«Сарабанда банди Сари» Лариси Денисенко — це, нарешті, довгоочікуваний позитив в українській літературі. Цей роман — добра та світла гумореска, настільки ж весела, наскілки й глибока. Здається, ані в «Помилкових перейманнях», ані в «Корпорації ідіотів» не було такої багатющої побутової мови, не були настільки чітко виписані образи героїв та збудовані сцени.
Кожного зі зримих та незримих учасників ситуації, що розгортається на сторінках, авторка наділяє смішною рисою, діяльністю чи ім’ям. Так, друг головного героя Тимофій раніше спілкувався зі штативами, називаючи їх «жирафками», а потім влаштувався у відділ звернень громадян до державної установи й особисто зустрічався з тими, хто писав листи на кшталт: «сусідський пес вигинає спину як кіт, він не собака». Колишня дружина Тимофія Єва шила домашнім тваринкам дощовички та шкарпетки. А чого варті інші: Ілля Расвєтович, Гестапо, Віолончель, старенькі Саранські, Мілік...
Особливо Мілік. Саме цей 12-річний малий, котрий разом із татом та собакою тимчасово оселяється у квартирі головного героя Павла Дудника, задає тон роману. Дитяча безпосередність та відкритість поряд із властивістю вставити де треба й де не треба чудернацьку життєву байку про когось зі своєї чималої єврейської родини, вступає в контраст з відлюдькуватістю інтроверта Павла і поступово змінює його життя, змушуючи робити незвичні для нього вчинки та висновки.
Сарабанда — це музична партія для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя, яку протягом роману розучує Мілік. Але його гра негармонійна, бо бракує решти музичних інструментів, з яких складається оркестр. Тому Сарабанда — це ще й символ усамітненого життя Павла, в якому нікому виконувати інші житєві партії.
Банди Сари — це всі родичі, знайомі й друзі родичів Сари, Павлової дівчини, що вриваються у його життя та перетворюють його на цілісний оркестр.
«Сарабанда банди Сари» — єдиний в сучукрліті роман, що порушує проблему родинних цінностей, хоч би як пафосно це звучало. Ця зворушливо-проста, та від того не менш важлива, забута нами тематика у виконанні Денисенко справді варта того, аби присвятити романові трохи свого часу.