Так уже повелося, що будь-які асоціативні спогади про українські казки у свідомості пересічного українця виринають у формі добре знаних із дитинства образів. Курка Ряба, Котигорошко, Кирило Кожум’яка та решта казкової братії просто-таки окупували уяву й перетворилися на справжніх літературних монополістів із моралізаторськими принципами у пацифічних — до присмаку нудоти — перипетіях. І тягне активно від того дітей на Фредді Крюгера чи, може, графа Дракулу, а пласт українських казок теліпається, зазвичай, як примусове знайомство у дитсадку чи початкових класах. Та колись ці дітки вивчатимуть історію, відкриють для себе 988 рік — хрещення Русі і будуть вражені, як істотно відмінні традиції українців-язичників спробували навернути у нове русло.
Християнство та язичництво: битва у часі
Уникаючи засудження чи, навпаки, пошанування християнства (не про це йдеться ), слід, не заплющуючи очей, погодитися з фактом: ми занадто ідеалізуємо, гадаючи, що з язичництвом на нашій землі було покінчено, а тепер українці сприймають світ виключно через погляди насадженої віри. Християнство спробувало зруйнувати стару світоглядну систему — насправді старі поняття лише частково замінювали нові. У результаті ми, як правило, сповідуємо релігійний дуалізм (двовір’я). Наша культура зберігає забагато «неймовірних» речей, не властивих християнському світобаченню: ми досі виконуємо дії, що підтверджують віру в упирів, відьом чи русалок. Наприклад, особливо небезпечним наші предки вважали так званий мавський Великдень — четвер русального тижня. Цього дня як дівчата, так і жінки не працювали взагалі —аби не розгнівити русалок. Досі необачним вважають купання цього дня у річці. Шанування чистого четверга та уникнення будь-яких робіт, пов’язаних із водою, — поширене явище в сільській місцевості. А як часто українські бабусі промовляють давні фразеологізми: «не засмічуй піч — розгніваєш домовика» або «то його чорт на лихі справи підбив». В Україні ще занадто активно віє автентикою на Гуцульщині, Поліссі чи Бойківщині. У неязичницьких XVII—XIX століттях етнографи та літератори збирали докупи образи української демонології безпосередньо з вуст людей. Так Леся Українка написала «Лісову пісню», Гоголь — «Травневу ніч, або утопленицю», Шевченко — «Причинну», Яворницький — «Русалчине озеро». Ми часто поводимося як язичники з вірою у власних демонів.
Скажімо, християнські канони чітко відособили душу від тіла, яке гине після смерті: життєве «я» людини продовжує існувати лише у формі душі. Хоча українець чомусь досі не наважується перейти цвинтар у темряві, все-таки розуміючи, що мертвих тіл боятися не слід. Бо у генах зашифровані народні вірування, згідно з якими існування людини триває у формі і душі, і духу. Народна фантазія запевняє, що дух може перевтілюватися в тіло й переміщуватись у просторі. Тому найбільшу містичну силу в українській міфології мають істоти, причетні до культу померлих. Одне слово, така народна уява створила неперевершений світ демонологічних та містичних образів. Моторошні казки і легенди здатні запропонувати українському читачеві жахнутися від похмурості, а не парити мізки лише над поетичними казками про — виключно — два життєві начала: добро і зло. Ніхто не вірив у казкові вигадки типу Солом’яного Бичка, проте українці по-справжньому переймалися одухотвореним світом. Тому бійтеся, дітки, українських демонів, бо наші пращури, вигадавши їх, цього варті. Про них залишається лише дізнатися більше.
Українські демони: такі були — такими будуть
Українська фольклористика пропонує власний варіант створення нечистої сили. Легенда, знана на Волині, розповідає про чорта, який був у своїх злих ділах сам-самісінький на весь світ. Ця самотність йому набридла, тому він попросив у Білобога сотворити йому побратима. Білобог дозволив дідькові вмочити палець у живу воду і стріпнути за спину. З краплі повинен був з’явитися вірний товариш. Жадібний чорт вмочив руку по лікоть. А коли струсив краплі, з’явилася сила-силенна демонів, яких разом із їхнім творцем скинули з неба. Нечисть летіла 40 діб, а щойно Білобог промовив «Амінь!», демони назавжди залишилися там, куди поховалися тієї миті: хто — у воді, хто — в лісі, хто — у горах, а хто — в людських оселях. Відповідно, український пантеон демонів чітко поділяється на види: демони природи (водяники, лісовики, русалки), демони родинного вогнища (домовики), людські химери (упирі, песиголовці, відьми, чорти), примари (злидні, мара, трясця та інші).
До речі, саме образ чорта в нашій демонології чи не найбільш суперечливий. Перш за все, тільки ми витворили чорта як кумедну постать. Він — теж нечиста сила, але належить до її «низів». На відміну від демонології західних країн, де чорт вважається одним із найсильніших зол, рідний дідько — це пародія на людську подобу. Він майже в усьому схожий на людину й замішаний у лихому та нечистому. Функції чорта як героя легенд і переказів легко пояснити: він — уособлення всіх негативних рис (лукавство, впертість, жадібність, підступність, зрідка — тупість), той, чиїх дій людина не повинна наслідувати. Зрештою, саме тому чорт буває таким безпорадним перед людиною, мудрість і добрі сили якої здатні побороти дідькове зло. Зважаючи на регіональну різницю фольклору та трансформацію поглядів на образ нечистої сили у часі, український чорт відомий під різними назвами. Найдавніша з них — біс, чудесник, згодом — чарівник, а у християнські часи — диявол, сатана. Існують відповідні назви, що характеризують провідні риси чорта у конкретних ситуаціях. Скажімо, чорт — пекельник, бо є володарем пекла, куций, бо має куцого хвоста, а ще — перелесник, лукавий, нечистий, дідько.
Українські жінки в українській демонології
Оскільки язичництво сповідувало матріархат, жінці в українських традиціях приділено особливу увагу. Як наслідок, українська демонологія нараховує значну кількість персонажів: відьми, русалки, мавки, потвори, повітрулі тощо.
Найяскравішим і максимально колоритним жіночим образом визнано русалку — фактично символ національної демонології. Класично русалку визначають як богиню рослинного світу та водної стихії, проте фантазія українців стосовно цього образу сягнула чи не найбільших розмахів. Розрізняють 27 видів русалок, кожна з яких має своє конкретне ім’я, місце існування, призначення. Кожна з двадцяти семи пов’язана з певною рослинністю або явищем природи, що його супроводжує вода. Для простішої класифікації у народі звично поділили русалок на польових, водяних і лісових. Особливу групу становлять так звані гуцульські мавки — гірські русалки.
Заведено вважати, що русалки живуть громадами. Вони веселі на вдачу, полюбляють водити хороводи, мають гарний тоненький голос, бо співом заманюють до лісу чи річки своїх жертв — вродливих парубків. Гірські мавки відрізняються від решти тим, що у них відкрита вся спина і ззаду видно утробу.
Русалками ставали дівчата, які померли неприродною смертю. Насамперед — утоплениці, а також повішені, мертвонароджені. Причина появи образів русалок у демонології має практичний, раціональний характер. Скажімо, різновид русалки на ім’я Полудениця ходить полем з серпом у руках, шукаючи поодиноких женців. У полудень сонце стоїть високо, тому в цей час, за народним звичаєм, слід спочивати від роботи в затінку. У тих, хто звичаю не дотримувався, Полудениця запитувала, як правильно жати, як обробляти льон, сорочки виготовляти. Знаючи, що після полудня вона зникне, потрібно було повільно й ретельно усе їй пояснювати, аби не вбила за небагатослівність. Таким чином, віра у Полуденицю лише стимулювала працювати правильно, якісно дозуючи процес праці.
Традиційно демонологія виокремлює так званих чародіїв — їх не вважали демонами, проте вони користувалися допомогою нечистої сили, аби передбачати долю, напускати хвороби і позбавляти їх. Оскільки чародії, отримавши надзвичайний дар від нечистої сили, укладали з нею договір, вони не завжди допомагали людям. До таких негативних демонічних образів зараховують і відьму. Серед людей побутувала думка, що відьми псують врожаї, ночами забирають у корів усе молоко, можуть перетворюватися на собак, мишей, жаб чи кішок. Лякали і відьомські присухи — наслання нестямного кохання, від якого гинуть. Ще одна особливість образу — жінка, яка здатна літати.
Аби вберегтися від відьом, поріг хати кропили святою водою, а хлів обсипали сіллю, маком, пшоном.
Демони і література
Мораль цих розповідей проста: українська казка може бути страшною, колоритною та в дусі автентики. Не даремно українське книговидавництво вже дало життя упорядкованій «Антології українських жахів», інформацію з якої сприймаєш на генетичному рівні і значно охочіше, ніж кінооповідки про американських, позбавлених власної історії, страшних героїв. Зрештою, хочете привчити дитину до національного чтива — маєте таку можливість. Тільки не обов’язково насичувати її мозок доброю традиційною казкою, бо традиційність, якщо пошукати, може виходити за межі гарних кінцівок, стандартних діалогів чи сюжетних кліше. Не так уже й важко відшукати передруки або відносно нові видання гуцульських чи волинських казок, де чортом буде кожен другий кум, відьмою — кожна третя сусідка, а вкупі всі герої житимуть коло кладовища чи ходитимуть у ліс сперечатися за землю з потерчатами, лісовиками та іншою нечистю. Ці казки (зауважте, власне українського походження) будуть якісно моторошними, але не забудуть про добро, мудрість та виховання. Зрештою, кого досі такі факти не переконали, варто згадати про постійні звернення до джерел національної демонології класиків української літератури. «Лісова пісня» Лесі Українки — гімн поліським демонам, І.Нечуй-Левицький вивів у творах найяскравіший образ відьми, найповніше дослідження про упирів здійснили І.Франко, В.Шухевич та Б.Грінченко. Без демонів не було б «Рибалки» П.Гулака-Артемовського, «Русалки» Г.Барвінок, «Утопленої, або Русалчиної ночі» М.Старицького, «Вія» М.Гоголя. Коли б ми справді забули українську демонологію, як самі думаємо, то навряд чи були б такими, як є: з язичницькими забобонами, улюбленими етнічними приказками та яскравою символікою у побуті. То чому б нам усе не згадати й не подивуватися із сили власної фантазії?