«Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей і всі вони вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато. Чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах.
Подорожні нотатки
Павла Галебського».
Роман Чайка. «Країна дітей»
За спиною лишилося найбурхливіше століття за увесь час, що його хоч скількись, та здатне пам’ятати людство. Нам справді варто знати його останнє десятиріччя. Надто тому, що воно вже позаду.
Новий час приніс дітям «країни дітей» нову школу: дванадцять років навчання. Вона ґарантує нову свідомість нових часів. Проте план виконання плану ще досі не затверджено, тобто старші діти ще не виросли (адже за планом 12-річної освіти навчаються лише три роки), ще нібито маємо час. Проект програми з української літератури для середньої загальноосвітньої школи (Українська література в загальноосвітній школі. — № 5. — 2002) винесено на розгляд — дорослі діти цієї країни мусять трохи помізкувати. Приміром, над таким питанням: чи доцільно вводити в навчальний процес найновіші твори? Гм...
Найновіші твори — найновіший час. На все відводиться 14 академічних годин (з 105192 прожитих). 5 імен. 1 година — огляд літературного процесу на межі ХХ—ХХІ століть. Так швидко все, що було, перетворилося на «легенду»...
Проте це значний прогрес. Але і він має недоліки: по-справжньому прогресувати почне лише через десять років. До цього: 488-ма сторінка (всього 493) підручника, що наразі є чинним (Українська література, 11 кл.: Підручник для серед. загальноосвіт. шк. (за заг. ред. Р.В. Мовчан — Київ, Ірпінь: ВТФ «Перун», 2000) — 5 (!) абзаців хронологічної таблиці присвячено «дев’яностникам», рік — абзац. І справді, повний абзац.
Сучасність (хоч яка вона була) — найдражливіше питання, яке постає тепер перед знавцями будь-якої царини життя, невикристалізована дійсність. Важко відлучитися від настояних роками архівних матеріалів і звернути свій погляд у бік того, що ще не стало історією, у бік непевного. І непевного хліба також. Він-бо мусить трохи запліснявіти. Роль критиків — осмислювати сучасність. Тут справді не можна не погодитися з Ігорем Бондарем-Терещенком, який просто-таки вимагає атаки «молодої шпани».
Нехай ми зараз в літературі є кимось на кшталт прибульців, проте на нашій землі є такий шар гумусу-фольклору, що зовсім необов’язково розсипати на гектарах площ завезений з Марсу пісок.
Характеристика нового мислення така, що потребує для свого означення певної мовної формули, і те суспільство, що ще сидить за партою, — нове. Вочевидь, воно обиратиме для сприйняття лише споріднений з його формою думки матеріал. Сучасна літературна критика, можливо, й не потребує нового голосу, але вона точно вимагає нової вимови, нового тембру. І тому ті критичні матеріали, що були напрацьовані за роки «єдиного і неділимого», вже не мають колишньої цінності, бо завдання зовсім інше, отже, треба змінювати й засоби.
Література мала, в принципі, і успіхи, і... Проте ці ланки її досі нерозривні. І через пікові точки літературної синусоїди можна провести з’єднувальні лінії, котрі неодмінно не зупиняться на дев’яностих. Отже...
Справа в тому, щоб повністю бачити сучасність. ХХ століття — ось воно поряд. Його можна навіть потримати за руку — кавалки зібрані в архівах. Для того ж, аби потрапити в архів, потрібен неабиякий запас ентузіазму. Власне, саме на ентузіазмі й тримається сучасне писане слово.
Чому акцент на літературі? Це лише один із акцентів (просто решту розставляють інші диваки). Література (а про це давно вже забули) — такий самий показник рівня життєздатності держави , як і політика, наука, промисловість зрештою.
Чинний допоки підручник не дає осмислення ХХ ст. через призму літературного процесу — заважає засоціалізованість критичного матеріалу, навіть у передмові зазначено: «історико-літературний процес». Справді, статті багаті фактами, проте вони не допомагають доходити висновків, не підштовхують до роздумів над проблемами власне літератури. Багато фактів, які учень отримує на уроці літератури, вже відомі йому з інших дисциплін, бодай з історії. Чому ж від обмеженого (і такого дорогоцінного, як наголошують) часу відривають величезні шматки живої плоті? Літературознавство, яке здатне навернути до літературної віри, знаходиться на вкрай низькому рівні: ті ж слова, сказані вперше чи не в часи хрущовської відлиги, ті ж думки, вкладені в прокрустове ложе штампів... І все таким «загальняком», якщо й захочеш, — нема за що думці вчепитись.
Має з’явитися діалогічність, відчуття сучасності, власне часу. Досі ж — постійна девальвація слова. Література — це спосіб мислення. Вчити мислити можна, і нові покоління не повинні наново вигадувати велосипед, а їх постійно змушують це робити. Їх варто підштовхувати, зацікавлювати, збуджувати уяву. Література сучасної України — не фінський лижник світового літературного процесу — вона не «пролітає і не пролетить» — в цьому її намагаються переконати. Шкільна програма недосконала. Але ж школа — неабиякий фундамент. І саме курс літератури, як жоден інший, учить дитину мислення, це ключ до механізму перетравлення дійсності. А якщо з подачі вчителя (і підручника) виходить такий собі переляканий індивід — тут уже не до цього. Лише невідомість.
Заповнення білих плям досить відверто відсутнє у найчиннішому підручнику з української літератури. Не досить самого лише називання імен, перелічування фактів, групування письменників у школи та течії. Подайте те, що відкрито, те, що колись було таємницею, оповитою мороком. Що стало відомо з підручника про Розстріляне Відродження, окрім переліків засуджених і страчених, допитів і переслідувань? А шістдесятники? Те саме: лише імена, та в жодній хрестоматії не знайдеш творів Миколи Воробйова, Ігоря Калинця, а потім справді щирим буде здивування, коли, можливо, читатимуть своїм уже дітям «Казки зі Львова», писані Калинцем. І це далеко не все. Стуса пам’ятатимуть тому, що закатовано його було до смерті, причина якої досі не встановлена. Інтрига. Невже саме на ній має триматися свідомість?
Новою програмою передбачено вивчення творчого доробку Юрія Андруховича, зокрема, «Рекреацій», от тільки книг у бібліотеках не знайдеш (часом, проте, пропонують ґеніальний (!) переклад «Рекреацій» російською мовою). А що ж робити з «усіма різновидами розмовної мови в романі, комізмом та мовною характеристикою героїв», які пропонують дослідити? Дивні мистецькі аналогії проведені (проведення їх також заплановано програмою — це такий спосіб полегшити засвоєння матеріалу, тільки хіба ілюстрації, світлини — це аналогії?): чомусь забувають про музику, забувають про справді культові речі, про них згадують потім, дуже нескоро. А чи відомо укладачам програми про те, що ця «філософська лірика, ці химерні і строгі вірші» (так вони названі) співають? Певно, «Пісні для Мертвого Півня», що через десять років знайдені будуть на полицях крамниць, матимуть позначку... «ретро». Цікаво, що ще співають «Мертві півні» твори й Рильського, і не згаданих зовсім Віктора Неборака, Юрка Позаяка, Наталки Білоцерківець...
Юрій Андрухович (в ракурсі нової школи) — саме уособлення постмодерну, за допомогою його творів це поняття має бути вміщене в свідомість учнів, тобто таким чином їхнє дитинство дістане назву. «Післясучасні діти». До речі, що таке «Небо і плЮщі»? Фіктивний дебют? Можливо, мутант реальних «Неба і площ»?
Твори Івана Малковича — «гуцула з діда-прадіда», що (так подає програма) належить до Київської школи поетів (sic!) — також вивчатимуться. З подачі професорів різних наук вірш «Напучування» перетворився на вірш «Свічечка букви «І», а як же «ї», а де подівся «місячний серпик букви «є»? Справді, поезія позбавлена ідеологічних нашарувань. «Ангелик в афинах дрімав...» — добре нарешті, що не мольфар, добре, що існують афини на цьому світі, чорні, як ніч, і у них також можна дрімати... Тепер вільно можна вкублитися в кущик і задрімати... А на плечі — янгол. Можливо, варто було ввести в мистецькі аналогії ще й таку: Плач Єремії. Із янголом на плечі. Тільки через десять років, певно, музика сприйматиметься ще дивніше, як література. Навіть зараз.
«Поява нових літературних угруповань — характерна ознака доби». Тільки шкода, що, за новою програмою, президентом Асоціації українських письменників (АУП) і досі є Юрій Покальчук, а не Тарас Федюк... і про нових її віце-президентів— Сергія Жадана та Олександра Кривенка — нічого немає. Добре, що хоч Ігор Римарук та Володимир Моренець «на своїх місцях». Так багато всього... і «Бу-Ба-Бу» зійшлося на Андруховичі, і «Молоде вино» витримки 10 років, і «Нова деґенерація» тепер не схожа на жарт...
Тарас Прохасько вважає, що таке відбувається через те, що немає в Україні європейської ідеї, яка мусить об’єднувати, долучати справді широку громадськість до того, що діється в душі країни зараз. Постійно відбувається процес маринування літератури-літераторів-літературознавців у власному соку. Щось перешкоджає цій силі випірнути на поверхню. Варто знайти — ЩО. Тоді відповідей має стати більше...
Здається, варто жити тим, що є нашим життям, днем сьогоднішнім. Хоча не завадило б поспитати кулі скляної, що чекатиме на нас узавтра... Життя притягує життя.