Художник Олег Денисенко нещодавно здобув престижний Гран-прі на фестивалі графіки у Франції (конкурс проводив муніципалітет під егідою Міністерства культури).
А всього на рахунку цього митця - понад 30 престижних міжнародних художніх нагород. Мабуть найвагоміша - грант від мистецького фонду імені Пола Джексона Поллока. Роботи Денисенка оригінальні, іноді просто дивовижні, схожі на середньовічні графіку, левкас і скульптуру, насичені різними символами. Вони спонукають до розшифровування сенсу життя та буття взагалі. Враховуючи, що ці роботи тільки за кордоном експонувалися разів 300, бажаючих розшифрувати творчість українця було чимало.
- У вашому художньому альбомі-монографії "Antiqvitas Nova" можна побачити не традиційне фото автора, а певний образ. Ви зображені доволі символічно: їдете на коні, у якого замість задніх ніг колеса, в руках тримаєте чашу та щит, на голові - начебто ковпак. Що вкладаєте в ці символи? Кожен, звісно, повинен сприйняти образ по-своєму, але цікаво, як бачите себе ви?
- Цю художню світлину було зроблено для каталогу, бо хотів щось неординарне, трішки іронічне. На щиті зобразив сонце. Воно символізує світло, надію, але може й спалити, поранити.
Я поділяю ідею дуалістичності світу. Не може існувати біле без чорного, тому що ми б тоді не зрозуміли різниці між добром і злом, любов'ю та ненавистю. Келих, вино - це квінтесенція того ж сонця, а також крові, таємного знання. Кінь на колесах - це моя улюблена тема. Він собою являє модель світобачення вікінгів, шумерів, трипільців. Колесо - це символ поступу, руху вперед, а кінь його прискорює. Я часто зображую в своїх творах людей у вежоподібних головних уборах. Це певний елемент спілкування з Всевишнім, якимись вищими силами.
- Ви довго шукали себе, йшли до "нової старовини"?
- Коріння творчості - у дитинстві. Я цікавився історією, особливо археологією. Найбільше любив відвідувати історичні музеї, галереї з багатьма старовинними артефактами. Через любов до старовини зацікавився мистецтвом.
Особливо проймала графіка. Тож вступив у Академію друкарства у Львові та почав серйозно займатися естампом - творами друкованої графіки.
Пізніше стало тісно, мене дуже зацікавив колір. Однак класична технологія живопису не підходила, бо хотів максимально зберегти графічність. Два чи три роки я шукав, і знайшов для себе левкас.
Цей ґрунт дозволяє робити рельєф, гравірувати. А потім і цього стало замало, тож почав створювати скульптуру. До речі, в дитинстві пачка пластиліну для мене була найкращим подарунком. Я ліпив цілі армії гусарів, лицарів, ковбоїв з найменшими деталями в обладунках.
Тож переродження відбуваються близько що п'ять-сім років. Надто експериментувати - це не мій стиль.
У художниках, як і в людях загалом, я передусім ціную цільність. Іноді приходиш на персональну виставку митця та почуваєшся некомфортно, бо на стінах висять картини абсолютно різного плану, виконані за дуже малий період. Я прихильник того, щоб художник розвивався поступово.
- Ви не згадали про дуже цікавий творчий етап - виготовлення авторських книг - мистецтво, яке, мабуть, уже забуте в Україні. Чому обрали для копіткої праці саме "Корабель дурнів" Себастьяна Брандта? Знаєте в чиїх руках зараз знаходяться екземпляри?
- В Україні є художники, які створюють авторські книги. Однак це мистецтво мінімально пропагується, інформації обмаль. Я не чую про виставки, бієнале. Митців, звісно, небагато, тому що це трудомістка та надто вартісна праця. Для українських творців це величезна розкіш.
Якщо б я мав заводик з виготовлення цукерок чи заправку, то, мабуть, тільки б цим мистецтвом і займався. Мене цікавить авторська книга, зрештою, це моя вишівська спеціалізація.
Не згадав так одразу про книгу в розмові, бо працював над нею ще майже двадцять років тому. Свого часу тримав у руках швейцарське видання "Корабля дурнів" з неймовірними гравюрами Альбрехта Дюрера. Був подивований і захотів зробити переспіви творів німецького графіка.
До того ж, "Корабель дурнів" - це світська біблія XV ст. У сатиричній поемі висміяно людські вади, гріховні речі. На той час ця тематика мені ідейно була дуже цікавою.
Над книгою працював майже два роки. Вийшло сім екземплярів, ще два примірники досі незшиті.
2005 року я робив виставку в будинку-музеї Дюрера в Нюрнберзі. На неї прийшов потужний колекціонер, який збирав усе, що стосувалося міста. Він запитав мене про вартість книги та, не зважаючи на її, як на мене, велику ціну, попросив узяти подвійну суму. Така ситуація один-єдиний раз була в моєму житті. Загалом всі книги зберігаються в приватних колекціях і бібліотеках.
- Ви, до речі, доволі швидко почали виставлятися за кордоном. Якщо не помиляюся, то перша персональна виставка відбулася ще 1992 року в Швеції. Майже одразу після неї були Бельгія, Нідерланди, США, Франція... Як вдалося вийти на Захід із країни з ще недавно закритими кордонами?
- 1991 року у Львові проходила, мабуть, перша в Україні міжнародна виставка. Одним з її ідеологів був митець Ігор Подольчак. Я подав на неї свою роботу, а організатори випустили каталог з контактами авторів. І почали масово надходити запрошення з-за кордону.
Перша персональна виставка на Заході, справді, відбулась у Швеції. Але перед цим я сам зініціював експозицію своїх робіт у львівській галереї "Галарт", якої вже давно не існує. Я не хотів виставляти за кордоном твори, яких ще не бачили в Україні. Те, що мене помітили, почали давати нагороди, дуже стимулювало розвиватися. Тоді мені було близько тридцяти - можливо, вже немолодий вік, але час становлення. Бувало, що брав участь у сімнадцяти виставках за рік.
- Ви відчули на собі парадоксальну рису ментальності українців: ми часто визнаємо наших митців тільки після їхнього успіху за кордоном?
- Можливо, це пов'язано і з ментальністю, але, видається, у нас просто немає культури колекціонування графічних робіт. Тепер помалу створюються невеликі колекції, та загалом люди цікавляться роботами, глянувши на які, одразу розумієш емоцію.
Монохромне мистецтво мало хто сприймає. Графічну роботу не достатньо переглянути один раз. Вона спонукає нас розшифровувати символи, підняти літературу, мотивує до співтворчості з художником, самоосвіти.
На Заході значно більший інтерес до графіки, та й розвиток її, звісно, вищий. Просто за кордоном є розуміння, що культура - це фундамент. Будівництво України часто починається з п'ятого поверху.
От візьмімо Львів. Буду говорити про своє... Місто вважається столицею графіки зі школою. Але це міф, створений на основі праць окремих митців-індивідуумів. Школа - це інше, це традиція, яка розвивається віками, трансформується з поколіннями, це коли майстер виховав плеяду, а його учні ще одну.
Зрештою, важливим показником є проведення міжнародних виставок графічних робіт. У Львові та й в Україні загалом вони практично не відбуваються. Були якісь потуги ще в
90-ті роки.
- Нещодавно було анонсовано, що найімовірніше восени у Львові відбудеться міжнародне бієнале графіки. Коли не помиляюся, то ви відповідаєте за організаційні моменти...
- Мене попросили бути головою оргкомітету. Але була домовленість, що якщо до певного числа ми не знайдемо фінансування, а відповідно - не зможемо провести захід на рівні, який я собі поставив, то без конфліктів просто відходжу вбік. Я відійшов. На мій погляд, все має робитися зовсім по-іншому. Для мене космосом є ця бюрократія. Ставимо три крапки в цій темі...
Галереїсти, меценати, з якими розмовляю, не хочуть жодної державної допомоги, лише просять не перешкоджати перевірками, надмірним оподаткуванням.
Мистецтво в Україні, як і військо, живе завдяки волонтерам. Однак часто створюються деморалізаторські моменти: рота солдатів культури йде в атаку, вже майже бере позиції, а їй клич зверху відступати.
- Якщо вже ви заговорили воєнними термінами, то запитаю: події теперішнього жорстокого часу та Революція Гідності дозволяють вам максимально віддатися мистецтву?
- Чи не два роки у мене не було жодних виставок. Я майже не творив. Правда, є кілька робіт, у яких зашифровано думки, пов'язані з трансформацією нашої країни, людей. А зараз маємо абсурд, корабель блазнів - дискотеки та люди гинуть.
Нам треба починати з себе. Прибравши сміття в голові. Тоді розвиднюється в очах, відкривається інший світ, людина починає просуватися вперед зі світлими ідеями й, обернувшись, бачить, що за нею вже йдуть сотні.
Чудо треба організувати.