Попри очевидну умовність жанру, опера, як і раніше, збирає повні зали — важко сказати, що так приваблює публіку: яскраві постановки, знайомі з дитинства мелодії чи доступна навіть студентському гаманцю ціна на квитки в Національну оперу. Проте глядацька чуйність може лише тішити — отже, «не все так погано в датському королівстві».
Чергова офіційна подія — десятиріччя встановлення дипломатичних відносин із Туреччиною — принесла киянам приємну зустріч: спільно зі столичною оперною трупою партію Ескамільо в опері Бізе «Кармен» виконав відомий турецький співак Мете Угур.
У Києві артистові вже доводилося виступати (неодноразово він виконував партію Жермона з «Травіати» Верді в тандемі з чудовим українським диригентом С.Турчаком), щоправда, ще за часів СРСР. Представляючи за кордоном свою країну, Мете Угур побував у різноманітних куточках світу, виходив на сцени Стамбула, Варшави, Ленінграда, у тому числі два роки працював у легендарному театрі Ла Скала.
Що й казати, телебачення розбалувало своїм натуралізмом і доведеною до крайності правдоподібністю — певне, тому поява імпозантного і представницького чоловіка в костюмі та елегантному світлому плащі спочатку здалася трохи несумісною з образом гарячого темпераментного тореадора, партію якого виконував Угур. Проте артистизм і майстерність — могутнє знаряддя в руках професіонала, що й довів своїм мистецтвом співак.
Перші кроки на оперній сцені Мете Угур зробив у шістдесяті роки, розпочавши свою творчу кар’єру з роботи у Стамбульській опері над спектаклем «Мадам Баттерфляй». Відтоді співак з успіхом виконував партії в 24 операх, не беручи до уваги численних гастрольних турне по всьому світу.
До репертуару артиста входять кращі твори оперної класики, у тому числі вердіївські шедеври «Ріголетто», «Травіата», «Аїда» тощо.
Справжній іспанський запал продемонстрували й українські солісти — Тетяна Пимінова та Андрій Романенко, які блискуче виконали не тільки сольні номери, а й надзвичайні за своєю ліричною наспівністю дуети. До речі, до позитивних вражень можна зарахувати й те, що спектакль іде мовою оригіналу.
Інша річ, що постановка, безумовно, подає героїв у трохи зміщених ракурсах, але це вже питання трактування, отож і авторського бачення режисером своїх персонажів. Сюжет Кармен навряд чи можна назвати оригінальним, проте він набув надзвичайної мальовничості, трагічної невідворотності й... ні краплі повчальності. Своїх героїв автор ніби жаліє, вони живуть так, ніби їх веде владною рукою ляльковод, ім’я якого письменники часто пишуть із великої букви — Доля.
Дитяче запитання — кого ж «більше жаль», виявляється, мучило не тільки мене: англійці, які сиділи поруч, жваво дискутували на ту саму тему. Звідси виникнув здогад — чи не тому співвітчизники далеко не відразу сприйняли твір Бізе, який спочатку викликав не лише критику музикантів, а й неприйняття широкої публіки. Очевидно, невизначеність, відсутність звичного та рідного, як в італійській опері-seria, щасливого фіналу або стандартно оформленої трагедії (де головні герої гинуть, та мораль незмінно на місці), і стало причиною того довгого шляху до слави, який належало подолати опері Бізе з березня 1873 року, із першої її постановки.