«А-а-а, Прокоф’єв?.. Це той, який із Вадиком танцює?» - реальна відповідь цілком реальної офіційної особи на запитання з приводу нинішніх ювілейних торжеств, присвячених одному відомому композитору. Як відомо, нинішнього року в Донецькій області гучно відзначають 120-ліття від дня народження Сергія Прокоф’єва (творця знаменитих музичних шедеврів «Ромео і Джульєтта», «Любов до трьох апельсинів», «Попелюшка», «Війна і мир», багатьох інших). І ЗМІ інколи цікавляться прихильністю донецьких можновладців до творчої спадщини композитора.
Організовувати всенародне святкування ювілеїв, успішно освоювати виділені на те бюджетні кошти й усіляко пишатися великими земляками, про чию творчість самі «організатори» поняття не мають, - о так, це в нас уміють. Осуджувати не читаючи. Захоплюватися не бачачи. Заявляти про причетність до незрозумілого, але модного й розкрученого. «Ми були. А ви були? - І ми були!» І байдуже - де.
Бідолаха Вадик (думаю, всі зрозуміли, що йдеться, швидше за все, про пана Писарєва) міг би багато чого розповісти... Взявши на себе невдячну місію культуртрегера, Вадим... зазнав чимало курйозів і трагедій... У донецький фольклор навіть увійшла історія про безіменного «реального пацана», який у бурхливі 90-ті побував на балеті з участю блискучого танцюриста Писарєва. І коли посеред спектаклю в героя цієї «бувальщини» задзвонила «чіста пацанська мобіла», він узяв трубку й демонстративно голосно відповів: «Колян? Я ща не могу говорить! Я тут в театре Вадика слушаю!»
Але тепер не про Писарєва. Тепер - про Прокоф’єва.
Споглядаючи помпезний розмах ювілейних торжеств, я поцікавився в деяких перших осіб регіону, яких вдавалося зустріти: «Які ж твори Прокоф’єва особисто ви коли-небудь чули? І які з них вам особливо подобаються?»
Не наводитиму прізвищ тих, хто відповісти не зміг. Список цей гнітюче довгий.
Розстановку пріоритетів тих, хто клянеться в пошані до «великого земляка» і тягне Сергія Сергійовича в пам’ятники та «бренди», можна було спостерігати на власні очі. Допіру в Донецькій області одночасно відбувалися дві значні події.
У селі Червоне, на батьківщині Прокоф’єва, відбулася «музична резиденція» - екскурсія рідними місцями композитора, яка завершилася розкішним вечірнім концертом просто неба. Ольга Сумська концерт вела, оркестр донецької філармонії для всіх грав. Радували своїм мистецтвом співаки й музиканти з Маріїнки та Большого театру.
Тим часом на «Донбас Арені» ще один «бренд» - ФК «Шахтар» - вимучував гольову нічию з «Дніпром» і отримував чемпіонські медалі, доля яких від результатів гри не залежала. А потім співали Шатунов та «ВІА ГРА», лилося шампанське рікою, напівоголені мадемуазелі танцювали, а народ радів. Перефразовуючи Висоцького, гуляли, одне слово, «от рубля и выше».
Було дуже цікаво: який же з цих заходів ушанують своєю присутністю перші особи? Запитання не дріб’язкове. Сам факт присутності - це і незрима підтримка, і демонстрація вектора державної ідеології. Багато інших «сигналів».
Можновладці чомусь із народом по-людськи говорити не можуть, тільки з допомогою «сигналів» і спілкуються...
По список тих, хто віддав перевагу «Донбас Арені», - у світську хроніку.
А ось у селі Червоному «в гостях у Прокоф’єва» побували лише дві VIP-персони - перша леді Людмила Олександрівна Янукович і губернатор області Анатолій Близнюк. Другий, правда, знайшов компроміс. На футболі побував, засвідчив свою пошану тамтешньому товариству, потім застрибнув у «мерседес» і помчав на концерт класичної музики.
Перша леді на запитання з приводу музичних уподобань у зв’язку з Прокоф’євим відповіла досить впевнено. Своїм улюбленим твором вона назвала його балет «Ромео і Джульєтта».
«Взагалі, для мене музика Прокоф’єва - це не та музика, яку можна просто слухати, сприймати її розслаблено, - каже Людмила Янукович. - Прокоф’єв примушує зібратися, мобілізуватися, він тримає в напрузі».
Тим часом губернатор прослухав «Скіфську сюїту», «Пушкінський вальс» і багато інших прекрасних творів, виконаних на батьківщині Прокоф’єва. І з певним радісним подивом відкривав для себе класичну музику в сучасному «вигляді»: з плазмовими екранами, потужними прожекторами, яскравою Роксоланою...
«Ми навіть не очікували, що наш дідусь такий популярний у себе на батьківщині. У нас, в Англії, багато хто впізнає музику, але не знають автора», - розчулено ділилися почуттями внучки Прокоф’єва Беатріс і Корделія, що приїхали з туманного Альбіону на запрошення організаторів музичної резиденції.
Поєднавши «старе» й «нове», сленг шоу-бізнесу й мову мистецтва, по всіх-усюдах на Донеччині говорять, що Прокоф’єв - «один із найбільш виконуваних композиторів світу», і бути йому тепер «брендом Донбасу»!
Прокоф’єв не бренд. Він - композитор. Його не треба вішати на плакатах заради піару і сліпо «обожнювати», б’ючи поклони під прицілом камер. Його треба слухати. Або хоча б спробувати зрозуміти.
Лубочним поклонінням він переситився ще за життя. Лауреат шести Сталінських премій, кавалер ордена Трудового Червоного прапора, народний артист РСФСР, - проте дні свої закінчив у московській комуналці...
Донецький аеропорт після реконструкції планують назвати «ім’ям Прокоф’єва». Коли про це вперше оголосили, автор цих рядків поцікавився у чиновників місцевої адміністрації: а музика Сергія Сергійовича в терміналі теж звучатиме? «Та ні. Навіщо ж?»
І справді - навіщо? Адже Прокоф’єв - це не той, котрий із «Вадиком танцює»... І не той, якого зводять на п’єдестали, навколо якого заводять улесливі хороводи. Він - інший. Той, якого треба слухати й чути.