Рядки автобіографії звичайно скупі, інформативний перелік життєвих етапів сухо констатує — народився, навчався, працював, члени сім’ї, нагороджений, не був, не брав участі, не залучався, родичів за кордоном не маю... Зразкова схема подібних автобіографій — із минулого життя. Розкриваю книжку «Михайло Верхацький. 100» (РВЦ «Проза», упоряд. Н.Лабинський), датована 1955 р., усього на двох сторінках — автобіографія Михайла Полієвктовича Верхацького, видатного театрального педагога, професора, режисера, теоретика театру. За стриманим стандартом викладу — бурхлива, непроста, творчо насичена й щаслива, попри всі складнощі, доля. Достойне життя Михайла Верхацького можна вважати вдалим вже тому, що пам’ять про нього зуміла назавжди об’єднати в якесь особливе братство всіх його учнів. Саме вона, а ще любов, повага й подяка Вчителю спонукали їх створити цю книжку. На її сторінках — неоціненні біографічні відомості, листування Верхацького та щирі слова спогадів тих, хто близько знав цю чудову людину, — рідних, колег, колишніх учнів.
За плечима Михайла Полієвктовича Верхацького, коли він 1952 р. прийшов на кафедру майстерності актора та режисури Київського інституту театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого, був великий театральний досвід.
Проте, безсумнівно, світлом, що опромінило творчу долю Верхацького, стала особистість Леся Курбаса, учнем якого Михайлу Полієвктовичу пощастило бути. Саме він і зробив можливими і плідними усі його творчі починання.
Інтелектуальне та емоційне потрясіння від спілкування з видатним реформатором театру дало поштовх до власної творчості, привело Верхацького до думки передавати далі, поколінням нових людей театру уроки Майстра. Тому з неприхованою гордістю учні Верхацького вважають себе безпосередньо причетними до творчості Леся Курбаса. Хоча під час навчання особливо над цим не замислювалися та сприймали як щось абстрактне не раз вимовлені Верхацьким фрази: «Це від мого вчителя» або «Так робив мій учитель». І лише після того, коли якось їх улюблений професор, згадує народний артист України Микола Мерзликін, схвильовано та урочисто вимовив у притихлій аудиторії: «Сьогодні реабілітовано Леся Степановича Курбаса...», почала виникати серйозна зацікавленість, а згодом прийшло й розуміння масштабу цієї особистості.
Найкраще образ Верхацького вимальовується зі «Спогадів сучасників». Розповіді учнів, режисерів, акторів, кожний із яких бачив, сприймав, виокремлював з усього якусь одну рису характеру, становлять певну загальну картину сприйняття цієї людини. За ними, індивідуальними та характерними, можна скласти досить чітке уявлення про Вчителя.
Спогади учнів (Ю.Богдашевського, М.Кочур, Л.Аничкіна, В.Баєнко, Н.Мартона, Н.Лабинського) — різноманітні, думка, яка їх об’єднує, — що Верхацький високопрофесіональний, талановитий педагог, котрий досконально знає предмет, вміє виявити в учнях краще, може розчинитися в їх потребах і виявити таке щире та непідробне співчуття і співпереживання, що вони, його учні, відчували «атмосферу не художнього керівництва, а творчого батьківства». Між собою студенти перешіптувалися: «Діду подобається», «Дід сердиться», «Дід дозволить і прикриє», так любовно називали вони Верхацького.
Театрознавча, теоретична спадщина Михайла Верхацького велика та різноманітна, у ювілейній книжці основну увагу приділено дослідженням творчості Леся Курбаса. Статті «Про мистецькі засади театру «Березіль» (1932), «Десять років театру «Березіль» (1932), «Режисерські надбання Леся Курбаса» (1967), «Скарби великого майстра» (1969) піднімають великий документальний фактаж, важливі біографічні моменти. Автор описує враження від репетиційної роботи Курбаса, викладає суть його режисерського методу, аналізує природу художніх перевтілень театру, проведених Майстром, реконструює бачені спектаклі. Цікаві, з погляду емоційного та історичного, статті, присвячені творчості Івана Мар’яненка, Мар’яна Крушельницького. Ці найцінніші свідчення очевидця, професійно переосмислені мистецтвознавцем, а також фотоматеріали — неоціненний багаж для майбутніх дослідників творчості Курбаса, історії українського театру.
Епістолярний розділ книги має назву «...На вагу золота». Саме так можна охарактеризувати рядки особистого листування, за якими якомога краще відчуєш людину, його ставлення до подій. Переписка М.Верхацького з не менш відомим театральним діячем В.Васильком (до речі, його театральна колекція послужила основою експозиції Київського музею театрального, музичного та кіномистецтва), носить більше діловий характер. Вирішуються різноманітні оргпитання щодо спадщини Леся Курбаса, ідеї публікації його щоденника. Колеги обмінюються думками з приводу ставлення державних інстанцій до можливості таких публікацій.
Мотив людських і ділових зв’язків і в листуванні М.Верхацького з акторкою Валентиною Чистяковою, народною артисткою, ученицею та дружиною Курбаса. Основний предмет їхнього епістолярного спілкування — спогади про Леся Степановича, узгодження необхідних спільних кроків з увіковічення пам’яті режисера.
Книжка «Михайло Верхацький. 100» може становити інтерес не лише для людей, які займаються театром. Як у будь-якій мемуаристиці, тут присутній час. Це зріз художнього моменту колись загального, радянського періоду, історичні паралелі, що не перериваються з плином цього самого часу, це пам’ять про минуле, так необхідна для здійснення успішного майбутнього.
Багато хто з учнів М.Верхацького стали театральними педагогами. Нитка творчості, що йде від Леся Курбаса, не переривається, отже, зв’язок часів триває і є надія, що не переведуться люди, які прагнуть виховувати у свого народу природне прагнення «бачити лише високохудожні спектаклі...»