«У нас інша пам’ять, порівняно з нашими дідами-прадідами. Пам’ять попередніх поколінь українців — довгочасова — була набагато чесніша, правдивіша, — доводить головна героїня роману. — А наша пам’ять — епізодична, організована у певні символи, якими легко маніпулювати, і витіснити іншими».
Саме на цей конфлікт пам’яті різних поколінь, сучасного і минулого жінки та власне України, пошуків примирення двох реальностей авторка і нанизала сюжет роману. А численні епізоди з власного життя, пов’язані переважно з дитинством та юністю у рідному селі Любимівці, утворили структуру тексту.
Село в «Епізодичній пам’яті» постає замкненим колом, де всі часи перетинаються. Воно набуває такої самої ваги, як Правік у романі польської письменниці Ольги Токарчук «Правік та інші часи», в якому село — єдина реальність, поза якою нема нікого і нічого.
Любимівка стає тією відправною точкою, у ставленні до якої окреслюється конфлікт. З одного боку, жінка. ЇЇ село це — батьківський город за вишнячком і рядком старих слив та абрикос на межі. Це стара букова шафа із дзеркалом, в яке вона довго уникала дивитися. Це любимівці: Липа-одиначка, що приносила їй поминальні цукерки, Баніоніс-німий, в якого під час перегляду дитячих сеансів кидалися діти пожованими квитками, баба Федорка-Писаніє, котра пояснювала все через нібито сказане у Святому Письмі.
З другого боку — брат, для якого село — це архаїзм, трагедія старих людей. «Ljubymivka — ce porazka, moja i tvoja», — пише він транслітом листа сестрі з далеких світів, куди подався гастарбайтером. А жінка не розуміє, звідки взялося відчуження з братом, — від того, що вони користуються різними абетками чи вже різними мовами?
Жінка, котра, за словами брата, катапультувалася з Любимівки вже другого дня після випускного, так і не стала повноцінною міщанкою. «Село є село», — їй не раз доводилося чути услід цю фразу. І кожного тижня втікати від неї на автобусі, який відвезе у зрозумілу і рідну реальність.
40 днів — символічний термін, який проживає героїня у батьківській хаті після смерті матері. Інколи їй здається, що вона б і залишилася назавжди в Любимивці, але занедбане та засмічене село вже не схоже на елегійну ідилію. Воно вже не те, що раніше, і в цьому трагедія та поразка не тільки Любимівки, але й усіх українських сіл.
Утім, вона не наважується продати не потрібну їй батьківську хату і водночас не хоче, щоб оселя стояла порожньою. Тому, коли будинок руйнує блискавка, це виявляється єдиним, підсвідомо очікуваним вирішенням складної дилеми. У цьому епізоді простежується паралель з романом Тані Малярчук «Згори вниз», в якому після смерті баби буран забрав її хату. Так само і в «Епізодичній пам’яті» померлий батько кличе за собою матір, а за ними зникає і їхня хата, принаймні з видимого світу.
У такий напівреальний спосіб вирішується конфлікт. Примирена з собою жінка полишає Любимівку, за кермом автівки всміхається до постового на КПП. Дарма що дороги назад їй більше немає. Це просто ще один епізод пам’яті...