дістався саме мені?!» — обурюється й нарікає на долю маленька пухнаста істота десь на початку книги (і весь час у фільмі), пропонуючи другові забрати в нього злощасний амулет Абсолютної Влади; «бо ти ж мудріший і сильніший від мене». І в цьому головний персонаж Толкієна ближчий швидше біблійним пророкам («Боже, забери в мене цей дар!»), аніж героям голлівудських (і не тільки) фільмів про «простих геройських хлопців». Де, в кращому випадку, є маленький і сірий, але дуже цілеспрямований чоловічок, який коротенькими зубенятами прогризає шлях до осяйної, хоч і трохи кривавої, мети. Фродо від початку і до кінця залишається малим, у всіх значеннях цього слова. І тут постає несподівана для всіх наступних поколінь «фентезійників» правда — правда про «силу слабкого». Силу, яка сама тільки й може знести завдяки глибокому терпінню усе, що не під силу осяйним і величним. Покору слабкого, що єдина може витримати спокусу владою і могутністю. Незважаючи на увесь пафос, який накладає фільм на Фродо, крізь трафарет «вірного обов’язку» «хранителя персня», навіть у кіноверсії залишається світла і незбутня печаль за всіма, кому випало чинити подвиг явно над їхню силу, за всіма, кому доводиться йти не туди, куди велить серце, за всіма довкола — великими й малими...