Свого часу саме Марк Рудінштейн вибрав Сочі для проведення кінофестивалю «Лики любові». Саме там народився, виріс, зміцнів знаменитий «Кінотавр». Нова команда «Кінотавра» на чолі з Олександром Роднянським та Ігорем Толстуновим тепер робить ставку на «своє» кіно і вже готується до фестивалю наступного року. А в Сочі недавно завершив свою роботу ХІ Міжнародний кінофестиваль «Лики любові».
Президент групи компаній «КіноМарк» Марк Рудінштейн, який протягом десяти років «вирощував» «Лики любові» в Москві, вважає, що саме в Сочі фестиваль, присвячений коханню, вийде на новий рівень. Ну де ж, як не на березі ласкавого моря, під ніжним сонцем, серед чудової природи приймати кінолюбов і дарувати любов?
Перша проба кінолюбові в Сочі була досить камерною за кількістю учасників і складала враження єдиної дружної сім’ї, але високопробної за кількістю присутніх на ній зірок. Тон на зоряній доріжці, всипаній «мільйонами червоних троянд», задавала холоднувато-відсторонена, як завжди чарівно-молода й елегантна Катрін Деньов. Театральна площа захопленим ревінням привітала почесного президента фестивалю, яка планує відтепер щорічно відкривати цей кінофорум любові. Актриса з задоволенням спілкувалася з публікою й журналістами. Ділилася своїми секретами вроди — «добрий сон, чиста вода й багато кохання». Встигла за кілька днів побувати у всіх мальовничих куточках Сочі й околицях. І викликала фурор на міському ринку, де придбала неймовірну кількість насіння квітів та помідорів — вона затятий садівник.
Президентською парою нинішнього року стали Олександр Домогаров і Марія Александрова. За ними також пильно спостерігали — уперше це почесне звання носила не акторська сім’я, а наречений із нареченою. Правда, до кінця фестивалю вони тихо зникли і, як оголосив на фінальній прес-конференції Марк Рудінштейн, одружилися. Є надія, підкреслив він, що через десять років вони знову з’являться на чолі «Ликів любові» — адже жодна з президентських пар за попередню історію фестивалю не розпалася.
Прикро, але кохання в кіно, як і в житті, стає дедалі менше. Воно жорсткіше, прагматичніше й відстороненіше, ніж в епоху романтизму першого століття кіно. Головний приз — «Золоту стрілу» — в основному конкурсі здобула картина датчанина Хендріка Рубена Гентца «Китаєць». Це історія кохання, яке розпочалося як угода розчарованого в житті чоловіка, обтяженого спогадами про те, як від нього після 25 років шлюбу пішла дружина. За цю роль Бьарне Хенжріксен отримав «Срібну стрілу».
Не здобувши офіційного визнання журі, добротна робота англійця Джона Маккея «Джим із Пікаділлі» за романом П.Дж.Вудхауза викликала несподівані симпатії в глядачів. Любовна млість із хвацькими пригодами у стилі ретро 30-х, у добротному виконанні хороших акторів — Тома Уїткінсона, Бренди Блетін, Сема Рокуелла та Френсіс О’Коннор, на тлі оргій, невиправданих зрад і невиразних любовних драм сприймалася ностальгічно.
Нескінченні спогади про нетривалу заборонену пристрасть дорослої героїні до юного коханця мучать її у в’язниці в південнокорейській стрічці «Зелений стілець». Цим фільмом, до речі, безпосередньо під час фестивалю зацікавилися прокатники, хоча він, сказати б, досить специфічне еротичне кінодійство.
«Даллас навколо нас» — копродукція Австрії, Німеччини, Угорщини й Румунії, — згадуючи популярний серіал 80-х, розповідає томливу історію нового спалаху кохання в Богом забутому циганському селищі, яке розкинулося неподалік звалища. Найпереконливішою в цій історії була героїня Доркі Гріллус, за що їй і дісталася «Срібна стріла», за одностайним рішенням журі.
Найскладніше було, за загальним визнанням суддів, визначити кращий романтичний дует. Ну, не шукати ж його в хорватському фільмі «Вибач за кун-фу», який розповідає про самотню вагітну дівчину, що повернулася додому після тривалої відсутності, аби народити дуже миле китайча. Важко також знайти романтику кохання у шведському фільмі «Гіп-гіп ура шльондрі» (дебют Терези Фабік), де розкуті скандинавські тінейджери несподівано стають пуританами стосовно однієї зі своїх товаришок. Трохи скидається на відомий свого часу радянський фільм «Опудало», тільки жорсткіший та відвертіший. Тоні Колет і Готаро Цунасімо в австралійській стрічці Сью Брукса «Японська історія» тактовно зіграли метаморфозу у стосунках: випадкова й, здавалося б, необов’язкова зустріч героїв приводить їх до любові: цей дует нагородили «Срібною стрілою».
Зате кохання плотського, красивого й не дуже, еротики, а інколи й відвертого важкого порно не бракувало в нічних показах під інтригуючою назвою «У місті Сочі темні ночі». Ця позаконкурсна програма не могла поскаржитися на брак уваги глядачів, які не шкодували грошей на квитки. Мабуть, і в такому райському місці деяким людям необхідний стимул, що підхльостує уяву.
Осібно стояла програма «И в России чувствовать умеют…», яка з об’єктивних причин не стала конкурсною, як передбачалося, і в результаті одержала тільки приз глядацьких симпатій. Глядачам було з чого вибирати. Постановник гучного фільму «Небо. Літак. Дівчина» Віра Сторожева представила свою нову роботу «Грецькі канікули» з дуже хорошим акторським ансамблем: Ганна Арланова і Юрій Колокольніков, Чулпан Хаматова і Євген Стичкін, Євгенія Добровольська і Михайло Єфремов. Історія Іполита та Соні — перенесені в сучасний світ Дафніс і Хлоя. Семен Рябіков у картині «Золота голова на пласі» повертається до останніх років життя Сергія Єсеніна. Володимир Потапов у фільмі «Ми помремо разом...» вирішує проблеми долі, вибору, моралі в молодіжному середовищі. Тему інтелігентських духовних рефлексій продовжує й у своїй новій стрічці «На Верхній Масловці» Костянтин Худяков («Успіх», «Смерть у кіно», «Танго на два голоси» та ін.). Успіх цієї картини визначений чудовим акторським дуетом — Алісою Фрейндліх і Євгеном Мироновим. Головним об’єктом глядацьких симпатій став фільм Миколи Досталя «Коля — перекоти-поле». Ця невигадлива історія про російський характер дуже нагадує незабутніх «Старух» Геннадія Сидорова. Але зіграна вона міцним ансамблем акторів-професіоналів — Андрій Жигалов, Ірина Розанова, Алла Клюка, Левко Борисов. Символічно для сочинських фестивалів, що зірки були присутні не лише на екрані, сцені, пляжі й зоряній доріжці, а й незмінно на переглядах у кінозалах.
Говорити, що в конкурсній програмі міжнародного кінофоруму українського кіно не було, начебто й непристойно вже — ми його в Україні майже не виробляємо. Хоча знятий у телевізійному форматі багатосерійний фільм «Украдене щастя» Андрія Дончика був змонтований і як кіноверсія. Якби його вчасно перевели на кіноплівку, відповідно до домовленості з Мінкультом, цілком міг би стати конкурентоспроможним.
Спеціальним показом фестивалю стала нова робота Станіслава Говорухіна «Не хлібом єдиним», екранізація знаменитого свого часу однойменного роману Володимира Дудінцева. Картина щойно пройшла у Виборзі, на фестивалі «Вікно в Європу», й отримала там приз. Це чудово зняте, розумно зроблене кіно з часу, коли всі поголовно читали «Новый мир» та інші товсті журнали. Цей фільм, по-моєму, обов’язково слід подивитися, аби розуміти: є віра, порядність, надія й любов. І хороша література...
Крім численних кінопрограм, «Лики любові» були сповнені «супутніх» заходів — презентацій численних фестивалів, які проходитимуть під егідою компанії «КіноМарк» (про неї «ДТ» уже писало). Найбільше запам’яталася презентація фестивалю моди «Оксамитовий сезон» під президентством Слави Зайцева. Як «приманку» було продемонстровано нову колекцію Єгора Зайцева. Дуже дорога, гарна, концептуальна, сповнена філософії й гіркого гумору. Єгор поєднав у ній модні тенденції — від середньовіччя до наших днів, оформивши «модні штучки» чи то своєрідними пайєтками, чи то численними хоботками, які багато споживають, чи то мутируваними руками-присосками. Вони, правда, не перетворили людей на багаторуких шив, а лише допомагають їм пристосовуватися. Сумно й весело водночас.
А тим часом...
Повернувшись із МКФ «Лики любові», потрапила на фінал Фестивалю українського кіно, ініціатором якого виступило управління культури Києва. Зібравши у своїй програмі все, що можна було зібрати, — благо є документалістика й анімація, — фестиваль «прокотився» екранами столичних кінотеатрів. Він розпочався в День незалежності, а завершився у День українського кіно в кінотеатрі «Жовтень». Нелюдськими зусиллями директору кінотеатру Людмилі Горделадзе вдалося дістати копію ніким ще не баченого фільму Ярослава Лупія «Секонд-хенд», зробленого на Одеській кіностудії на замовлення Міністерства культури. Повірте, глядачеві нецікаво, який був бюджет фільму. Жахливі, неформатні технічні характеристики його ледве не коштували кінотеатру апаратури. Звуку практично не чути. Що ж стосується творчого аспекту, непідкований глядач з обуренням залишав зал, а досвідчений отримав Грінуейя і «Даунхаус» в одному флаконі, але одеського розливу. Без притаманної першому томливої еротики й без характерного охлобистинського стьобу. Що ще раз підтвердило — доки протекціоністськими зусиллями держави (а не грубим ручним керуванням) не буде налагоджено індустрію кіно, як це зроблено в сусідній державі, кіношедеврів навряд чи дочекаємося...