Справа колекції Кенігса, попри масу неприємних «супутніх деталей», чомусь обнадіяла. Приємно було бачити людей, що заповнюють зал Музею ім.Ханенків. Цікаво було чути їхні «крамольні» судження з приводу того, як швидко і тихо, таким собі міжсобойчиком влада вирішила долю колекції. Погодьтеся, приємно, що люди реагують, сумують із приводу втрати художніх цінностей, цікавляться їхньою долею. Хай там як, обговорення, викликане в Україні історією з передачею колекції Кенігса, виявилося досить цікавим. Ще б пак — Україна та її музей опинилися в центрі уваги і, що дуже важливо, стали об’єктом тиску відразу з двох боків: Нідерландів, які заявляють свої права і мають обіцянку української влади, і Росії, яка не хоче повертати свою частину колекції і, відповідно, не зацікавлена в тому, аби Україна «створювала прецедент». Вже цього вистачило б, щоб викликати суспільний інтерес. Голова комітету ВР з культури і духовності Л.Танюк подав у Кабмін запит із вимогою скасувати розпорядження про повернення колекції уряду Королівства Нідерландів, організувати двосторонню комісію з вивчення обставин справи, а рішення про передачу залишити за Верховною Радою. Очолюваний Л.Танюком комітет звернувся з цього питання також у Генпрокуратуру. А тепер додайте до цього незаперечну художню вартість колекції, і — поспішіть бачити!
Тим більше що, попри весь зчинений шум і галас, колекція Кенігса скоріш за все повернеться до Нідерландів. Однак історія, в якій це зібрання відіграло певну роль, мабуть, повинна чогось навчити всіх, так чи інакше до неї причетних.
— Не думаю, що історія може повторитися, — повідомила директор Музею ім.Ханенків В.Виноградова. — Тут ситуація була особлива. Ми тривалий час самі не могли ідентифікувати цієї колекції. І тільки коли нідерландці надіслали нам запит, зрозуміли, чим володіємо. Тоді ми дали інформацію про колекцію в Комісію з переміщення культурних цінностей, а потім це стало відомо і нідерландській стороні.
Роттердамський музей шукав цю колекцію вже давно — з часу закінчення Другої світової війни. 1989 року було опубліковано каталог зниклих малюнків, після чого 1993 року Росія визнала, що володіє частиною колекції. Вже 12 років нідерландська сторона веде переговори з Росією про її повернення. Важко уявити, що за ці роки нікому з працівників Музею західного та східного мистецтва, а потім — Музею ім.Ханенків не спало на гадку, що ця колекція перебуває в них у спецхрані. Важко повірити, що навіть попри всі складнощі, пов’язані з переміщенням експозиції та фондів під час ремонту будинку, самі музейні працівники, які звичайно чудово орієнтуються у своїх володіннях, до останку не знали, що саме в них лежить колекція, яку вже 50 років шукає роттердамський музей, не роблячи зі своїх пошуків ані найменшої таємниці.
Втім, керівництво музею зробило все, від нього залежне, щоб зберегти колекцію, — воно витримало паузу, доки її можна було витримувати, а потім передало «куди слід» інформацію, що колекцію ідентифіковано. Зрештою, зволікати з визнанням факту перебування зібрання у фондах музею не мало сенсу. Крім того, можна було розраховувати, що після солідного розгляду, який відбувся з питання колекції Кенігса в Росії і закінчився символічним даруванням однієї роботи, при тому що решта робіт залишаються в Росії, українські експерти зможуть обпертися під час аналогічного розслідування на російський досвід як на прецедент. Так, розраховувати на це можна було. Ось тільки Україна, як відомо, не Росія. Ніякого розгляду не було. Про факт передачі колекції громадяни України довідалися на її «прощальному» відкритті. На час відкриття виставки розпорядження Кабміну про передачу вже було місяць як підписане.
Чому такий сплеск обговорень викликала історія з колекцією Кенігса? Адже цілком можливо, що нідерландський музей справді має право на цю колекцію. Однак історія з українською її частиною обурлива не тим, що хтось прийшов і зажадав. А тим, як легко і просто ми це віддали. Такі ось ми, на відміну від цих північно-східних скупердяг, щедрі. Ми готові віддати все, відразу і, як казала Сова, «безвозмездно, то есть даром». Питання не вирішувалося навіть на рівні Комісії з контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон (про це можна судити хоча б із коментарю голови комісії Федорука, поданого в цьому номері). В інтерв’ю «ДТ», опублікованому в попередньому номері, прем’єр-міністр Нідерландів відкритим текстом сказав, що повернути колекцію йому пообіцяв особисто Президент України. Без будь-яких консультацій, розмірковувань та вагань.
Це при тому, що за неповними даними, зібраними після Другої світової війни, тільки найбільші музеї України втратили близько 300 тисяч експонатів. За інформацією, наданою директором Музею ім.Ханенків, тільки цей музей втратив під час війни близько 25 тисяч одиниць зберігання (тепер музей працює над складанням повного списку втрачених робіт). Здавалося б, усе це свідчить про те, що Україна не тільки має право, а й повинна дуже ретельно розслідувати обставини повернення культурних цінностей, які потрапили на її територію після війни. Однак правом цим вона чомусь не користується — кількість цінностей, які її залишають, незмірна з тим, що повертається чи хоча б збирається повернутися. Замість планомірного і прозорого процесу реституції ми знову звертаємося до практики «царських подарунків».
Що ж, такою практикою нас не здивуєш. Як і тим, наскільки легко наші можновладці розпоряджаються національним надбанням. У чомусь їх можна зрозуміти: адже ці картинки, нотні аркуші, раритетні видання й інші художні здобутки з таким задоволенням приймають високі гості та/або партнери. Просто тому, що в пріоритетах більшості європейських держав — зокрема тих же Нідерландів — повернення переміщених культурних цінностей посідає далеко не останнє місце. Ось так — нам не шкода, а людям приємно. Тільки протягом останніх п’яти років і тільки Німеччині було вручено, як мінімум, два таких подарунки — альбом німецької графіки XVII—XVIII століть і знаменитий «Архів Баха», який, за визнанням спостерігачів, став знаком особистої подяки німецькому канцлерові за підтримку Президента Кучми в уже нелегкий для нього час. Ставлення до «засіків батьківщини» і національних культурних цінностей зокрема як до чогось «свого» завжди було властиве нашій владі.
Чи варто дивуватися, що музейні працівники не квапляться хвалитися багатством своїх фондів? Музеї опиняються у вкрай незручному становищі: з одного боку, звісно, хочеться і показати, і наукові дослідження опублікувати. А з іншого — небезпечна це справа. Причому проблема далеко не вичерпується можливістю того, що відшукається власник, який заявить права на ту чи іншу роботу, а йому з доброти душевної відразу її подарують і думкою музейників не поцікавляться. На об’єкти зберігання, інформація про які потрапила у відкриті джерела, буває, зазіхають найрізноманітнішим чином. Наприклад, деякі художні музеї України на вимогу місцевої влади постачають своїми експонатами чиновницькі кабінети і зали. Для прикраси, так би мовити. Оскільки, як правило, у більшість адміністративних установ України так легко не пройдеш, можна здогадатися, що й картини там розвішані зовсім не для того, аби кожен охочий ними милувався. Музейні працівники стверджують: картина, яка потрапляє в установу чи, що ще гірше, у конкретно взятий кабінет, — з часом «звикає» і в музей, як правило, не повертається. Регіональна преса інколи пише про практику принагідного дарування представниками місцевої влади картин із провінційних музейних фондів. Що не видається чимось неймовірним — якщо це можна зробити в столиці, то чому не можна в провінції? Особливо з огляду на той факт, що провінційні музеї в основному залежні від місцевої влади, і нечасто натрапиш на директора, здатного сказати категоричне «ні» у відповідь на зазіхання сильних світу цього.
Є ще одна обставина, про яку треба сказати. У залі, де експонується колекція Кенігса, я почула розмову такого змісту: «А може, це й краще, що забирають. Там виставлять, люди побачать. А тут п’ятдесят років лежало і ще п’ятдесят лежало б». І не заперечиш же — правда, стільки років не виставлялося. А скільки ще подібних скарбів ховається в музейних фондах? Абсолютно не виключено, що до Роттердама добратися буде легше, ніж до них. Додайте до цього постійний страх за схоронність колекцій, які інколи знаходяться в непридатних приміщеннях, за стан фондових хранилищ, проблеми з охороною. Можливо, у столичних музеях це відчувається не так гостро, але ситуація в провінції — хоч плач: згадайте історію з пограбуванням львівського «Арсеналу», планомірним розкраданням Чернігівського художнього музею. А скільки їх ще по всій Україні — безпорадних та убогих? І не виключено, що в багатьох із них є свої маленькі шедеври, які перебувають під загрозою, у кращому разі, звичайної крадіжки, а в гіршому — знищення через прорив труби центрального опалення. То, може, воно й на краще, що заберуть із наших невмілих рук усе це багатство?
Про такий вихід можна було б замислитися, якби не складалося враження, що ситуація нагнітається штучно. Рук умілих зазвичай вистачає — українські вузи випускають мистецтвознавців, музейних працівників, реставраторів, істориків достатньо, щоб забезпечити нормальну роботу музеїв. Бракує чогось іншого. І це «щось» не завжди обчислюється у валюті — адже в усьому цивілізованому світі музеї — прибуткові підприємства. До того ж є люди, котрі охоче підтримують їх фінансово. А ось в Україні з музеями щось не так. І найчастіше на запитання, з чим це пов’язано, музейники відповідають: із недосконалістю законодавчої бази, яка не тільки не забезпечує потреб музеїв у коштах, а й нездатна захистити їх від розкрадання.
Про це заговорили близько року тому, коли було зроблено спробу законодавчо закріпити торгівлю фондами — через Верховну Раду проходила ініціатива про можливість розпродажу частини музейних фондів, які «не являли собою художньої цінності». Ініціатива, зрозуміло, була спрямована на «поліпшення матеріального становища» музеїв, які в такий спосіб змогли б поліпшити свої справи. Попри те, що справи більшості музеїв України справді кепські, музейні працівники виступили проти цього нововведення. Однак ідея не померла. І те, що становище музеїв не поліпшується, цілком можна трактувати як спосіб тиску на музейників — дивися, наступного разу будуть привітніші до таких ініціатив.
Що й казати — цінність творів мистецтва не зменшується з часом. Це не тільки подарунок, здатний викликати добре ставлення в уряду однієї країни до уряду іншої, це ще й хороший предмет для ведення торгу. У тому числі політичного. А ще це непоганий спосіб вкладення грошей, особливо якщо придбати шедевр можна відносно просто й недорого. Тому увагу до музеїв, і особливо їхніх фондів, неважко зрозуміти. Але неважко зрозуміти і скритність музейних працівників. Ви коли-небудь намагалися дізнатися в них, чи не зберігається в їхніх запасниках щось таке? Спробуйте. Тільки не ображайтеся.
Ні, звісно, теоретично — все можливо. Можна прийти й поцікавитися: а чи немає у вас такої-то роботи? І від вас нічого не приховають, адже склад музейних фондів не входить до переліку інформації, що становить державну таємницю. І підписку про нерозголошення, у кожному разі офіційно, уже ніхто не дає. І тому ви не почуєте «не скажу». Відповідь буде інша: а Бог його знає, що там у нас є. Не кваптеся обвинувачувати музейного працівника в байдужості й непрофесіоналізмі. Слово честі, працювати в музеї може людина або дуже спритна, або віддана своїй справі. А якщо ваше обличчя викликає в цієї людини довіру, вона шепне вам, мрійливо закочуючи очі: ой, ви б бачили... Але поки що не побачите. І навіть не дізнаєтеся. Хоч офіційно не розголошується тільки документація, що стосується об’єктів зберігання. Теоретично перелік об’єктів — інформація, яка перебуває у відкритих джерелах. Вона регулярно передається в Держкомстат, публікується в каталогах музеїв. Щоправда, у Держкомстату інформацію отримати теж не так уже й просто, а каталог — справа клопітна й дорога, тому деякі музеї перебувають у стані перманентної підготовки каталогу, тобто «його поки що немає, але...». Особливо просунуті музеї готують навіть електронну базу даних. Обов’язково буде, але не завтра і не післязавтра, кажуть музейники з ноткою зловтіхи в голосі. Звісно, вони радо дали б вам усю наявну у них інформацію з приводу тих чи інших робіт. Але ж вони самі цієї інформації поки що не мають — роботи, які містяться у фондах, потребують ретельного вивчення. Ось коли вони будуть описані, атрибутовані, стане зрозуміло, звідки і як потрапили в музей, — тоді приходьте зі своїми запитаннями. А це все не швидко робиться — адже коштів, ви ж знаєте, виділяється мало, та й ті в основному на зарплату і на компослуги, а на наукову роботу тепер нікому нічого не виділяють. Тому з інформацією про те, що у нас є і чого немає, доведеться почекати «до кращих часів».
Може, негарно це звучить із вуст музейного працівника, але від одного з них як резюме до історії з колекцією Кенігса я почула таку фразу: «А тому що не треба нічого шукати, публікувати, ставити когось до відома. Треба берегти. І нехай лежить де лежить — до кращих часів». Першою моєю реакцією на це судження було цілком зрозуміле обурення — як журналіст я впевнена, що інформованість завжди краще, ніж неінформованість. Але музейні працівники — не журналісти. У них своя професійна етика, яка полягає передусім у тому, що коли не можеш примножити, то принаймні збережи. Можливо, самовизначення музейника — хранителя чи просвітителя — один із лакмусових папірців стану держави. Волання до «кращих часів» у даному разі — не порожній звук. Адже йдеться не про ковбасу за карбованець двадцять. Ідеться про те, що на цей момент матеріальна основа нашого можливого духовного прогресу стає заручником одномоментних політичних або фінансових інтересів, і нерідко не цілої держави, а окремих осіб, які перебувають при владі. Тоді «в’язні війни», як інколи називають переміщені культурні цінності, перетворюються на «в’язнів совісті».
Історія передачі колекції Кенігса несподівано викликала гучний резонанс у суспільстві. Ми наводимо деякі звернення представників української інтелігенції, стурбованих тим, як легко вирішуються в нас питання щодо долі культурної спадщини. Також за люб’язного посередництва Посольства Королівства Нідерландів в Україні ми звернулися за коментарями до голландських фахівців і сподіваємося, що в найближчих номерах «ДТ»зможемо познайомити читача з їхньою думкою.
Інформаційно-констатуючі, безапеляційні заяви про негайну передачу колекції малюнків митців німецького Ренесансу (XV—
XVI ст.) Нідерландів в односторонньому порядку викликали культурний шок. «Колекція Кенігса», що півстоліття перебувала в темряві спецхрану, лише кілька днів як потрапила до фахівців. Вона не вивчена в Україні, бо до неї не було доступу. Постає запитання, чому колекція, яка є власністю народу України — частковою компенсацією за втрати у війні 1941 — 1945 pp., мусить бути переміщена до Нідерландів? Потрібен час для осмислення і правового розвязання складної проблеми. Прикро вражає «стратегія раптовості», використана владними структурами у вирішенні долі колекції. Приголомшує факт передачі народної власності іншій державі без демократичного обговорення теми, без відповідного рішення Парламенту України.
На початку ХХІ ст. Україна — нова держава на політичній карті світу. Її законодавство, в тому числі у сфері культури, перебуває на стадії формування. Саме тому суперечливі проблеми доцільно розв’язувати в режимі обачливості, уникаючи адміністративно-безапеляційної практики.
Кафедра культурології НаУКМА:
Собуцький М.А., професор, доктор філологічних наук
Петрова О.М., професор, доктор філософських наук
Бондарець О.В., старший викладав
Нікішенко Ю.І., старший викладач
Джулай Ю.В., доцент, канд. філософських наук
Корвін-Піотровський О.Г.,
доцент, канд. історичних наук
Демчук Р.В., доцент, кнд. філософських наук
До акцій, які стосуються міжнародних питань «переміщення цінностей», треба ставитися зважено, не поспіхом, усвідомлюючи, як багато втратила Україна під час Другої світової війни. Йдеться не лише про людські цінності, а й про культуру. Ми воліємо позитивно вирішувати міжнародні претензії, але треба це робити так, щоб громадськість про це знала і мала змогу висловити і довести власну позицію. У випадку, пов’язаному з «Колекцією Кенігса», демократичного діалогу не було, не було обговорення на рівні громадянського суспільства. Рішення про подальшу долю колекції з «Музею Богдана та Варвари Ханенків» — культурний шок.
Україна, що має глибоку травму від втрат, яких зазнала за півстоліття, заслуговує на цивілізовані форми вирішення складних проблем. Не треба додавати травм народові України.
Іван Дзюба, академік НАН України, голова комітету
з Національної премії імені Тараса Шевченка
Приєдную свій голос до голосів тих діячів культури , які закликають до перегляду рішень про повернення «Колекції Кенігса» Нідерландам. Я не бачу правних підстав саме для «повернення»; звичайно, дуже неприємно звучить слово «контрибуція», але все це вміщується в рамки міжнародного права і тому є законним способом придбання цих безцінних витворів мистецтва. У такому разі «повернення» колекції виглядає як подарунок — подарунок зі скарбниці національної, а не приватної.
Попович М. В., академік НАН України
Культура України в роки війни зазнала страхітливої руйнації. Були пограбовані музеї, бібліотеки, архіви, знищені міста й архітектурні пам’ятки. Серед вивезених цінностей були 24 малюнки А.Дюрера, які гітлерівці забрали у Львові. Після війни ті малюнки опинилися в різних збірках світу, два з них у Роттердамському музеї Бойманс.
У часи війни гітлерівці купили частину колекції Ф.Кенігса за посередництва зятя Бейнінгена Лукаса Петтеріха. Після війни частина колекції Кенігса потрапила до СРСР (у Москву — 307 малюнків, у Київ — 139 малюнків, 3 гравюри) і НДР (33 малюнки). У 1987 р. НДР повернула Нідерландам свою частину колекції.
Вважаю односторонню передачу Нідерландам колекції Кенігса передчасною. Питання про повернення Львову творів А.Дюрера з Нідерландів досі відкрите, бо нідерландська сторона не визнає претензій української сторони. Наполягаю на реституції культурних цінностей з Роттердама до Львова, де вони зберігалися до 1941 р. На моє звернення до посла Нідерландів пані Моніки Патрісії Антуанетти Франк з цього приводу (лист від 14.01.04 р.) відповіді не було отримано.
О. Федорук, Голова Державної служби
з переміщення культурних цінностей через кордон України
На думку фахівців, членів Академії мистецтв України, вважаємо, що питання повернення колекції Кенінса до Нідерландів є передчасним.
Доцільно було б розгляд цієї важливої справи передати спеціальній комісії для юридичного та етично-морального вирішення питання, у відповідності до міжнародних зобов’язань нашої держави.
А.В.Чебикін, президент Академії мистецтв України
Передача «Колекції Кенігса» Нідерландам — ефектний жест. Його провідникам він здається дуже мудрим, але в ньому є забуття нашої трагічної історії у ХХ столітті. «Колекція Кенігса» — лише дещиця у компенсації Україні за її жертву у Другій світовій війні. Україною вона прокотилася двічі: із Заходу на Схід та в зворотному напрямку. Потому лишилися пограбування, шибениці та випалені серця.
Ніякі політичні мотиви та дипломатичні жести не можуть бути виправданими, коли йдеться про національну трагедію. Цінності, які належать Україні, повинні залишатися на її теренах.
Павло Загребельний