Не секрет, що в камерних театрах рівень акторської щирості й органіки незмінно вищий, порівняно з великою сценою. Глядач, перебуваючи в максимальному наближенні до рампи, відчуває себе особливо причетним до того, що відбувається на сцені. Творці нового спектаклю в київському театрі «Актор» врахували всі аспекти існування малої сцени. Спектаклем «Листи кохання» за п’єсою американського драматурга Альберта Герні (переклад А.Гасюка) режисер Ігор Славинський ставить перед виконавцями й перед глядачами непросте творче завдання. Акторам, а їх двоє — Лідія Яремчук і Валентин Шестопалов, необхідно програти за півтори години сценічного часу свої життя, не піднімаючись із-за столу, не дивлячись одне на одного, більше того — припускаючи, що їхніх героїв розділяють кілометри. Ну а глядачеві потрібно в усе це повірити. Чим же переконують публіку статично прикуті до стільців актори, що лише перебирають сторінки сотень листів, які лежать на спільному столі і якими вони обмінювалися все життя? В їхньому арсеналі — лише міміка, виразні інтонації голосу, емоційність. Ніби зводячи між Меліссою (Л.Яремчук) та Енді (В.Шестопалов) невидиму стіну, режисер ще більше ускладнює завдання акторам. Їхній епістолярний діалог перетворюється на сповідь кожного самому собі. Листування почалося з дитинства. Пунктиром подій подальшого життя актори створюють образи позитивного, розважливого Енді й шаленої, норовливої Мелісси. В уяві глядачів персонажі дорослішають, у їхньому житті відбуваються різноманітні події, вони закохуються в інших, одружуються і виходять заміж, народжують дітей. Але все це — як придорожні стовпи на головному шляху їхнього кохання. Кохання, якого вони бажали, боялися, прагнули, яке намагалися не помічати.
Мізансцена спектаклю не змінюється. За статикою — буря переживань героїв. Л.Яремчук кокетлива, сміхотлива, життєрадісна, в юності сповнена надій і бажань, у зрілості — згасла й розчарована. В.Шестопалов педантичний у зображенні психології чоловіка, відповідального в усьому, іронічний і проте нескінченно романтичний, попри горезвісний американський раціоналізм. У листах одне до одного вони шукали себе та своє кохання. У листах була сила й порятунок, у них вони жили сьогоденням і здійснювали втечі в минуле. І в цій стрічці спогадів, яка розтяглася на десятиліття, пошук сенсу життя, а потім, як з’ясувалося, просто саме життя.
Два погляди у простір — Мелісса й Енді — немов дві паралельні лінії, яким не судилося перетнутися. Але, порушуючи закони геометрії, ці паралелі в певний момент усе-таки сходяться, і двом уже літнім людям вдається відчути те, чого вони все життя уникали. І хоча лінії ці знову стали паралельними, чоловік і жінка вже знали, що були щасливі на цій землі.
Спектакль вийшов проникливим, щирим, чистим, акторам за мінімуму сценічних засобів вдається передати тонкий психологізм. У їхньому багаторічному діалозі безліч подробиць і дрібниць, але за ними — все про любов. В одному з листів Мелісса скаржиться Енді на чергову прикрість: «...осьде, у цій Богом забутій країні...» Як почути це від американської героїні нам, хто вважає своїм привілеєм бути жителем країни, забутої Богом? Це, звісно, жарт, хоча й сумний. Але саме ця фраза підтверджує думку, що, у принципі, скрізь усе однаково, у будь-якому закутку землі живуть просто люди, які шукають кохання, хочуть бути щасливими. І в той день, коли йтиме спектакль «Листи кохання», театр «Актор» перетворюватиметься на своєрідний острів кохання, у просторі якого зможуть перетинатися паралелі почуттів і акторів, і глядачів.