Усіх нас можна привітати з прибуттям до літературного цеху соціального жанру непересічної авторки. Її саму, мабуть, уже неодноразово вітали, адже "Терикони під літаком" Світлани Єременко нещодавно отримали першу премію на конкурсі "Літературні відкриття року", яка присуджується за найкращий дебют у прозі.
Загалом, соціальної тематики у творах сучасних письменників не бракує, але останнім часом сталося так, що тримають жанрову планку лише автори старшого покоління, а молоді обдарування, які на початку двотисячних засвітилися зі злободенними текстами, кудись раптово зникли. Справді, чому автор, либонь, найкращої книжки про двотисячні, Артем Чех, забирається геть зі столиці в глухе село, а потім взагалі йде на війну, а інфантильну захисницю української народної душі, славнозвісну Таню Малярчук видають у Росії? Мабуть, усе це тому, що, нарешті зрозумівши невблаганність жанрових рамок, вони перейшли на іншу, більш плідну в плані сюжетної моторики територію? Бо скільки можна товкти про те, як підманули Галю, зрадили село і не довчилися через національну гідність у донецькому університеті? Однак авторка "Териконів під літаком" пише - і про Галю, і про гідність, і про донецькі закони життя, а не лише правила поведінки селюка в офісі.
Пояснити, чому це відбувається, наразі не так складно. У суті своїй призначення кожного твору - довести читача до катарсису, в ідеалі - зціливши душу, що в процесі самопізнання відокремилася від Світобудови, ба навіть протиставила їй себе. Так, наприклад, кілька років тому один із провідних наших журналів оголосив конкурс на офісний роман, який, звісно, не виправдав сподівань. Зізнатися, у споконвіку аграрній країні, виходячи з визначення українського пана-господаря як особи індивідуалістичної, себто не схильної до колективізму, особливого успіху чекати було годі. Тобто сталося так, що "міського" адресата із "сільським" корінням спробували зацікавити актуальністю художнього твору, де відображено модель світу, в якому він, можливо, живе, - але чи звернулися при цьому до його "аграрної" системи цінностей? Хай навіть трансформованих у міському контексті.
Так само "офісне" оповідання у збірці Світлани Єременко ми, безперечно, знайдемо, але сюжет його гальмується через куркульську вдачу героя. "Він був офісним менеджером середньої ланки, - дізнаємося ми про новоспеченого донжуана. - З одного боку, можна було вважати, що зробив пристойну кар'єру, але з іншого - це були зовсім не ті гроші, на які можна утримувати дві сім'ї". Натомість "міська" оповідь щоразу з'їжджає у знайому колію "сільського" менталітету, і навіть на столичному бульварі "невдоволено дзизкаючи, падали на землю здоровенні травневі хрущі", а рідна мова хоч уже не вважається селюцькою, однак залишається чужорідною, бо побутує думка, "якщо люди нормально вдягнуті, інтелігентні й розмовляють українською, то мусять бути іноземцями".
З одного боку, може видатися, що авторка "Териконів під літаком" навмисне приміщує своїх героїнь у найкритичніші ситуації - чи то в пекло борделю, а чи в "рай" Донбасу, - намагаючись у такий спосіб додати зайвої динаміки у відомі, в принципі, сюжети. З іншого боку, соціальний жанр у літературі завжди передбачав жорстку подачу матеріалу, інакше матимемо рахманні оповідки Тані Малярчук про те, як вона "стала святою", а не, припустімо, депутатом, щоби боротися, чи пак борюкатися, за справедливість у залі Верховної Ради.
І авторка мудро робить, коли не хапається за гарячі "революційні" теми, свідками яких усі ми були, а осмислює те, з чого ця сама революція постала. Наприклад, описуючи долю столичної журналістки в Донецьку, перші страйки шахтарів, приїзд Івана Драча, ще голови Народного Руху України. Все це у контексті журналістської діяльності її героїв, звісно, у довоєнному Донбасі. Про воєнний зараз пишуть доволі багато, натомість як дійшло до теперішнього стану в шахтарському краю - ми знаємо мало. Чесно кажучи, було тоді не набагато краще, ніж тепер. "Містечками сновигали п'яниці, вульґарно нафарбовані дівчата-підлітки; рано постарілі жінки тягли якісь сумки або продавали край дороги різний провіант. Скрізь відчувалося запустіння; вікна деяких квартир були вибиті або закладені фанерою - будинки нагадували пустки".
Утім, самими лише відмінностями в "національних особливостях" характеру авторка ситуацію не пояснює і окрему расу з донеччан не робить. У її оповіданнях, немов літаки над териконами, мчать ті самі роки і вирують такі самі пристрасті, що й усюди. Всі вони, на жаль, будуть цікаві сьогодні насамперед через те і тим, що "примчали" в зону теперішньої АТО. Але цього вже досить, аби мети було досягнуто. А саме - привернено увагу до "соціального" життя ще одного "регіону" нашої літератури, а також до непересічної авторки, яка сумлінно документує його у своїй дебютній збірці.