Словосполучення «громадська рада» почало свою тріумфальну ходу культурно-мистецькими круглими столами, нарадами, салонами й кухнями ще до формального розв’язання інтриги під назвою «хто в новій владі керуватиме культурою». Його смакували. В ньому відчувались вібрації Майдану та сила народу. В ньому звучали переконання в тому, що реальна влада в культурі тепер належатиме тим, хто її створює. А то й упевненість, що цю владу можна здобути силою. Для найпоміркованіших «громадська рада» випромінювала надію на те, що стосунки нових чиновників і митців та експертів, які намагалися триматися якомога далі від попередньої влади, нарешті стануть паритетними.
Однак у революційному прагненні негайних докорінних змін непомітно загубився, власне, головний сенс поняття — дорадчого, консультаційного органу, що представляє громадськість. На жодному з обговорень, свідком яких мені довелося стати або чиї транскрипти чи висновки потрапляли до рук, так і не прозвучала тема посередництва. Адже громадська рада є передовсім посередником між владою і людьми, комунікатором, здатним доносити ідеї від одних до других і, навпаки, засвідчувати виконання ними взятих на себе зобов’язань. Члени громадської ради — це люди, що викликають повагу й довіру в переважної більшості громадськості не лише як фахівці та моральні авторитети, а й тому що на час свого членства припиняють представляти власні інтереси, а лише інтереси громадськості, яка їх делегувала.
Вперше перед лицем нової влади ідею (не вимогу!) створення громадської ради при Міністерстві культури озвучила група діячів сучасного мистецтва, яка 22 лютого зустрілася з новим міністром. Пані Білозір ідею сприйняла, але ніяких конкретних кроків назустріч не запропонувала. Втім, на той момент діячі були настільки втішені самою зустріччю, розмовою і згодою міністра зі всіма пропозиціями (адже буквально наступного дня уже були заплановані акції вуличного протесту проти мовчання й бездіяльності Мінкультури), що якось не зауважили, що і пропозиції були доволі неконкретні, й згода дуже номінальна. Всі розійшлися окрилені, а Міністерство культури не забуло поінформувати журналістів і громадськість: одним з пріоритетів міністерства відтепер є «створення громадської ради з питань культури і її залучення до розробки культурної політики».
Далі ідея знову пішла «в маси». І в результаті «маси» доволі швидко пересварились. Коли зайшлося про реальні пропозиції, виявилося, що загальна згода стосувалася тільки того, що громадськість має брати якнайактивнішу участь у формуванні державної культурної політики та в контролі за діями Мінкультури. А от щодо розуміння суті культурної політики, глибини бажаних змін, стратегії й напрямів розвитку, форми стосунків міністерства і громадськості, а також, власне, складу цієї самої громадськості — думки кардинально розходилися.
Після постреволюційного духовного єднання митці й критики, актори і продюсери повернулися до свого нормального стану: поділу на групи за галузями, поколіннями, фінансовими інтересами і наближеністю до того чи іншого «владного тіла». Коли старше покоління дбало про збереження спілок, звань, пільг і привілеїв, то молодше обстоювало рівність можливостей і чесну конкуренцію. Коли кіношники проголошували кіно найважливішим з усіх мистецтв, літератори й видавці наполягали на тому, що нація, яка не читає, приречена на культурну деградацію. І так кожен зі своєю правдою почав стукати в кабінети влади на вулиці Франка. Пані міністр усіх вислуховувала і підтримувала, звіти про що регулярно з’являлися перед зацікавленою громадськістю.
А тим часом, поки активісти сварилися і розробляли по кутках кожен свою глобальну стратегію розвитку вітчизняної культури, міністерство заходилося активно, але без зайвого піару відпрацьовувати свої методи щодо організації активної громадськості та подальшої взаємодії з нею. Добре засвоївши демократичний словник і зрозумівши, що без підтримки громадян тут, на жаль, аж ніяк не обійтися, Міністерство культури в рекордні терміни навчилося в потрібний момент діставати з кишені потрібного «громадського зайця» і гордо демонструвати його вдячним журналістам і пильному керівництву з Грушевського і Банкової.
Мій приватний рейтинг «фокусів» наразі складається з дискусії навколо державних звань і конфлікту навколо участі України в 51-й Венеційській бієнале. В першому випадку Мінкультури відгукнувся на заклики стривоженої громадськості й, узявши ситуацію під свій контроль, компетентно заявив, що нікого з заслужених нічого не позбавлять, просто приведуть процедуру роздачі звань у відповідність із законом. Під докладну розповідь міністра про термін між отриманням народного і заслуженого, якось геть забулося про ту частину громадськості, яка, власне, й підняла питання про доцільність цих звань узагалі, про їхнє глибоко радянське коріння й про те, що нічого спільного з реальною вагою митця вони не мають. Конфлікт навколо бієнале відзначився не лише майстерним використанням певної частини громадськості в ролі демократичного журі, а й не менш талановитим посиланням на волю іншої частини саме тоді, коли треба було негайно міняти незадовільне для Мінкультури рішення.
Одним з наступних фокусів цілком може стати «громадська рада». Про неї як про доконаний факт заявила на одному з останніх брифінгів радник міністра культури, назвавши навіть конкретну дату — 20 квітня. За дивним збігом обставин це і дата парламентських слухань з питань культурної політики. Номінально збір пропозицій до членства і функцій ради є відкритим, тільки, як це зазвичай трапляється в міністерстві, про це ніхто не знає. Принаймні з ширшої громадськості. Подальший сценарій навіть можливим називати не варто — його за останні два місяці вже не раз випробовували: спираючись на численні пропозиції громадськості в ситуації перманентного форс-мажору, міністр культури сформує цілком представницьку раду із заслужених і народних професорів. Щоправда, не варто забувати, що той-таки сценарій передбачає, що подібні ради загалом є добре керованими, чимось нагадуючи колишні колегії міністерства.
Згідно з ним, якщо до ради потраплять прогресивніші та свідоміші, вони обов’язково відмовляться брати участь в загальному балагані, щоб не компрометувати власне ім’я й не легітимізувати перед ЗМІ та громадськістю рішення Мінкультури. До того ж, більшість цих цілком прогресивних людей прагне кермувати, впроваджувати зміни, робити перевороти, а їм запропонують лише давати поради, яких ніхто не слухатиме.
З огляду на настрої та висловлювання чималої частини тих людей, які ще два місяці тому були дуже рішуче налаштовані й вірили в реальність докорінних змін в культурі, цей дуже сумний сценарій має всі шанси на втілення.
Тим часом з’явилася інформація про те, що, вочевидь, незабаром буде створено дорадчий орган з питань культури при Президентові. А також, що Громадська рада з питань культури та духовності при однойменному комітеті ВР, створена ще 2003 року, планує відновити свою діяльність. Отже, щось цікаве таки відбудеться сьогодні у вітчизняній культурі. От тільки що? Звісно, людей на всі ці ради вистачить (хоч за прогнозами кожна з них складатиметься з кількох десятків осіб), а от чи вистачить фахівців? І які стосунки в принципі можуть бути між трьома подібними радами при різних політичних силах і гілках влади? Що вони вироблятимуть — рекомендації до трьох культурних політик в державі? Боюся, що після багатолітнього застою бідна українська культура може не витримати такого багатства.
Однак якщо міністерська і президентська ради ще перебувають на стадії планування, то рада при комітеті з питань культури та духовності — це вже певний досвід. Утім, за цим досвідом довелося звертатися безпосередньо до членів ради, адже жодні публічні доступні джерела такої інформації не містили. З’ясувалося, що рада була створена з ініціативи Програмної ради з питань культури Міжнародного фонду «Відродження», який в ті часи надто опікувався культурною політикою, та за погодженням із секретаріатом комітету. Рада, яка загалом налічувала 33 особи, спробувала охопити неосяжне: практично всі галузі мистецтв, представників і від державних установ, і від недержавних організацій, і широковідомі імена, і геть невідомі. Працювала без положення, зате виробила гори рекомендацій, які також мені ніхто показати так і не зміг. А в той момент, коли більшість у раді зрозуміла, що всі їхні рекомендації — якими б вони не були — просто припадають пилом в кабінетах чи теках членів профільного комітету, запал згаснув і рада практично саморозпустилася.
Отже, на сьогодні маємо перед собою пазл: розрізнені й різноформатні частинки громадськості, яка дуже хоче нарешті «покермувати», погано уявляючи собі, що буде за наступним поворотом, і практично нездатна на компроміси й консолідацію, а тому дозволяє себе використовувати як прикриття для чиновницьких рішень; частково оновлене чиновництво, яке працює в старих стінах і за старими схемами, але з новим усвідомленням того, що фасад варто підрихтувати, а на першому поверсі відкрити велику світлу приймальню для громадськості, не пускаючи її в темні нетрі владних коридорів. Також маємо Президента з власними уявленнями про культуру, планами й задумами щодо пріоритетів її розвитку, з власною радою і власними радниками, що також свідчить про те, що в цих самих нетрях не все гаразд зі згодою і довірою.
Наразі всі частинки пазлу погано припасовуються одна до одної. Дозволю собі висловити припущення, що їм бракує саме посередника. І створення громадської ради чи, навіть, рад — звісно, не панацея, можливо, не найкращий і вже точно не найлегший вихід із цього тупикового стану. Громадська рада — це доволі громіздка конструкція, що тримається на взаємній згоді, вмінні йти на компроміси та грати за правилами. Однак її поява в сьогоднішній ситуації може стати чи не єдиним реальним шансом прокласти канали зв’язку між владою і громадськістю, створити передумови для вироблення спільної мови та спільної стратегії розвитку культури тими, хто цю культуру творить, і тими, хто мав би її охороняти.
Той факт, що потребу створення такого органу визнала і громадськість, і Мінкультури, Президент, сьогодні варто трактувати в позитивному ключі. Перший крок до порозуміння вже зроблено. Лишилося зовсім небагато. Мистецькій громадськості треба тільки зрозуміти, нарешті, що внутрішні чвари, апріорна зневага Міністерства культури та переслідування власних, зазвичай доволі меркантильних і короткотермінових інтересів призведуть до втрати реальної можливості змін ще на довгий час. Адже в кишені у спритних чиновників завжди знайдеться ручна частина громадськості, яка і раду складе, і будь-які рішення собою прикриє. І жодні відкриті листи на ім’я Президента чи особисті візити в його кабінет не витворять чуда. А представникам влади слід зважити на те, що жодна вручну керована рада не дасть їм ані справжньої легітимності, ані поваги в суспільстві. Коли 20 квітня Мінкультури витягне з кишені чергового святкового зайця, атаки з боку ЗМІ та протистояння й акції протесту з боку громадськості (на таку справу вона точно консолідується) йому забезпечені.
Якщо ж громадськість зможе сконсолідуватися і видати кредит довіри своїм представникам, а влада їх прийме, не намагаючись жонглювати громадською думкою, вважатимемо, що наступний крок назустріч зроблено. Далі — копітка робота, яка певний час не приноситиме очевидних дивідендів. Намагання допомогти творчому загалу зрозуміти, чого він хоче й чого потребує в першу чергу, організувати й структурувати ці вимоги та, не спотворивши, донести їх до представників чинної влади. Навчити владу чути та розуміти ці вимоги, сприймаючи їх не як забаганки, а як сенс існування самої цієї влади. А тоді пояснити людям, що і чому каже влада у відповідь на їхні вимоги.
І лише тоді, коли люди й влада знайдуть спільну мову та впораються з тим, щоб з її допомогою окреслити напрямки спільного руху, вони зможуть запросити експертів. І тоді нарешті з’явиться надія на появу нормальної моделі функціонування культури, коли громадськість через своїх представників-посередників формулює потреби, експерти їх оцінюють і пропонують шляхи задоволення, громадськість їх схвалює, а чиновники лише забезпечують виконання.
Може, тоді Міністерство культури перестане бути в очах громадськості «Карфагеном, який мусить бути зруйнований», а енергія нарікань дивом перетвориться на енергію змін і зрушень.