Олена Карасюк. «Катерина» (2000) |
Нещодавно мені довелося бути свідком суперечки, в якій один відомий професор висловив доволі парадоксальну, але, напевно, слушну думку. Загалом вона зводилася до того, що, може, й не варто залучати до шкільної програми з літератури такі надзвичайно складні твори, як, наприклад, твори Шевченка. Діти «не прочитають» ці тексти, бо це все-таки не дитяча література. На що його опонент, доктор наук, скипів обуренням: «Хто це вам сказав, що наші діти не люблять Шевченка?».
Все це відбувалося за круглим чорним столом «Останньої Барикади» в середу 21 травня. Втрутитися в розмову на той момент було надто важко. Втім, все, що тепер мені хочеться сказати, накрутилося в голові вже згодом, а тоді лише зблиснуло інтригою.
Чесно кажучи, мені дуже хотілося б зазирнути в очі дитини, яка справді любить Шевченка. От просто любить вона читати про Гонту, причинну, панщину і таке інше «про» (адже саме так вимірюють діти навіть найбільш «фігуративні» тексти), любить, наче твір про Гаррі Поттера: повертається додому зі школи і вмощується на диванчик із томиком Кобзаря. Хоча якось страшно зазирати в ці очі. Якою мала би бути така дитина? Потворним молодим старцем, підперезаним чужим досвідом, ніби з казки про змарнований час? Є винятки? Винятки є.
Пригадується художник-медгерменевтик Сергій Ануфрієв, автор психоделічних текстів (у часи свого перебування в Києві — теж частий гість «Барикади»). Я чула, що в дитинстві він прочитав «всього Достоєвського». Зауважимо, що цей факт підносять саме як такий, що мусить багато пояснити про Ануфрієва. От тільки що? Зовнішність? Мислення? Творчість? Усе разом? Напевно, зібрані докупи всі ці пояснення свідчили б, що він інший, бо вже тоді, будучи невинним (?) хлопчиком, пережив досвід цих текстів, був готовим до змін, які, безперечно, ці тексти спричиняють у психіці, у світосприйнятті, у поведінці. Звісно, я говорю зараз не про бездумне відтворення вслід за дорослим рими та ритму — ротиком, який, може, ще й не артикулює добре всіх звуків. Тож я і хотіла би поміркувати про те, яким може бути потяг, що виникає поміж читатем і текстом саме тоді, коли читач іде до нього сам.
Я чудово розумію тих, кого відштовхує Кафка — вони нормальні люди, які чекають від тексту приємного, коли він входить (перепрошую!) легко, залишаючи відчуття сповненості, а от відчуття відносної цілісності свідомості — незруйнованим. Однак я геть не розумію тих, хто «хоче» Кафку, хто «любить» Достоєвського, хоча сама до цієї «нетаємної ложі» належу. Не розумію, бо в підґрунті цього збігу смаків серед шанувальників такої літератури — власне, непорозуміння й полягає: непорозуміння зі світом, а значить, і між собою, і з собою теж.
Незадоволення, біль, сум, відчай і непорозуміння.
Проблемні тексти для «проблемних людей» чи для «літературних гурманів»? А в чому, власне, таке літературне гурманство полягає? В тому ж, у чому й звичайне: це коли ви не француз, жабів у природі ненавидите, а замовляєте в ресторані і (справді!), ласуючи ними, принагідно згадуєте, як все це виглядало, коли стрибало. І ось у процесі — гама відчуттів.
Кафка, Достоєвський, Шевченко — це літературний екстрім. Бо на питання, «Яким ти залишишся після цього читання, коли підпустиш текст дуже близько?» — відповідь залишаємо випадковості.
Мабуть, наслідком такої близькості міг би стати реалізований проект Соломії Павличко — дослідження про насильство в українській літературі. Міг, та не відбувся. Дослідження, яке мало б оприсутнити за «національними ідеями», «модерними колізіями», «високою естетикою» — надто, немислимо, понадміру багато крові, смерті й жорстокості. Насильство не одноманітне і не одномірне. Відверте й символічне.
Знову повертаюся: як мусить сприймати світ дитина, яка любить ці тексти, і, зрештою, що вона в них любить? Яким є її діалог із цими текстами?
На жаль, не пам’ятаю своїх вражень від Шевченка в школі до десятого класу. Либонь, я не була винятком — їх не було. Напевне, я сприймала його як «свій хрест», як, зрештою, сприймала всю українську літературу. (Несподівано для мене «мій хрест» перетворився на «мій хліб» і «мій сенс» — знову вона, випадковість!) Математика мені подобалася тоді значно більше. Окрім грубуватих (а як всім подобалися!) жартів нашої вчительки, все інше було просто неживе — перестаріла підручникова консерва. Моє безмежно пересічне школярство, яке за своїм modus vivendi нагадувало армійську установку кіноперсонажа Форреста Ґампа — роби як кажуть, і менше запитань — пронесло мене не лише над Шевченком, а й над усіма іншими творами «національного значення», зокрема й тими, що були зрозумілішими для підлітка, ніж цей «масонський» текст. Удома «духу Шевченка» не було, був лише жахливо виданий «Кобзар», який не мав свого постійного місця: через надзвичайно великий формат його щоразу перекладали кудись, і він, як гнаний біженець, мандрував квартирою — то втрачав свою ідентичність серед інших предметів, то знову набував її, притулившись біля братської могили абсолютно випадкових книжок.
Якось уже в старших класах моя подруга розповіла, що в дитинстві батько навчив її читати вірші Шевченка напам’ять. Пригадую, я була здивована, відчуваючи заздрощі. Тоді, на початку дев’яностих, «Шевченко напам’ять» у ранньому віці був таким самим «знаком», як походження з родини робітника у буремні двадцяті. І ще вона сказала тоді, що любить Шевченка.
Є напевно кілька речей, до яких можна звести таку любов. По-перше, це відчуття, близьке до релігійного замилування чи екстазу. Воно виникає навіть від ритму, не кажучи вже й про «високий» зміст цих текстів, які сприймаються як сакральні (зрештою, Біблія теж один з найжорстокіших текстів, жах від яких не вгамовується навіть благою звісткою). По-друге, це непохитне усвідомлення, що Шевченко дорівнює «справжній літературі». Отже: читаєш Шевченка = читаєш справжнє. Дарма, що не розумієш. До першого та другого, звісно, часто домішується додаткове означення «національний»: як наслідок маємо або «священний національний текст», або «справжню національну літературу». В кожному разі це означає одне — неподоланна дистанція, відстань між читачем і текстом, яка вимірюється хіба світовими роками. Риторизм, про який свідчить така недолуга «залапкованість» мислення у затверділі фрази, чи просто навіть порожні форми фраз, видає безпорадність перед текстом Шевченка. Що глибший текст, то кондовішим є дане йому визначення — ось що мене завжди вражало.
У цьому Кафці чи Достоєвському пощастило більше. Навколо них значно менше риштувань. І сказати «я не люблю Кафку» чи «не сприймаю Достоєвського» значно простіше. Неупереджене висловлення пошани та захоплення текстами Шевченка можна сприйняти, мабуть, лише від дослідників. Саме для цих читачів вони можуть розгорнутися. Тому я вірю Юрію Луцькому, Григорію Грабовичу, Оксані Забужко, Валерії Смілянській та Ніні Чаматі… Їхні книги дуже різні, але всі про одне: про складність текстів Шевченка, про їхню «закритість», «тайнопис».
То може і справді не варто кодувати дитину цими високими ритмами, а просто навчити її читати текст від найпростішого, поступово піднімаючи ту планку. І дозволити їй самій дістатися до Шевченка, коли матиме на те потребу; тільки станеться це швидше за все не в десять, і навіть не в п’ятнадцять років. А тоді й матимемо право розлапкувати вищезгадану справжню національну літературу, бо ставлення до цього поета і його текстів уже не залежатиме від такого означення та формуватиметься поза накинутими означеннями взагалі.
Що складніший «об’єкт любові», то складніше його любити. Саме тому занепокоює оце загальнонародне «люблю». Занепокоює не тим, що викликає хвилювання за психічну ауру нації, а тим, що зіткнення з цією лавиною порожніх, нещирих слів насправді становить небезпеку, коли маєш звичку довіряти словам. «Наші діти люблять Шевченка». Наші депутати люблять Шевченка не менше. Кожний пересічний перехожий знає, що Шевченко — найбільший український поет, і (це ж треба!) любить його! Здається, лишень усупереч поширеному стереотипу далеко не тільки жінки «люблять вухами» — вухами люблять усі. Проте виконують вуха не стереотипну роль передавача імпульсів ерогенній зоні мозку, а такого собі блокувальника, що піклується, аби до головного рефлектора нічого, навпаки, не дійшло. Почули — кого, почули — як, і гайда любити! No reflections, ну та й no comments. І ще, і ще, і ще…
І що частіше ви, шановний докторе наук, зипитуватимете своє дитя: «А чи ти любиш Шевченка?», то з більшим ентузіазмом та почуттям виконаного обов’язку воно вам повертатеме очікувану відповідь. Риторика — це словесний монастир, де й панує повторення — суть навчання і виховання. А ще — це втеча від несподіваної, незапланованої і отже —доволі небезпечної — зустрічі з текстом.