Багато українців добре й давно знайомі з творчістю Любові Панченко. Хоча, можливо, не в кожного це знайомство поєднане в двоєдиному сприйнятті автора та його мистецтва. Що ж, така доля навіть найвидатніших майстрів. Художники — не актори чи політики, котрих упізнають на вулиці, мало не вимагають автограф та прилаштовуються збоку для фото: «Я і такий-то». Але чи існує ще якась сфера людської діяльності, в якій би результат праці так утілював душу і розум творця?
Спілкування з мистецтвом |
Наприкінці радянської «відлиги» письменник Юрій Смолич видав серію спогадів під загальною назвою «Розповіді про неспокій». Книжки ці були надзвичайно щирі й великою мірою покаянні. Мистецтво Любові Панченко, з яким спілкувалися сотні відвідувачів залів Національного музею літератури України, теж дає змогу відчути постійний неспокій, душевні переживання, біль авторки за свою землю, її історію, культуру. Але Любові Панченко, на відміну багатьох наших небезталанних, проте дуже гнучких митців, покаяння не потрібне — вона світла душа, сповнена любові до України. І, повірте, немає в цьому ані дещиці фальшивої патетики чи трибунної самозакоханості.
P.S. На відкритті виставки Любові Панченко якось сама собою зав’язалася розмова з Миколою Матусевичем, багатолітнім в’язнем радянських таборів. Поговорили про шістдесятників, про українську інтелігенцію, про її тоненький, мов озоновий, прошарок.
«А знаєш, якби це недолуге ГКЧП додумалося «розібратися» в Україні із сотнею-другою людей, ми б і сьогодні жили в СРСР і виконували п’ятирічки...». Може, і правий Микола — не догледіли вони, що в Україні існує Любов!