Якщо ви вважаєте, що літературно-мистецькі чи культурологічні часописи продукують культуру чи літературу, то ви глибоко помиляєтесь. Насправді вони лише сигналізують про наявність цієї культури чи літератури. Спосіб трохи відпочити від марудних студій чи написання творів і поласувати заслуженою увагою аудиторії — не такий феєричний, як презентації та фестивалі (втім, коли ви востаннє бачили феєричну презентацію?), але все-таки приємний. А для деяких письменників — чи не єдина нагода нагадати про себе: мовляв, хлопці, я ще пишу, все ОК!
Якщо серйозно, то за часописами цілком можливо простежити ступінь розвитку культурної сфери. Для цього чомусь прийнято найперше згадувати про кількість назв і тиражі. Так, це важливі показники, та чи не важливіше те, про що вони пишуть, яку точку зору пропонують читачам і, не в останню чергу, що вони оминають увагою? Нижче подана спроба проаналізувати, яку культурну модель сучасної України презентують нам деякі з них.
«Критика»
Якщо асоціювати часопис із товстими літературними журналами радянських часів, то в плані поліграфічного формату «Критика» більше нагадує газету. Але періодичність виходу (щомісяця), більш ніж стримана верстка й, найголовніше, характер матеріалів переконливо свідчать про її належність саме до часописів. Між іншим, цікаве самопозиціювання «Критики» як просто часопису — без «громадсько-політичних», «культурно-мистецьких», «візуально-текстуальних» чи будь-яких інших підзаголовків.
Часопис не має рубрикації, але традиційно містить блоки політології, культурології та літературознавства, іноді з’являються мовознавчі або історичні розвідки. Власне літературних текстів небагато і представлені вони переважно есеїстикою.
На відміну від аналізованих нижче часописів, «Критика» не практикує монотематичних номерів, однак полюбляє міні-теми з двох-трьох матеріалів.
Говорячи про аудиторію часопису, цілком можна стверджувати, що «Критика» реалізовує принцип «виховати свого читача». Пропонований образ читача — тип сучасного європейського інтелектуала, на якого і розраховані фаховий рівень матеріалів, методологічні підходи й певний набір авторитетів (Фуко, Лакан, Жижек, але й Габермас).
Відкритість до актуальних тем світової гуманітаристики (європейська ідентичність, громадянське суспільство, потреба реформи вищої освіти тощо) надає часопису легкий присмак космополітизму.
Разом із тим значну долю уваги приділено сусіднім культурам, передусім російській та польській.
Великою мірою це пояснюється тим, що на чолі редакційного колективу стоїть відомий діаспорний літературознавець Григорій Грабович. Це, крім того, якнайкращим чином позначилося на географії авторів і текстів: присутні автори з України, української діаспори, Росії, країн Центральної та Східної Європи й не тільки. Подекуди трапляються статті світових інтелектуальних метрів (чи вже брендів) — Умберто Еко, Едварда Саїда тощо.
Така географічна розмаїтість в принципі убезпечує «Критику» від перетворення на трибуну однієї тусівки, хоча тут є деякі застереження. У політологічному блоці помітне виразне домінування Миколи Рябчука, який не має потужного опонента.
Літературні тексти, йдеться насамперед про поезію та прозу, які традиційно з’являються в супроводі фахової критики, належать, як правило, тим самим авторам. Андрухович, Жадан, Бондар, Прохасько, подекуди Мідянка й Неборак, ще, може, Гаврилів. Як гість з «братньої» літератури — Стасюк. Майже те саме — з літературною есеїстикою. Мабуть, таки дається взнаки присутність Андруховича в редколегії.
Поза тим, «Критика» сьогодні є одним з найавторитетніших і найпрофесійніших часописів, читати який — ознака, радше, доброго смаку, а не інтелектуальної (чи будь-якої іншої) моди.
«Ї»
Натомість «Незалежний культурологічний часопис «Ї» я б нагородив епітетом модний — наскільки модним може бути україномовний культурологічний часопис. Не в останню чергу завдяки тому, що, на відміну від академічно-елітарної «Критики», «Ї» більш розкутий, чи то пак демократичний.
Втім, свою назву (не знаю, як із «незалежним», а з «культурологічним» — точно) він виправдовує.
Сьогодні часопис має добре впізнаване й одне з найкраще продуманих «облич». Марка «Ї» — квадратний формат (спеціально поміряв — таки квадратний!), незвичне розміщення матеріалів — по два на кожній сторінці, монотематичні номери з подекуди провокативними ілюстраціями (приміром, число «Топос поразки» було ілюстроване фотографіями з авіакатастрофи на Скнилові), причому цікавий сам відбір тем. Я маю на увазі номери, починаючи від №22 («10 років «Проекту Україна») — до цього часопис цікавився переважно геополітикою.
В поле зору часопису потрапляють процеси (чи, точніше, терміни на позначення цих процесів), які або з наукового дискурсу активно просочуються в неспеціалізовані ЗМІ, а відтак — у широкий суспільний обіг, або ж такі, до яких загострюється суспільна увага внаслідок резонансних подій і на які часопис намагається відреагувати культурологічною рефлексією, легітимізувати їх у культурному полі.
До першої групи можна віднести числа «Покоління і молодіжні субкультури», «Фемінність та маскулінність», до другої — «Насильство, влада, терор» (реакція на події 11 вересня) та «Волинь 1943. Боротьба за землю». Натомість два числа — «Федеративна республіка Україна» та «Топос поразки» я б назвав скоріше спробою зімітувати суспільну зацікавленість, до того ж, доволі переконливою спробою.
Втім, не варто сприймати «Ї» таким собі популярним виданням на кшталт «Фемінізму для чайників», бо ж тексти Бодріяра чи Лакана не надто підходять для цієї ролі.
Тематичну єдність часопис компенсує строкатістю наповнення: жанровою (від інтерв’ю до офіційних документів, з літературними текстами включно), мовною (переважно українська, але можна натрапити на матеріали російською (вкрай рідко) та українською latynkoju), авторською (від уже згаданих Бодріяра з Лаканом до марґінальних поетів), навіть шрифтовою (вона, щоправда, скоріше дратує). Часопис не цензурує ненормативну лексику, залишаючи її на розсуд самих авторів.
Ця ж строкатість стосується і якості самих текстів — на відміну від «Критики», у «Ї» трапляються відверто слабкі матеріали, хоча вони, на щастя, не становлять більшості. Потреба заповнити триста або близько того сторінок і нерозробленість певних тем українськими дослідниками іноді виявляється у перенасиченості часопису текстами західних авторів.
Але хоч там як, «Ї» залишається потужним (чи не єдиним?) форпостом на теренах українських культурологічних часописів. Нижче розглядатимемо вже літературні.
«Четвер»
Почати саме з «Четверга» варто вже бодай тому, що серед усіх літературних часописів він витворив найбільш життєздатний автоміф про власну популярність. Зусиллями свого незмінного й невтомного редактора — письменника Юрія Іздрика, постаті непересічної, часопис зажив слави такого, що свого часу приніс постмодернізм на терени України, і нині лишається речником актуальних подій вітчизняної літературної ниви.
Серед усіх часописів, розглянутих у статті, «Четвер» є найбільш нестабільним та неунормованим — з точки зору регулярності, поліграфічного формату, об’єму (останній номер був, либонь, найтовстіший за всю його історію — чотириста сторінок, натомість найтонший не був об’ємнішим за номер «ПіКу»), добором авторів та принципом наповнення. Часопис, в принципі, не цурається монотематичних номерів, але тут, на відміну від «Ї», тема служить скоріше приводом, а не критерієм.
Гордо самоназваний «часописом текстів і візії». Тексти насамперед літературні, хоча свого часу траплялася й критика. Візія, знову ж таки, у кращі часи являла собою цікаві експерименти з візуальною поезією, але в останньому числі від неї лишився пшик — банальні ілюстрації (чи небанальні, але таки ілюстрації — не більше).
Останнім часом можна зауважити (якщо не брати вибрик із номером, повністю присвячений Володимиру Діброві), що «Четвер» приділяє увагу насамперед молодим і наймолодшим авторам — не даремно ж «Культ» Любка Дереша спершу вийшов друком саме на сторінках «Четверга».
Навряд чи такий врожай молодих імен можна вважати збігом: скоріше за все, Іздрик зробив ставку на перетворення часопису на платформу для молодих авторів.
Позиція зрозуміла й загалом варта схвалення, але має неминучі вади, і це найперше рівень самих текстів — як відомо, мало хто одразу починає геніальними творами.
Хоча не можна сказати, що «Четвер» остаточно зрікся «старшого» покоління, тим більше, що він і досі зберігає імідж речника «станіславського феномену» (хоча з таким самим успіхом цим «титулом» можна нагородити «Ї»). Власне, це, як і міфічну суперпопулярність «Четверга», можна віднести на рахунок однієї досить болючої теми.
Я маю на увазі агресивність галицького мистецького, насамперед літературного, дискурсу. Йдеться не тільки про «Четвер» та літературно-мистецькі часописи загалом, але й про спеціалізовану пресу. Якщо проаналізувати найчастіше згадувані персоналії, події, книжкові події та навіть мову, а для літературних текстів — описувані реалії, не можна не помітити такого собі делікатного редукування України — в мистецькій площині — до її західної частини (найчастіше Галичини), із вкрапленнями «регіональних» Харкова з якимось Жаданом чи Києва з якоюсь Забужко. Таке враження, що літературу роблять «там», мало не за залізною завісою, а в центральну Україну лише експортують для споживання.
Робиться не шляхом заперечення чи відкидання, а через банальне ігнорування одних інформаційних приводів на користь інших. Саме про це, а не про глобалізацію, ображено писав «викинутий за межі» цього дискурсу Павло Вольвач: «Вихід у світ кількасторінкової збірочки наближених до так званого станіславського феномену оголошується трохи не літподією року, тоді як книга видатного поета Василя Голобородька «Слова у вишиваних сорочках» мала дві-три рецензії, та й ті трохи не у «Носівських вістях».
Мені йдеться не про те, аби закидати «Четвергу» або іншим згаданим часописам пангалицизм чи галицький сепаратизм (приміром, у «Ї» траплялися доволі критичні матеріали щодо стереотипів взаємосприйняття «західняків» та «східняків»), а тим більше розводити теорію «галицької змови». Однак не можна не помічати, що цей дискурс стає панівним, із неминучим перетворенням усіх інших на маргінальні — і, признаюсь, мені важко сказати, пояснюється це надмірною агресивністю одних чи млявістю інших.
«Кур’єр Кривбасу»
Часопис, приречений на маргінальність, навіть попри скромно зазначений тираж у дві тисячі примірників (тиражі інших згаданих часописів редактори оберігають як військову таємницю). Почасти через «непоказну» назву, від якої, ніде правди діти, таки відгонить радянщиною. До того ж геть безперспективно визначений профіль видання — «література, культурологія, політика, народознавство». Як відомо, після «Дискурсу модернізму» будь-яке слово з коренем «народ» здатне викликати в українського інтелектуала в кращому разі іронічну посмішку. Та й часопис іноді полюбляє провести експеримент над читачами, наприклад, публікуючи роман Григорія Штоня.
Хоча насправді часопис є максимально плюралістичним: на його шпальтах шістдесятники (Михайлина Коцюбинська, Роман Корогодський, Іван Дзюба) уживаються з «молодим і нахабним» Ігорем Бондарем-Терещенком, галичани з харків’янами, а «материкові» українці з діаспорними авторами. Інша річ, що широта спектра пояснюється не тільки толерантністю, але й браком чіткої концепції діяльності. До того ж «криворізькість» часопису реалізована вкрай примітивно — з тим самим народознавством.
Однак дуже легковажно було б вішати на часопис загалом (як і на старше покоління літераторів та критиків) ярлик провінційності та забитості, адже це означало б зарахувати до таких Емму Андієвську, Валерія Шевчука, Володимира Цибулька, Мар’яну Савку, а за компанію ще й Кортасара, тексти яких з’являються в часописі.
Однак прагнення часопису утримувати імідж товстого літературного журналу радянських зразків та брак системності у наповненні прирікають його на перманентну вторинність.
До речі, з «Кур’єром Кривбасу» ви отримуєте безкоштовний доважок у вигляді аупівської газети «Література плюс», яка тепер перетворилася на вкладку до часопису — такий собі літературний варіант «2 в 1».