Новий роман Степана Процюка «Тотем» — це своєрідна антологія любовних історій: сексуальних пригод лікаря-офтальмолога, історії вірності до гроба розлученої з ним дружини – мучениці Марії, збоченої пристрасті їхнього психічно хворого сина Віктора й психічно здорової студентки Владислави, щасливого кохання Микити Крещука і тієї ж Владислави, нарешті історія любові й ненависті двох антиподів Михайла Юркевича і Микити Крещука до «великої» і «малої» Батьківщини, відповідно України і Галичини.
Щодо родинної любові, то Степан Процюк трансформує класичну тезу, за якою всі щасливі родини подібні одна до одної, а кожна нещасна у власний спосіб є нещасною: людям не подобаються щасливі любовні історії з однієї причини — заздрості. Процюк також постулює, що діти, народжені без любові, як Віктор, не мають шансу, бо живуть помстою за недодану їм любов. У цьому зв’язку спадає на думку суголосна теза Є.Пашковського: «без любові дитина така ж бідова, як і нетверезо зачата». Як на мене, це все-таки перебільшення, бо й в алкоголіків іноді народжуються здорові діти, чимало з яких згодом виростають нормальними людьми (що не заперечує тези про шкідливість алкоголю), а в люблячих батьків часто — хворі, яких тим не менше люблять, лікують і не віддають до спеціальних закладів, підтверджуючи цим власну людську гідність.
Взагалі мені не надто імпонує нагнітання різного роду ненормальностей, проявів людської деградації, що властиве насамперед українським авторам, зорієнтованим на власну традицію, прихильникам «високої» літератури, до числа яких, безперечно, належить і Процюк. Таке нагнітання ненормальностей, як мені здається, є наслідком комплексу меншовартості колишньої селянської літератури, яка з усіх сил намагається й собі заглибитися у психоаналіз. Якщо взяти до уваги, що слово має здатність ставати плоттю, то література, яка вже не дегуманізує людину, а відверто демонізує її, є вкрай небезпечною, передусім для самого автора.
Однак це ліричний відступ. Отже, Процюк вніс плутанину в «географічний» поділ сучасної української літератури на «станіславівців», які є постмодерністами, європеїстами, письменниками, які іронізують над людиною, але все-таки здатні їй співчувати, й «киян чи житомирян» — неомодерністів і традиціоналістів, у центрі уваги яких – людська деградація й культ страждання. Процюк не вписується у схему. Він — галицький неомодерніст 90-х. Останнє уточнення важливе, бо, як згодом побачимо, С. Процюк чужий і серед «станіславівців», і серед «неомодерністів», трансформованих просвітян. Одним словом, третя сила або серединний шлях. Як це виглядає на практиці?
З одного боку, в романі «Тотем» Процюк орієнтується на масову літературу. Ускладнений наратив неомодерністів поступається місцем сюжетній оповіді, в якій буяє патетика, успадкована від соцреалістів у вишиванках. З другого, як уже зазначалося, автор акцентує на брутальному сексі, адюльтері, фізіології задля банального висновку про тлінність тілесності. З третього – претендує на глибину думки, переплітаючи любовні історії з проблемою національної любові-ненависті, що, своєю чергою, не надто вписується в канон масової літератури.
У своїх роздумах про провінцію і центр, Галичину і Велику Україну Процюк займає виразно протилежну позицію, ніж його земляки, виразні галицькі центристи Ю.Андрухович, Ю.Іздрик і Т.Прохасько. Саме полеміка на тему «двох Україн», України і Європи видається в романі найцікавішою. З першого погляду може здатися, що ця полеміка втілюється у протистоянні двох антиподів — Михайла Юркевича, прихильника національної самопосвяти і фанатизму, та Микити Крещука, вихідця з дисидентської родини, який дивиться на світ іронічно, тобто постмодерно. Одначе це – лише видимість. Насправді Михайло-Микита — це кентавроподібна іпостась українського патріота, друге «я» самого автора, хоча заради справедливості треба визнати, що Микита Процюкові таки ближчий за Михайла. Можливо, це пояснюється тим, що Михайло родом з вісімдесятих, тоді як Микита — з дев’яностих. Якщо перший пиячить, ніколи не має грошей, вірить у партію – звичайно, не комуністичну, й готується висадити з метою українізації десант у Криму – зрозуміло, після «енної» чарки, то другий, успішний бізнесмен середньої руки, скептично налаштований щодо всіх ідеологій з націоналістичною включно. Він вірить лише у власну порядність, яка, з погляду Михайла, дорівнює нігілізмові.
Проте віра у власну порядність, на мою думку, з постмодернізмом має мало спільного. Як на мене, це варіація винниченківської «чесності з собою», тобто питома риса українського інтелігента-просвітянина минулого століття. В Микити, що демонструє власний аполітизм, є, проте, й цілком визначені ідеологічні засади. По-перше, він оцінює Галичину критично. У романі Галичина постає у вигляді «гримучої суміші лакейства й п’ємонтизму, пасіонарності та мімікрії». Мало того — це «колишня найзадрипаніша територія Австро-Угорської монархії, а нині — межовий стовп українства, його сакральність, добряче підточена тавром амбівалентності». Мені чомусь одразу пригадався намет, побачений у Донецьку, з написом: «Отдадим Западную Украину Польше!». Не читають донецькі Процюка. Бо якби читали, то змінили б напис: «Западную Украину – на задворки Австрии!». Отже, краще будемо першими в СНД із зарплатою, еквівалетною 200 євро, ніж третьосортною Європою із зарплатою у 700 євро. Логічно. Далі, за С.Процюком – Микитою, українська територія (окрім столиці) переважно невизначена, тому й почуття вона викликає аморфні, тоді як Галичину можна або любити, або ненавидіти. Цим вона (будьте уважні!) нагадує «неповоротку агресивну» Росію. Бідна Галичина! Невже і її «умом не понять», «аршином не измерить»? І.Франко, як відомо, не любив Галичини «великою любов’ю» через псевдопатріотів, партикуляризм і міщанство. Нелюбов С.Процюка – Микити пояснюється, як бачимо, національною визначеністю Галичини, точніше надвизначеністю. Дивовижно.
Попри все Процюк – Микита лишається українським патріотом. Він проти сепаратизмів, галицької автономії і за «стигматизовану державу», бо пролита кров «вопіє до унітарності, а не до охайних автономних вуликів». Дістається від С.Процюка-Микити й галицькому культові Франца-Йосифа, який виявляється зовсім не наслідком туги за Європою, а наслідком туги за монархією, хоча автор одразу ж застерігає: українці з галичанами включно — вроджені антимонархісти. З огляду на це уточнення зрозуміло, чому «українському сходові сниться козацько-махновська вольниця, шаблі і горілка». Проте незрозуміло, чому «український захід тужить за троном і скіпетром, цією символікою розумного ладу»? Отже, демократичний народ тужить не за демократією, бо демократичний устрій нерозумний? У душі Процюка і його другого «я» великоукраїнська земля з її первісною відразою до лукавства та крутійства (відразу хочеться запитати, а як же бути з чесною козацькою верхівкою, що так охоче перейшла в стан російського дворянства?) потребує «перевитрат любові». Патетично, але непереконливо. Зрозуміло, Галичині історично пощастило трохи більше, ніж Великій Україні. Однак із цього зовсім не випливає, наче «Галичина є донором доцільності», а «Велика Мати сама є національною душею». Адже, якщо вже оцінювати рівень сучасної української національної свідомості, то варто пам’ятати, що Галичина — така ж етнічна українська територія, як і Велика Україна, тому й душа у неї з Великою Матір’ю одна, якщо вже висловлюватися деміургічно. Дивно, чому Процюк, переймаючись проблемою «двох Україн», зовсім не згадує про Південно-Східну. Вона третя за ліком чи, може, частина Великої Матері? На ці запитання важко знайти відповідь. Швидше за все для Процюка – Микити Південно-Східна Україна взагалі не існує ні як територія, ні як проблема. Шкода. Адже це стрижень усіх сучасних українських проблем.
Проблема Європи в романі «Тотем» трактується не менш екстравагантно. Наприклад, Процюк – Микита цілком іраціонально вірить, що ми перетворимо нашу занапащену країну на один із розкішних європейських садів: «лише подалі від цупких обіймів балалайочників та імперського ведмедя, що ось-ось зірветься із ланцюга», від картопляних «бацьків», президентів-комунарів у країні виноградників і примітивних азійських деспотій. Абстрагуючись від архаїчних публіцистичних штампів, дивуюся, як це практично здійснити, якщо Процюка – Микиту не влаштовує розподіл за географічними секторами, бо такий розподіл, за автором і його другим «я», не лікує від нелюбові. У питанні Європи Процюк – Микита лякається власного революційного запалу, бо хуторяни й ґрунтівці назвуть такий погляд космополітизмом, плазуванням перед Заходом. Та невже? Що ж це за хуторяни? Напевно, ті, що плавлять сталь? Що ж це за ґрунтівці? Напевно, ті, що захищають православіє під червоним стягом? Нарешті Процюка – Микиту бентежать полчища варварів, що гірші від «монголо-татарської навали, фашистської манії величі й сталінсько-ленінського сатанокомунізму». Цими варварами, до речі, виявляються наші душі, тобто ми з вами. Попри всю повагу до критицизму, це вже занадто. Кожна нація, як відомо, складається з людей і людців, але ніколи всуціль із варварів.
Насправді з приводу Європи і «двох Україн» Процюк полемізує передусім із Ю.Андруховичем, який інакше уявляє собі і мапу Центрально-Східної Європи, і місце в ній України. Годі посилатися бодай на останній з його есеїв «Атлас. Медитації». Для Андруховича Росія — не гірший, а просто інший континент, не Європа. На відміну від Процюка Андрухович не позбавляє європейської перспективи ані Білорусь, ані Молдову. Одначе найістотніше інше: Андрухович відчуває, що не тільки Галичина як П’ємонт, а й Україна загалом — це вже Європа, та Європа, викликом для якої сьогодні є Сарматія (Південно-Східна Україна) аналогічно до того, як сама Україна є викликом для Євросоюзу. Андрухович переконливіший передусім тому, що переступив через нещасливе українське минуле. Для нього Україна перестала бути країною «смерті, цвинтарів, надгробків, помираючих сіл і безнадійно нещасливих районних центрів», тобто територією здеградованих варварів. Він визнає, що його співвітчизники мають право сідати в авто, потяги або й на велосипеди й вирушати в західному напрямку, бо «вони вже не зруйнують нічиїх міст, жодної культурної пам’ятки». Мало того, він ручається, що його співвітчизники повернуться у свою, таку центральну й східну водночас, батьківщину. Адже вони вибороли своє право називатися громадянами. Андрухович вірить у свою батьківщину і своїх співгромадян, тоді як Процюк – Микита не вірить навіть у земляків-галичан, бо вони не його психотип. Владислава — виняток, поки що, бо, знаєте, ці галичанки такі прагматичні, одного чудового дня візьмуть і подадуться до Євросоюзу, щоб стати «третім» сортом. І покладається Процюк – Микита на той різновид вселюдської любові, яка до болю нагадує радянський інтернаціоналізм, — «міжнаціональна і понадкласова». Не християнська, а тотемна. Темна-темна.
Процюк Степан. Тотем. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2005.