Постежити за маневрами режисерів, котрі творять свої, інші, духовні світи, регулярно збираються в стародавньому Тернополі критики й театрали. Фестиваль «Тернопільські театральні вечори» проходив цього року вшосте. Унікальність огляду, задуманого й організованого художнім керівником Тернопільського драмтеатру ім. Шевченка Михайлом Форгелем, полягає в тому, що в полі зору фестивалю опиняється творчість виключно молодих вітчизняних режисерів. У такий спосіб запропоновано стежити за станом сучасної режисури, за тенденціями й мотиваціями її розвитку.
Назва фестивалю — знакова і для українського театру, і для землі, яка стала батьківщиною Леся Курбаса. Саме так 90 років тому актор і тодішній режисер-початківець назвав театральну групу однодумців, яка переросла у професіональний театр. Першою прем’єрою театру «Тернопільські театральні вечори» стала «Наталка Полтавка», зіграна у жовтні 1915 р. Сам Курбас виконав роль Виборного. Про цей факт, а також про інші важливі етапи життя реформатора української сцени розповідає експозиція Будинку-музею на батьківщині Курбаса у Старому Скалаті, неподалік від Тернополя. Зусиллями й любов’ю ентузіастів — працівників музею створено об’ємний, із безліччю подробиць біографії родини Курбасів екскурсійний маршрут життям і творчістю режисера. «Я вибираю березіль, він ламає все старе...» Так писав Лесь Курбас, створюючи свій театр «Березіль». Своєрідною підготовкою до цього були і Театр Садовського, і «Руська бесіда», і створені ним «Тернопільські театральні вечори», і Молодий театр. І наполеглива робота над втіленням ідеї створення театру нового типу. Маючи європейську освіту, здобуту у Віденському та Львівському університетах, і, отже, широкі погляди, Курбас шукав такі форми театрального мистецтва, які змогли б повною мірою виявити творчу індивідуальність сучасного йому покоління, котре бажає порвати з банальними традиціями та прагне привнести у своє мистецтво елементи прогресивної європейської культури. Він міг запропонувати їм нову манеру тлумачення й утілення ролей, яскраві, не відомі доти способи сценічної промовистості, продемонструвати вишуканий художній смак і сформований світогляд. Одне слово, все, що було потрібне для нового театру.
Минули десятиліття, а теза «Мистецтво — це трепет перед невідомим» зберігає свою актуальність.
«Трепетати» перед невідомим на «Тернопільських театральних вечорах»-2005 глядачів змусили кілька українських театрів. Безумовно, за їхньою кількістю не уявиш вичерпну картину стану молодої режисури, але, аналізуючи спектаклі, напевне можна сказати — режисура ця різноманітна.
Приурочили до фестивалю прем’єру господарі — Тернопільський театр ім. Шевченка. Київський режисер Євген Курман розпочав дослідження драматургії Олександра Вампілова у столичному Молодому театрі, поставивши «Старшого сина». Другим спектаклем задуманого ним триптиха стала тернопільська прем’єра «Качиного полювання». Проблеми головного героя, бентежного Зілова, від часу написання п’єси злободенність втратили, і нині має сенс розглядати їх під кутом зміненого часу. Курман і художник А.Романченко йдуть на створення яскравої форми, зробивши діючим образом спектаклю воду. Чому? Очевидно, це пов’язано з полюванням на качок. А вони, як відомо, водоплаваючі... Але найважливіше для Зілова розібратися з душею. Вимити її, очистити... І ллються не образні, а реальні потоки води по сцені. Вона в маленьких посудинах, великих і середніх каструлях, у раковинах і ваннах. Вода хлюпає, проливається, бризкається, сріблиться, капає. Усе забруднює й очищає водночас. Захопившись водною стихією, творці «відгородилися» водною стіною, власне, від п’єси. Загадкою залишаються мотиви стосунків героїв, босих і взутих, котрі безстрашно шльопають мокрою сценою, текст і події не такі важливі для акторів, як різноманітні водні процедури. Багато чого незрозуміло. Шанувальники психологічного театру явно нудьгували, молодь і любителі екстравагантних форм знайшли інтерес у зовнішніх проявах. Ось такий режисерський хід (мокрий...).
Цікавим за задумом, із сучасним поглядом на комедію Гольдоні вийшов спектакль «Кйоджинські перепалки» у Чернівецькому муздрамтеатрі ім. Кобилянської. Стиль комедії дель-арте, узятий за основу, зробив сценічну оповідь яскравою й емоційною. Органічні музичне та пластичне рішення, а також актори, котрі добре зрозуміли задум режисера й намагаються зробити кумедними та виразними маски старої комедії. Режисер О.Мельничук у своїх фантазійних пошуках зумів переконливо збалансувати сучасне прочитання традиційної класики.
Київ був представлений «пектораленосною» «Жінкою в пісках» (майстерня «Сузір’я») й останньою прем’єрою Національного театру ім. Лесі Українки — «Ілюзіон». Багатообіцяючий режисер Олександр Бєлоус зумів створити в камерному просторі величезний і дивовижний світ Кобо Абе. Багатопластова література знаменитого японця знаходить яскраве образне відтворення у спектаклі. Він скрупульозно вивірений за стилістикою й жанровим забарвленням, підкоряє стриманою, але вируючою всередині емоційністю. Тут маємо приклад режисури гранично уважної, переконливої, здатної створити цілісний сценічний твір.
Життя — ось справжнє джерело чудес! — стверджують творці молодіжного спектаклю «Ілюзіон» (п’єса білоруського драматурга А.Курейчика). Випадок із цим спектаклем певною мірою також диво, насамперед для його учасників. Не всім випускникам театральних вузів так щастить із дипломним спектаклем. А тут — відразу на сцену Національного театру... В «Ілюзіоні» (реж. О.Нікітін) ідеться начебто про цирк, але драматург узяв ідею яскравого видовищного мистецтва лише основою для розповіді про непрості людські взаємини. Емоції та юнацький максималізм тут вирішують усе.
Режисура традиційна, без оригінальної художньої ідеї, була присутня в «Серенаді для судженої» О.Пчілки, С.Мрожека (реж. М.Воловецька) Львівського національного театру ім. М.Заньковецької й «Таємниці буття» Т.Іващенко (реж. А.Король) Львівського обласного муздрамтеатру ім. Ю.Дрогобича.
П’єса Б.Шеффера «Сценарій для трьох актрис» написана в естетиці театру абсурду. Режисер Тернопільського театру ім. Т.Г.Шевченка М.Седлер у своїй роботі зумів уловити суть цього художнього абсурду та звести в одній точці партії, виконувані трьома героїнями. І хоча у спектаклі йдеться про якусь постановку, над якою б’ються режисер, композитор і художник, проживання тексту акторками дає підстави думати про це набагато ширше. Ситуація становища «лебідь, рак і щука» породжує думки про те, куди може завести таке співтовариство. Дивно-виклична манера гри, акцент на абсурдності поведінки персонажів дозволяє робити узагальнення та проводити паралелі зі складністю створення будь-якого твору мистецтва.
Майже досконалим за цілісністю задуму вийшов спектакль «Дума про братів Неазовських» Л.Костенко (Черкаський муздрамтеатр ім. Шевченка). Режисер С.Павлюк узявся інсценувати поетичний твір гранично оповідальний і бездіяльний. І навдивовижу органічно (поетично, у національній стилістиці) він насичує текст знаковими образами. Тут і реальний віз із дишлом-хрестовиною, і фантастичний у своїй красі снігопад, зоряне небо й колесо як символ буття та часу, туманний Чумацький Шлях і диба як образ Голгофи. Візуальні сценічні картини нагадують строгі, стримані графічні гравюри, що розповідають про українську історію, її страшні й безжалісні сторінки. Пластична розробка сюжетних ліній працює на точне відчуття літературного задуму та його чіткого сценічного втілення.
Як гість, котрий представив досягнення молодої режисури, був присутній Ельблонзький театр (Польща). Два спектаклі — «Сон літньої ночі» В.Шекспіра й «Кафе «Сакс» А.Осецької — стали прикладами характерної польської режисури — із розмахом видовищності та граничною органікою акторської гри.
Розмірковуючи про розмаїтість режисерської палітри VІ «Тернопільських театральних вечорів», можна твердити: ідеї Курбаса розвиває нове режисерське покоління. Спостерігаються і прямі наслідування, є їхній розвиток, є й протистояння. Головне — є рух.
