КВАДРАТУРА СОБОРНОСТІ

За всі безумства царів доводиться розплачуватись грекам.

Горацій. «Послання»

Крізь землю хотілося провалитись від сорому за організаторів конкурсу на розробку монумента соборності України, проекти якого експонувались у приміщенні національної Спілки художників України. Знову етнографічні віночки, безмежно щасливі жінки з немовлятами, геометричні вправи з банями, дзвіницями, хрестами та писанками. Абсолютна більшість робіт — не вище рівня архітектора-першокурсника, що, відірвавшись від портвейну та преферансу, галопом, за одну ніч нашкрябав креслення та зліпив макет. Звичайно, свою трійку ці роботи отримали б — викладачі в нас люди жалісливі, не виганяти ж бідаків з інституту. Але стипендія точно плакала б… Та й місце для експонування проектів вибрано, як на замовлення «імперських сил», — перший поверх Будинку художника огортає незнищенний, мов птах Фенікс, і присутній ще з радянських часів сморід несправної каналізації. Отож залишив я виставку з відчуттям нудоти, до того ж геть не по-репортерському не поцікавившись, хто затіяв цей конкурс, і не зробивши жодного знімка (плівку пожалів). Втім, хто організатор — не важливо. Гурток «умілі руки» має право заохочувати аматорів. Але побоююся, що після цих паперових вправ десь нагорі знову ввімкнеться хитра державна машинка і на ще одному непоруйнованому (чи залишились такі?) клаптику Києва ударно виросте черговий майдан із «дівчинкою на паличці» і «крилатим хлопчиком з бананом».

Я добре розумію людей, котрі категорично проти помпезної монументальщини: тріумфальні арки погано поєднуються з жебраками біля контейнерів зі сміттям. Але найгіршим рішенням було б знову опуститись до будівництва вічно кризових «бідонвілів» з обіцянками чергового комунізму через 20+n років.

Поява на мапі Європи держави Україна — подія справді чудово-феноменальна. Адже, будьмо щирими, незаперечно в це вірили лише дюжина в’язнів-дисидентів та ще, може, Збігнєв Бжезинський. Але з визначенням часу відліку соборності нашої країни, гадаю, є деякі проблеми. Акт злуки ЗУНР та УНР був, швидше, декларацією, ніж реальною подією, що вплинула на життя українців та вкарбувалась в історичну пам’ять народу. Мій дід розповідав, як до них у полк приїжджав Симон Петлюра. Агітуючи солдатів за перехід в українську армію, він говорив: «Браття, треба неньку-Україну рятувати!». Дід гірко посміхнувся і продовжив: «А біля мене в строю стоїть Панас, сусід із мого села. Йому та Україна треба? Йому аби де щось вкрасти… Занадто лагідний був Петлюра».

Якщо розуміти під соборністю поєднання українських земель в одній адміністративній території, то виходить, що треба споруджувати пам’ятник Молотову та Ріббентропу вкупі з «примкнувшим к ним» Хрущовим. Але ж ця трійця була б лише щаслива, якби всі українці провалились під землю разом зі своїми хатками, вишнями та хрущами… Жаль, що ми ще слабо просякли духом східної філософії — найсимволічнішим був би пам’ятник Леоніду Кравчуку в образі мудрої мавпи, котра сидить на вершині гори та спостерігає, як у долині б’ються два тигри.

Але якщо нашому «цвіту нації» все ж конче кортить вкласти надлишки бюджету в якусь яскраву об’єднавчу символіку, то чому б не спробувати зробити це з економічною та естетичною користю для народу. Зовсім не зашкодить, якщо зарубіжні гості теж проторують стежку до шедевра, створеного нашою розумною головою та вправними руками.

Тільки Шевченка чіпати не треба. Він уже й так натерпівся від язичницьких танців на його долі. Та й святі отці, схоже, збираються зарахувати його до полку святих. Уявляєте, в магазині під вивіскою «Ексклюзивні ікони» (це не вигадка — я бачив у Києві таку торгову точку) торгуватимуть солодкими образами Кобзаря із німбом навколо голови! «У нас святую біблію читає святий чернець і научає, що цар якийсь-то свині пас та дружню жінку взяв до себе, а друга вбив. Тепер на небі. От бачите, які у нас сидять на небі!» Краще б фінансовою ін’єкцією спробували вивести Канів зі стану коми, адже бронзовому поету соромно навіть голову повернути у бік занедбаного міста.

Не дуже добра в нас ситуація з титанічними особами збирачів земель та державотворців, котрих можна було б відливати з бронзи, як Кемаля Ататюрка в Туреччині чи Симона Болівара в Латинській Америці, не викликаючи роздратування чи заходу, чи сходу України поперемінно, чи всього народу загалом. Але чи варто страждати через це або відчувати історичну неповноцінність? Гадаю, у нашому випадку є навіть чим пишатися. Чому? Дозволю собі процитувати одного з творців німецької соборності, Отто фон Бісмарка, до речі, прихильника української незалежності. Хоч і бачив він її, можливо, у вигляді колоди, об яку перечепиться російський ведмідь, ідучи по європейський мед. У книзі «Думки та спогади» залізний канцлер пише: «…подумки відтворюючи історію європейських народів, я не знаходжу жодного прикладу, коли чесна самовіддана турбота про мирне процвітання народів справляла б на ці народи більший вплив, ніж військова слава, виграні битви і завоювання».

Не знаю, як вас, а мене часто гризе відчуття якоїсь історичної несправедливості чи стратегічної помилки наших предків, які після тисячолітнього змагання народів та ідей перетворили нашу територію в сіру зону Європи. Для аналізу цієї проблеми можна використовувати різні теорії, вивчати вплив будь-яких факторів — географічних, кліматичних, політичних, навіть вплив зелених чоловічків із НЛО не варто виключати. Лише расистські підходи потрібно викреслити відразу — всі люди рівні і здатні як на криваві злочини, так і на подвиги самопожертви й гуманізму.

Ризикую, що в мене наші ревні захисники єдино істинної віри, мов Лютер чорнильницею в диявола, кинуть важким звинуваченням в антиправослав’ї та вольтер’янстві. Що ж, можливо я помиляюся. Але погляньмо на наші архітектурні й мистецькі здобутки за останнє тисячоліття. Софійський собор — справді перлина нашої культури та історії. Збудований Ярославом Мудрим у період нібито найбільшого розквіту, був кафедральним, тобто головним на обширній території Київської Русі. І давайте, швиденько перелетівши Чорне море, пройдемо через Золоті ворота в столицю Візантії місто Константина. Куполом величного храму святої Софії (нині мечеть Айя-Софія) можна накрити весь первозданний варіант київської святині разом із його тринадцятьма маківками. Не в розмірах велич! Воно-то так… І все ж прикро, адже константинопольський прототип був споруджений за 500 років до Софії Київської.

Візантійський канон, що регламентував правила будівництва й оздоблення, на сотні років законсервував розвиток архітектурної, інженерної, живописної науки.

Приземкуваті антисейсмічні базиліки до сьогодні домінують на нашій території, де великі землетруси бувають не частіше тунгуського метеорита. А поспішне будівництво на догоду черговому государеві не додає довговічності архітектурі. Чому готичні собори будувалися століттями (паризький Нотр-Дам — 100 років, Кельнський — 312, Міланський — 470), без жодної надії, що той, хто покладе перший камінь, побачить завершення роботи? А навіть один із найвидатніших на православних територіях Ісаакіївський собор у Петербурзі споруджували 40 років. Поспіхом зведене легко руйнується варварами. Коли турки доконали Візантію, звідти взагалі припинився потік технічної інформації — кращі будівельники та архітектори переключились на будівництво мечетей. Не могли ж ми дозволити оскверняти «бусурманам» своїм талантом спорудження наших святинь.

Монгольські часи додали північно-східним слов’янам досвіду у формуванні жорстко ієрархічної держави та організації десантно-штурмових бригад, що в поєднанні з візантійським варіантом релігії дало непоганий поштовх розбудові імперії. Але водночас ізоляція від єдиного європейського економічного та культурного простору майже доконала будівельну науку (монголи через специфічний спосіб існування не могли поділитися навичками капітального зодчества). Після того, як на території московського кремля впав напівзбудований Успенський собор, дорогу західним спеціалістам (але не ідеям свободи) було відкрито.

А Україна? Поляки, литовці, турки, росіяни. Всі несли за собою щось від своєї культури, дещо творили ми самі, якусь частину не поруйнували до сьогодні. Але який король, цар чи султан дозволить у колонії створити щось величніше, ніж в метрополії!

І ось нарешті ми самостійна незалежна держава. Але не думаю, що слова «соборність» і «собор» синонімічні. «Соборність» означає єдність. А не собор як храмову споруду. Тому варто добре подумати, перш ніж використовувати релігійні символи в ролі об’єднавчих (автори проектів монумента цим просто зловживають). Найпростіше образити якусь частину народу нетерпимістю чи ідеєю зверхності, але виплутуватися з цього надзвичайно важко. І взагалі — не справа держави стимулювати релігійні уподобання. Хай ростуть храми хоч до небес, але будуватись вони повинні лише коштом та на бажання общини.

Щоб не накликати обвинувачення у неприязні чи скептицизмі виключно до рідної культури, дозвольте розглянути і не зовсім вдале, на мою думку, втілення ідеї німецької соборності Германом Армініусом. Величний монумент, побудований на місці битви древніх германців із римлянами, викликає іронічне сприйняття і в пацифізованих німців, які до ювілею відкриття скульптури організували міжнародний конкурс карикатури. І в цьому виявилась не національна риса земляків Германа, сформульована у прислів’ї: «Das ist nicht weit her, taugt also nichts» («Що своє — те гниле»), а, швидше, — здорова самоіронія. До речі, скульптура ця надзвичайно схожа на нашу наддніпрянську жінку з мечем. Може б, їх пошлюбити. Женишок, правда, підстаркуватий — йому пішов 128-й рік.

Ще один вельми цікавий приклад і геніальної, і невдалої водночас спроби стимулювати національну єдність та економічний розвиток південноамериканського велетня, Бразилії, — побудова нової столиці країни. Президент Жуселіну Кубічек ді Олівейра (до речі, чех із походження) вирішив перенести урядові установи з приємного атлантичного узбережжя в глибину країни. Архітектори Лусіу Коста та Оскар Німейєр розробили і втілили в життя проект, без якого не обходиться жодна архітектурна енциклопедія. (Не дивуйтеся, натрапивши в Києві на схожі образи, це не плагіат, боронь Боже, просто ідеї витають у повітрі.) Але добрі ідеї не завжди сприймаються потенційними споживачами. У вихідні дні столиця Бразиліа вимирає — урядовці поспішають у Ріо-де-Жанейро до улюблених вілл та пляжів. Околиці столиці обросли стихійно побудованим житлом не найбагатшої частини народу.

Дозвольте помріяти. Чи не варто, проаналізувавши чужі помилки та вирахувавши на логарифмічній лінійці географічний центр України, перенести туди столицю? Як багато політиків та урядовців, що готові зараз кістьми лягти за державу, враз змінять професію, а може, й батьківщину, дізнавшись, що квартира в Константинопол… ой, вибачте, у Києві, їм не гарантована.

А енергійний міністр транспорту, згідно з китайсько-німецько-українським проектом, для того, щоб народ укріпився у вірі й відчув реальну єдність, викреслить на нашій землі найбільший у світі хрест — із двох залізниць для швидкісних потягів на магнітній подушці. Одну з Чернігова до Сімферополя, другу — з Луганська до Ужгорода. І треба не забути зареєструвати цей рекорд у Книзі рекордів Гіннесса.

Усі власники «мерседесів» задекларують і без розписки віддадуть свої гроші податковому міністру, а той швидко мобілізує своїх «орлів» на риття котлованів. І виросте на місці знищеної бібліотеки Ярослава Мудрого 500-метровий хмарочос (ми просто зобов’язані перерости найвищий у світі шанхайський всесвітній фінансовий центр), наскрізь комп’ютеризований, усі знання світу буде зібрано там. А з підземних паркінгів, мов бджоли, випурхуватимуть автобуси, до стелі напхані новітньою українською літературою, і не залишиться жодного ані найменшого села, куди б не була безкоштовно донесена ідея соборності...

Маячня? Але ж схожі ідеї уже втілені або втілюються у світі, до речі, навіть у не найбагатших країнах. Чи знову зупинимося на ідеї чергового монумента, який похилиться під першим поривом холодного вітру?