Міцний горішок
Любить наш брат писати красиво. Один із журналістів у заголовку своєї статті про Тетяну Мітакі назвав її феєю з Ларжанки. Мотивування сумніву не викликає: вона справді народилася й усе життя мешкає в цьому селі Ізмаїльського району на Одещині. Вона — нереально мініатюрна пані, у якій незбагненно як умістився великий художній дар. Але вже чим Тетяна Мітакі не є, то це зворушливим безтілесним створінням, яке робить дива за помахом чарівної палички. Радше, вона малесенький осколок скелі, який ні розламати, ні обтесати, але об який цілком можна поранитися.
Блискавка вдарила в скелю, коли Таня була в третьому класі. Не дівчинка — вогонь! І раптом постіль, лікарня, прогресуюча скутість рухів... Ангіна вразила суглоби, і дівчинка повільно, але неминуче наближалася до інвалідності. Але вперто продовжувала їздити за десять кілометрів до Ізмаїла, де навчалася в одній із кращих у місті загальноосвітніх і художніх шкіл. Закінчила обидві й тоді впритул зайнялася своїм здоров’ям. Київські медики, переконана Таня, зробили все, що могли. Але сім операцій, на яких вона сама наполягала, не повернули їй колишньої рухливості. Хвороба прогресувала й лише тимчасово відступала під натиском неймовірних зусиль і ціною страждань фізичних і душевних.
Таня не полюбляє про це говорити. Обриває будь-які спроби матері, Віри Лук’янівни, по-жіночому поділитися пережитим. Можна тільки уявити собі, через що пройшла ця родина.
Ларжанські елліни
А родина просто чудова. Ви звернули увагу, яке цікаве в них прізвище? Грецьке. Предки Михайла Андрійовича, Тетяниного батька, кілька століть тому прийшли на південноукраїнські землі. Наші Мітакі знають своє коріння, а Тетяна навіть намагається самотужки вивчити грецьку мову й захворіла ідеєю організувати ізмаїльське грецьке національно-культурне товариство. У неї хороші контакти з Одеською філією Грецького фонду культури й тамтешнім клубом «Еллада», які організували торік її персональну виставку в приміщенні фонду в Червоному провулку. Голова одеського клубу Арістотель Папуніді відзначив, що нове тисячоліття починається з виставки талановитої української мисткині грецького походження.
Старші Мітакі незабаром відзначатимуть 45-річчя спільного життя. Та якими ж молодими залишилися їхні стосунки! Коли вони поруч, мало не фізично відчувається та електрична дуга, яка єдина по-справжньому з’єднує чоловіка та жінку й утримує їх разом протягом багатьох років. Можливо, тому, що вони обоє досі вродливі? А, можливо, тому й вродливі? Загадка. Велика таємниця життя.
І діти в них кожен по-своєму вродливий і талановитий. Молодший брат Тетяни Олександр — книжник, колекціонер, аматор історії. Віточка й Олексій, Тетянині племінники, теж малюють і беруть у тітки уроки...
Інші двері
Проте головна «особливинка» родини — це, звісно, Таня. Відразу видно, що вона тут лідер і визнаний авторитет. І не тільки через свою безсумнівну силу духу. Її історія дарує впевненість і бадьорість, вона доводить, що Бог ніколи не зачиняє одні двері, не відчинивши інші.
Можна вважати це збігом, але по-справжньому малювати Тетяна почала саме тоді, коли її вразила важка недуга. Займалася в Ізмаїлі, у дитячій художній школі, у Ніни Іванівни Сіготіної. Згодом, хоча хвороба вже розгулялася на повну котушку, вирішила продовжити художню освіту в Народному університеті мистецтв у Москві. Їй радили «кабінетний» фах на кшталт мистецтвознавства, але вона вступила на відділення станкового живопису. Заочно здолала науку й теорію образотворчого мистецтва. Тепер навчає інших.
Як і чого? Оце і є стрижнем її власного розуміння творчості, образотворчого мистецтва, місії художника. Вона цінує самостійність в усьому, особливий погляд, індивідуальність. В учнях заохочує творчу розкутість і, навпаки, засуджує та навчає боротися з бажанням сподобатися, бути будь-що зрозумілим й оціненим. Навчає бачити нескінченне розмаїття природи, краси, самого життя. Погляньте, скільки навколо відтінків однієї тільки зелені, говорить вона учням. Зелений — її улюблений колір (колір життя, колір природи, вважає Тетяна). Це й так ясно, досить подивитися на її заляпані фарбою, покручені хворобою руки. Як вона ними пише — незбагненно. Але як пише!
Колір життя
Що відразу вражає свідомість, то це колір. Здається, немає в Ізмаїлі більш заїждженого художнього об’єкта, ніж справді мальовничий кафедральний Покровський собор. Але тільки в Мітакі він у такому несподіваному ракурсі й такій несподіваній (ви вгадали — зеленій) гамі.
Хай би на чому спинився погляд художника — чи то ріг хати, обпаленої бессарабським сонцем, чи пам’ятні з дитинства старі верби над озером, чи ніколи не бачений Тетяною Парфенон на її історичній батьківщині — усе сповнюється думкою та почуттям. Вартий роздумів такий її щоденниковий запис: «Розкутість поглядів і точне тлумачення можуть привести до істини». Коли Тетяна говорить про свою картину, що «погоду робить небо», це можна зрозуміти як у живописному, так і в філософському сенсі. Вона — думаючий митець, але думка в неї завжди «образотворча», і, якщо не хочеш занурюватися в її глибини, можеш просто насолоджуватися прекрасним, завжди емоційно забарвленим зображенням.
Пригадую, як заклякла моя подруга-шведка перед Тетяниним «Георгієм Побідоносцем» і так і не змогла розлучитися з картиною. При мені ізмаїльський педагог-мистецтвознавець Вікторія Щукіна розвернула до світла одну з нових праць Тетяни (вони в неї, як сказав би Митрофанушка, «имена прилагательные», оскільки стоять на підлозі притуленими до стіни) — і аж скрикнула від несподіванки й захоплення. Це був «Тривожний причал»: червоні човни, вогненний захід, жовтий край хмар, чорна смужка води — рідне поранене озеро (Ларжанка притулилася до берега Ялпуга) і біль за нього, за людину, що живе самовбивчо бездумно.
Чи може такий живопис вносити заспокоєння в життя автора? Навряд чи. А давати сили жити й любити життя? Точно може. «Напад душевної туги розганяю за етюдником, кольором», — записала Таня у своєму щоденнику. І розганяє, повірте, небезуспішно. Вже чого немає в її роботах — то це відчаю, безвір’я, спустошеності. На її полотнах, формально грамотних і гармонійних, змістовно все через край: почуття, думка, настрій. Як її неправдоподібно величезні очі, якими вона сміливо дивиться в життя. Цю непохитну життєлюбність сама Тетяна Мітакі та її живопис мимоволі навіюють навколишнім. А як висловити її на полотні чи папері — цього вона навчає юних аматорів живопису.
Тетянина школа
У Ларжанці вона одна фактично є дитячою художньою школою. Нині в Тетяни Мітакі десятеро учнів, а її педагогічна гордість Сергій Денисов блискуче вступив у знамениту Грековку — Одеське театрально-художнє училище імені Грекова. «Невиїзна» вчителька, якій потрібно кілька хвилин, аби пройти на милицях кілька метрів, звідти, з Ларжанки, так рухає своїх обдарованих вихованців, що вони вирізняються серед ровесників творчою та суспільною активністю. Принаймні саме Тетянина ларжанська група не тільки постійно бере участь у бієнале «Діти Бессарабії», а й організувала та проводить щорічну акцію «Діти — дітям», передаючи свої роботи в дар організаціям, що допомагають маленьким знедоленим людям: місцевим відділенням Дитячого фонду, благодійному фонду «Карітас» тощо. «Мітакінці» Павло Тірон, Ганна Ісарєва, Інна Громовенко, Тетяна Корчевна, Ганна Подгурська, Олексій Мітакі брали участь у конкурсі «Греція очима дітей», у зарубіжних виставках свого вчителя.
Тетянині учні на неї не надивуються: «Тетяна Михайлівна на нас ніколи не кричить. Мабуть, не вміє». Сама вона, зазвичай, не говорить про свою внутрішню культуру, а запевняє, що навчилася спілкування та ставлення до людей у тих, ким так щедро обдарувала її доля, хто став її духовною, а то й фізичною опорою нарівні з мистецтвом.
Своя серед чужих
Першим у цьому ряду стоїть Лотар Бенарт. Щоб охарактеризувати його самого та його роль у Тетяниному житті, знову звернемося, з дозволу автора, до її щоденника.
«Доля подарувала мені надзвичайну людину. Це Лотар Бенарт. Він корінний берлінець. Там, у Берліні, він мій покровитель. Він займається організацією мого лікування, операцій, моїх художніх виставок.
Ніколи не забуду ранок 15 вересня 1999 року, коли я ступила на платформу берлінського вокзалу й побачила цього шляхетного чоловіка з ясною посмішкою на обличчі...
Його особистість ввібрала в себе все: доброту, простоту, довіру й любов до навколишніх. Його друзі стали моїми друзями, мої — його друзями.
У ньому я бачу своє відображення. Ми наче дивимося на все одними очима. Я намагаюся сховати від нього свій біль, він — свій від мене, але минає час — і ми відкриваємося одне одному.
Пан Бенарт часто телефонує. Я слухаю його голос, заплющую очі та згадую кожний відрізок доріжки, яким він виходить у сад, на вулицю. Він дуже добра людина, хороший сім’янин (у нього дружина і троє дітей). Йому теж нелегко, він переніс операцію на серці, яким рухає тепер штучний апарат. А його добротою рухає, напевне, сила двох серць».
Вони познайомилися спочатку заочно. Коли пан Бенарт разом із дружиною вирушив у круїз Дунаєм на теплоході «Молдавія» Українського дунайського пароплавства, ізмаїльці, члени екіпажа, показали літньому подружжю альбом із фоторепродукціями робіт цікавого, але маловідомого художника з приміської Ларжанки, розповіли про драматичну долю талановитої молодої пані. Лотар Бенарт втратив спокій. Він застосував усі свої зв’язки, авторитет і енергію, щоб домогтися для неї операції та лікування в німецькій клініці. І зробив це тактовно, організувавши виставки Тетяни Мітакі в Німеччині. Вийшло, що вона сама заробила собі на «запчастини»-суглоби, а безплатно прооперувати її переконав своїх колег із берлінської клініки Святого Йозефа професор Петер Енгельхарт. У Німеччині Тані зробили вже дві операції, у результаті яких вона почала ходити, і навіть з однією милицею. Восени має бути наступна, тепер на суглобах рук.
Хірурга Петера Енгельхарта Тетяна вважає колегою-художником, «оскільки він із нічого робить щось, і це велике мистецтво». Професор, як і Лотар Бенарт, приходить на всі Тетянині виставки. Вони нею відверто пишаються — як художником, пацієнтом, другом. І Таня, справді, має там успіх. Про неї пишуть німецькі газети, розповідає телебачення, на неї чекають на прийомах і прес-конференціях. На відкритті її виставки грає оркестр Берлінської опери... «У Берліні в мене є ім’я як у художника. Там у мені цінують особистість і не звертають уваги на фізичні недоліки, побутову невлаштованість, які відразу випирають удома», — записує Тетяна в щоденнику. Проте в інтерв’ю, взятому в неї професором Шафером для Інтернет-сайту клініки Святого Йозефа, на запитання про найкращу країну проживання вона називає Україну, потім Грецію.
І все-таки саме Німеччина перевернула Тетянине життя, зробила її особистість публічною, а творчість відомою. Персональні виставки Тетяни Мітакі пройшли в Берліні й Дюссельдорфі. У столичній Галереї Східної Європи вона єдина представляла Україну, а на міжнародному аукціоні — навіть весь СНД (причому одну з трьох її робіт було репродуковано в каталозі аукціону). Разом із двома мисткинями з Росії Тетяна брала участь у берлінській виставці, організованій на користь жінок, що потребують допомоги. Отже, Тетяна ще й іншим допомагає.
Не було б щастя...
Власне, так було завжди, хоча вона вважає, що це люди їй багато дають. У неї, ларжанської самітниці, широке й вишукане коло знайомих і друзів. У Німеччині це співробітники українського посольства в Берліні на чолі з послом Анатолієм Пономаренком, генеральний консул Олександр Новосьолов, родина доктора Бернштайна, персонал Російського будинку науки й культури, клініки Св.Йозефа, керівництво фірми «Федер Медицинтекнік», журналісти.
«Я щаслива по-справжньому. Нехай щастя моє мінливе, але я пишаюся тим, що маю цієї миті. Це допомагає мені вижити. Мої німецькі друзі, спілкування з ними змінили, просвітлили моє життя, мою творчість, мої погляди. Ціною величезних зусиль, але, здається, я знайшла себе». Це теж зі щоденника.
А в Києві серед Тетяниних добрих друзів професор-травматолог Євген Тимофійович Скляренко, вдова класика української літератури Андрія Головка й, до речі, перекладачка з грецького, Надія Львівна (на жаль, вона вже пішла з життя), поет Микола Луків, який запросив художницю на свій ювілейний вечір у Палац культури «Україна», професор української філології Валентина Леонідівна Карпова, композитор Людмила Расина...
Знайомства ці починалися в лікарняній палаті, де Таня провела неабияку частку свого життя. Вона вивчала анатомію ще і як художник, тож кваліфіковано пояснювала студентам-медикам, де при вивиху стегна проходять лінії Шейтона, Ерба. «Коли ж буде лінія Мітакі?» — жартував професор.
Так ось же вона — поміж наших життів, чітка, впевнена лінія. Зеленого кольору.