Усе велике в цьому світі починається із крадіжки. Хто зараз ставитиме в провину великому Шекспіру те, що він вкрав сюжет «Гамлета» зі старовинної хроніки? Хто відмовить у геніальності Жанові Жене, який починав свій літературний шлях яко крадій? А сюжет був такий. Подорожуючи книгарнею, Жене взяв до рук книгу Марселя Пруста. Прочитавши кілька абзаців і отетерівши від прустівського стилю, майбутній письменник відчув непереборне бажання її поцупити, попався на гарячому і сів у в’язницю. Саме світ кримінальної Франції з її жорстокістю, збоченнями і злодійським колоритом згодом став головною темою творчості цього несамовитого естета.
Отже, спочатку була крадіжка, а потім народився письменник. Але, мабуть, не варто перебільшувати її ролі, адже література в її первісному значенні і є глобальною крадіжкою — людини, культури, світу. Хто з нас не крав? Упевнений, що всі крали. А той із нас, хто не крав книжок — чи в бібліотеці, чи в книгарні, а чи просто з книгозбірні близького друга — просто не може вважатися людиною культури чи то пак культурною людиною. Пам’ятаю свою першу книжкову крадіжку. Це був мініатюрний «Атлас світу», схований у коробці з-під «Солодкої соломки». Наївна продавщиця так і досі про це не здогадується. Але поволі почала відходити й відійшла культура радянських книгарень, а з нею зникла можливість (а згодом і потреба) красти книжки.
Висловлю припущення, що в нашому суспільстві існує ціла категорія людей, про яких кажуть, мовляв, вони не можуть собі дозволити купити дорогу українську книжку, а відтак перебиваються дешевою російською. Саме ці люди і є бажаною публікою, що заради неї пишуться інтелектуальні романи і збірки поезій. Гадаю, якби воскресла система старих радянських книгарень, ми б нарешті довідалися, хто насправді популярний у нашій літературі. Соціальною альтернативою англомовному поняттю «бестселер» неодмінно став би «бестстилер» (від англ. «steal» — красти). Але це нам наразі не загрожує.
Натомість на Заході книгарні вже давно підраховують збитки і складають чарти подібних «бестстилерів» — книжок, найчастіше крадених у крамницях. При цьому не рятує ані система відеостеження, ані чіпи в книжках, ані підозріливі охоронці. У США навіть закликають «лояльних читачів» перешкоджати книжковому тероризмові: «Будь ласка, допоможіть нам упоратися з проблемою книжкових крадіжок, повідомляючи адміністрацію про підозрілу поведінку». Саме ці списки «бестстилерів» і визначають, що саме потрібне читачеві в певній частині країни або району міста, оскільки «репертуар» крадених книжок є насправді різним. Наприклад, у книгарнях Мангеттена найчастіше зникають бітники — Керуак, Буковскі, Берроуз, Ґінзберґ, а також твори Франца Кафки, Еббі Гофмана, Тома Вулфа. У Верхньому Іст-Сайді найчастіше «працюють» із дорогими фотоальбомами та альбомами з репродукціями.
Беручи загальнонаціональний контекст, популярність бітників дещо зменшується, натомість зростає бажання спокутувати гріхи — ще досі не всі мають удома Біблію. Дехто перетворює це на спорт, а дехто прагне на цьому заробити, перепродуючи книги (так звані бустери). Лоґен Фокс — співвласник книгарні «Micawber» — вважає, що людей на такі злочини штовхає простий механізм: що більше ти маєш, то успішнішим ти є. А ще дорогі книжки крадуть, аби не купувати подарунків, бо дуже вже солідно виглядає гість, приміром, із альбомом від Taschen за півтисячі доларів. А Фред Бесс, власник книгарні «Strand» на Мангеттені, нарікає на «яйцеголових», які не гребують крадіжками видань з вищої математики, філософії та релігії, тому дедалі частіше їх доводиться ховати біля каси. Так само «на вимогу» видають бітників: книжки Джека Керуака й досі є валютою при розрахунках із наркодилерами. Але книжковими крадіями нерідко виявляються гарно вбрані люди, які спокійно могли б за них заплатити.
Нам залишається тільки здогадуватися, кого б крали наші інтелектуальні клептомани. Але за відсутності системи книгарень ми довго будемо приречені на невизначеність списків «бестстилерів» — цієї альтернативної системи читацьких цінностей.