Код веде тільки вглиб себе.
Любко Дереш
Певен, що виходу третьої книги Любка Дереша багато хто чекав. Одні хотіли отримати нові рецепти наркотиків, другі — нових молитов-замовлянь для вивільнення жахливого бога-демона Yog-Sothot, що мандрує світами Дереша. А ще хтось — прориву авторської уяви — підтвердження того, що Дереш може розвиватись, а не тільки експлуатувати тему молодіжних субкультур, наркотиків та містичних Мідних Буків. Схильний думати, що задоволеними лишилися майже всі, бо, перефразуючи вислів Джона Барта «Ключ до скарбу й є скарбом» — «Суміш алюзій, фактів, персонажів, постмодерних заморочок, матюччя, авторської впевненості в голосі, коли він оповідає нам свої фантазії, одне слово, всього, що разом становить шалений та химерний код «Архе» й є, власне, паролем-ключем до Читацької уяви і вірусом, здатним зламати сам код».
Маємо «історійку», або й «альтернативну» історію про популяризацію та поширення впливу на теренах Львова, Неньки України та, мабуть, і всієї СНД наркотику архе, замішаного на основі крапель для очей. Під його дією людина —«археман» починає бачити світ як маргінальний, постійно мінливий Текст, у глибинах якого можна загубитись або стати частиною ТОЩО. Маємо розповідь про таємний клуб Галогенів та Оперу скрипу, сплетену з постійних філософствувань Персонажів, Маестро — таємничого героя, який і закрутив усю історію, а ще й на додачу, можливо, й вигадав Дереша (йому належить також багато симптоматичних синтагм-висловлювань). Майже всі лишилися задоволені, бог «Архе» — це монолог, який усе ще триває всередині, в серединному рефлексуванні читача; це Всесвіт пластів реальності, складених із літер-молекул, що створюють неповторне й не повторюване речення життя; це «холодний вогонь»; це історія про шляхи розширення самосвідомості Автора-деміурга, Героя, Читача; це дорога, що веде до розуміння безкінечності символу «.», до психозу відкриття безмежності протяжності прямої вглиб; це оповідь про захоплення Словом, хімією, геометрією, або просто чимось, що змусить тебе дивитися на життя під одним чітко визначеним кутом — версія реалізації ідеї «сродної праці»; це Гра в Гру, Тексту в Текст і Дереша в міні-Бога-деміурга; і, нарешті, це кінець Гри, бо «Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє існування Читач».
Дереш, як і завжди, створив яскраві і прості образи героїв периферії оповіді та глибокі образи (з прихованням чогось іншого, не звідси) героїв головних. Хоча жоден із персонажів, здається, не схожий на справжню людину, тобто звичайно-звичного гомо сапієнса, здатного бодай щось відчути і зробити за власним бажанням-імпульсом, а не за волею Маестро. Тут і Терезка — дівча-нетопир. «У неї серце кита — велике і спокійне», і вона «постійно змінюється». Завдяки архе-наркотику й «Архе»-роману Терезка знаходить розуміння світу й порозуміння з самою собою. Вона — тощо, але не ніхто. Дівча, нав’ючене архе, стає частиною великого Абсолюту ТОЩО. Тут же маємо і шаленого, самовпевненого і самовідданого хімії «Дімку. Менделєєва. Джима. Хіміка». Йому легше жити в неназваному світі, оточивши себе звичайними речами, але при цьому вдаючи, що ці речі інакші, незвичайні й не звідси, як і він сам. Зі своєю спіральною замкнутістю на справі й пошуку чогось, що могло би бодай на дещицю наблизити до Істини, Дмитро нагадує шаленого математика з експериментального фільму Дерена Аронофскі «Пі». Джим вступає до таємного «Клубу галогенів» і в день народження великого Д.Менделєєва — «батька» періодичного закону —затиснутий, як і кожна звичайна людина, «між верхом і низом», притиснутий землею до неба, намагаючись вивільнитися, хоча й невідомо куди, він викрикує назви галогенів.
Дереш робить те саме, що й американці в римейку японського фільму-жахів «Дзвінок», — зв’язує надреальні події з речами та явищами реальності об’єктивного світу. Мені здається, що це зроблено заради того, аби монолог оповідача все ще тривав, коли ви бачите, торкаєтеся та проживаєте ці реалії. Американці зв’язали в єдине ціле телефон, відеомагнітофон, драбину, колодязь, маяк і дзеркало, створивши жах нової реальності екранного життя, що тісно переплітається з нашим. А Дереш закодовує реальності існування з допомогою того ж таки чорного телефону, геометрії, хімії, скрипу, крапель для очей, ворон, дзеркал, задивлених лишень углиб себе, та комашок — семикрапкових сонечок, які, до речі, «у реальності, доступній нашому сприйняттю [...], проводять усього шосту частину відведеного їм часу».
Дереш по-справжньому схибив двічі, коли порушив правила Гри: з розповіддю про новітню «насильницьку українізацію» з допомогою трагедії на Скнилівському летовищі. А вдруге — з поясненням примусового переходу на новий правопис: «Одній літері «Ґ» які лише заходи присвячені були: убивство журналіста, в імені якого, при особливо вдалому написанні, тих «ґе» аж чотири». З такими речами не грають. Навіть у постмодерн...
Отож, маємо крок уперед (хоча й третя частина — «Осяяні світлом параш» — як на мене, не надто влучає в ціль, бо Дереш ставить забагато запитань. І раптово закінчувати оповідь самоідентифікацією учасників діалогу персонаж — Автор та стрибками по сторінці Я, а, можливо, й пєлєвінського Йа, не надто логічно); маємо (нарешті!) вихід за територію обмеженості часопростору містичних Мідних Буків (хоча Дереш не втримався і все-таки втулив епізод із поїздкою в улюблену місцину, де й відбулося ще одне вивільнення зла, з допомогою вбивства Терезиної «цьоці»); маємо, майже завжди, виправдані експерименти з мовою, комбінуванням шрифтів та кеглів, що створюють наче особливий простір сторінки, яка, як мені здалося, за задумом Дереша, має існувати в трьох площинах — читацькій (як поверхневе сприйняття, тобто читання й усвідомлення поверхні, власне літер), «персонажівській» (хоча, звісно, не всі герої здатні на пряму розмову з читачем та Богом-автором) і «дерешівській» (ніби затиснутій поміж чотирьох стін прямокутної сторінки), що намагається донести Я кожного персонажу, чиє ім’я окреслене контурами шрифту і вербалізоване нашим внутрішнім монологом, який все ще триває...
Я знімаю окуляри і втомлені очі намацують поглядом краплі атропіну. Троє сонечок, маленьких корівок семикрапкових, створінь Божих, танцюють у повітрі наді мною вигадливий танок. У світлі сонця, що вмирає на горизонті, крапочки на їх тілі зливаються в суцільну лінію, і я бачу Слово-Речення-Текст природи, смерті та життЯ...
Дереш Любко, Архе, Львів, Кальварія, 2005.