На Львівському Міжнародному фестивалі "І люди, і ляльки" показали дві вистави Оксани Дмитрієвої з Харкова - мабуть, одного з головних українських режисерів нашого часу.
Один режисер народжує свій театр через "комплекс", зокрема й власної неповноцінності. І в декого виходить навіть цікаво. Інший режисер створює свій театр - через "космос". І тут уже, як кажуть, у такому космосі треба або жити, або його хоча б художньо відчувати.
Оксана Дмитрієва - родом з дитинства, вона лялькар. І родом з космосу, хоча й не "космонавт". Цілком притомна симпатична жінка, твердо стоїть на ногах. Створює свої дивовижні (без будь-якої заяложеної компліментарності) лялькові постановки, внутрішньо підключаючись до космосу великої культури, сильних емоцій і великих драм.
Про неї давно говорять у столиці, в інших містах.
От і у Львові заговорили.
Пам'ятаю, вперше мене просвітила про її творчість критик Ганна Веселовська: "Минуть роки, а то й десятиліття, і про неї напишуть розділи в підручниках історії сучасного театру…" "Напишуть, звичайно, якщо будуть тверезі…" - відповів я тоді.
Дмитрієва як серйозний режисер нічого (нікого) не імітує, а створює оригінальні художні світи, в яких люди й ляльки, тексти й підтексти, знаки й почуття якось зростаються в пошуках театральної гармонії. Актор і лялька можуть виступати в неї як рівнозначні партнери або як різні обличчя одного героя.
Як відомо, людина здавна перебуває у світі лялькових видовищ - у різних іпостасях. Вона може бути там ким завгодно - музикантом, автором, учасником-коментатором лялькових подій (бунраку, Японії).
У цьому плані Дмитрієва ніби систематизує досвід лялькарів-попередників…
У Харкові, в академічному театрі ляльок ім. В.Афанасьєва, де вона працює, є два репертуарні блоки. Вистави для дітей, вистави для дорослих. Разом із художником Наталею Денисовою Дмитрієва уважна і до дітей, і до їхніх батьків.
Я вивчив репертуар театру на сайті. І переконався, що туди треба возити на професійні екскурсії тих, хто намагається формувати хороші репертуари в поганих театрах. На думку місцевої преси, кожну виставу Дмитрієвої вирізняє легкість, поетичність, вітальність. Дехто приписує їй безоглядне прагнення Краси як головного критерію художності в її театрі. Із чим можу посперечатися.
Оскільки краса в її постановках (які я бачив) зовні приємна, але завжди скороминуща, небезпечна й неоднозначна, а іноді навмисне оманлива.
На фестиваль до Львова Дмитрієва привезла дві постановки: "Їжачок з туману" і "Прості історії Антона Чехова". Кожна із цих робіт перебуває саме на території великого театру (ляльок і людей) - великого стилю й художнього космосу.
"Їжачок з туману" уже на перших хвилинах змусив ридати півзалу. Зокрема й заслужених артистів. У виставі Дмитрієвої - не просто добрий іронічний привіт нашому дитинству, відформатованому мультфільмами таких геніїв, як Юрій Норштейн, - це також своєрідне прощання з дитинством.
Сидять у залі дорослі дядьки і плачуть, як діти. Коли бачать гостроносого симпатичного їжачка, мабуть, жіночої статі, бо в нього замість голок - гіпюр: ніби готується до одруження.
Веселі пригоди цього їжачка з творів С.Козлова - його забавні стосунки з Ведмежам, Зайцем, Віслючком - не що інше, як ми самі, у своєму туманному вчора. Коли ранили дорослих дитячими голками, коли сперечалися з упертими двірськими віслюками, коли доганяли полями вертких приятелів-зайців.
Ненавмисна ця ідентифікація - очевидна.
Бо дитинство наше теж давно оповите туманом, а то й засипане пісками забуття.
І от ці милі, бездоганно створені лялечки - мов добра звістка нам, про нас самих.
Дмитрієва разом із художником Денисовою постійно тримає своїх лялькових героїв у стані невагомості. Вони теж космонавти. Або маленькі планети в ляльковому космосі.
Особливість сценічного існування лялькових симпатюль можна точно визначити прекрасним українським словом - кружляння. Вони не те щоб пересуваються чи шастають, а ще й кружляють, як загадкові закохані персонажі на картинах Марка Шагала.
Цей асоціативний, філософський, ніжний, дитячий, але зовсім не "дамський" театр - якийсь нестямно щирий і безоглядно душевний.
Щоб розбити серця дорослих "шибеників" остаточно, режисер і художник у певний момент перетворюють сценічну ширму в подобу старого телевізора. Щось миготить, щось сніжить, багато туману. Але там також багато чистоти й невідомого. Раптом ширма-телевізор спалахує міріадами вогників (буквально пожежа на Чумацькому шляху) і я вкотре переконуюся у правоті своїх думок: у деяких режисерів театр народжується-таки через космос.
Іще одна її вистава - "Прості історії Антона Чехова" - поєднує три сюжети геніального письменника. "Дама з собачкою", "Чорний ченець", "Скрипка Ротшильда". Можна й так сказати: це майже ідеальна вистава, у якій люди й ляльки ведуть таємний, не для всіх чутний діалог. І крізь такий діалог пробивається справжній Чехов. Його гірке глузування, світлий сум. Його загострене й болісне відчуття плинного часу.
Перший план у виставі - актори драматичні (В'ячеслав Гіндін, Геннадій Гуриненко, Олександр Коваль, Тетяна Тумасянц, Наталія Шапошникова, Вікторія Міщенко). План другий - маленькі іграшки, безмовні істоти, що нагадують хитрих бовванчиків з індійських крамничок.
Людина у цій чеховській виставі існує в ритмах психологічного театру. Ляльки ж у постановці втілюють щось трансцендентальне, містичне, потойбічне. Вони зображують маленьких німих свідків великих людських драм. І їх же, ляльок (іграшки), використовують режисери-актори як необхідний і незамінний сюжетний реквізит.
Та ось у чому парадокс. Згідно з режисерським концептом, такий реквізит у певних сюжетних поворотах виступає домінантою. Переможцем у нерівному конфлікті людини з власною долею.
Бо, за Дмитрієвою, ляльки сильніші за людей. Іграшки міцніші за чеховських нездар.
У "Дамі з собачкою" Анна Сергіївна і Гуров, зустрівшись у Ялті, вдивляються в мініатюрні відображення самих себе, у свої лялькові альтер его. Стукотить і пихкає іграшкова залізниця. Скрикують поранені білі птахи над їхніми головами.
Ляльковий світ уривається в чеховську драму - в сюжети для невеликих оповідань.
Актори, які грають головних героїв, помітно старші за чеховських персонажів. Але в цьому навіть більше драматизму, нелялькового трагізму. Люди, які гостріше відчувають свій час, що минає, буквально хапаються за останню любов і за лялькові фігури - як за соломинки. Вони готові поринути в дитинство, готові перетворити свій маленький світ на великий дитячий майданчик, аби тільки бути разом, одне з одним.
В "Чорному ченці" все ще жорсткіше, ще трагічніше. Тема темного людського божевілля тут лоб у лоб зустрічається з темою земних, тілесних деталізованих радощів. Такими, наприклад, як наливні яблука, що величезними намистинами встеляють сцену.
Болісна примара в цьому сюжеті подібна до "фантомаса" - із пригвинченою гіпсовою ляльковою головою. Щойно здригнеться щось у світі або в душі - і покотяться бісові фантомасячі голови на підлогу, як яблука.
І знову ляльковий реквізит визначає людську свідомість (і підсвідомість). І знову вигадливі "смислотвори" режисера-ляльковода дозволяють побачити Чехова в іншому ракурсі, почути його в іншій тональності.
Ще Гордон Крег сушив голову, порівнюючи у своєму театрі Людину і Ляльку. Через відчуження, навіть через знищення (він у буквальному сенсі іноді знищував свої ляльки) режисер шукав якогось ідеального двійника і незамінного іншого - для людської особистості на сцені.
Своїм шляхом, але схожим маршрутом рухається Дмитрієва. Її люди і її ляльки не завжди конфліктують. Але є розуміння взаємозамінності людини й ляльки: прихованого протистояння "того" й "іншого".
У чеховських сюжетах режисер дбайливо зберігає авторський текст, щадить навіть другорядних героїв. Її театральні фантазії зовсім не мереживні, не плутані. Вони дуже ясні, виразні, промовисті.
Колись у Кеннета Тайнена я знайшов цікаве ключове слово - duende (ісп.). Лексична палітра цього слова, за Тайненом, - у здатності передавати почуття, які глибоко переживаєш, незнайомій аудиторії з мінімальною нервозністю й максимальним самовладанням.
У лялькових виставах Дмитрієвої, як на мій смак, є це саме duende. Вона має чоловічу здатність стримувати почуття, навіть якщо вони захльостують. У потрібний момент вона вміє зупинитися, щоб її ляльковий дім не перетворився на божевільню.
Багаторазово повторювана музична фраза, легкі умовні декорації, рідкісна як на теперішній час акторська органіка, вигадливий ляльковий реквізит (що відсилає глядача до знаків нескінченності)… Все це - жива тканина її режисерського космосу в чеховських історіях.
У "Скрипці Ротшильда", наприклад, сама скрипка - найважливіший ляльковий знак нескінченності: як музичний інструмент, як труна для небіжчика. І в самому сценічному сюжеті є й безоглядна відчайдушність, і гіркий присмак фіналу…
Тому що чимало вистав Дмитрієвої, певно, про це? Про те, що дитинство минуло назавжди…