«Шо я тут можу сказати? Шо тут поганого? Нормально».
(З інтерв’ю з начальником управління культури Чернігівської обласної державної адміністрації, кандидатом мистецтвознавства Олегом Васютою) .
Експонат Чернігівського державного художнього музею безвісти зникає в приміщенні обласної державної адміністрації. Органи охорони правопорядку відмовляються розслідувати цю подію.
Єзуїтським чином обійшовши Закон України «Про музеї та музейну справу», місцева влада нав’язує Чернігівському художньому сусідство з недержавною картинною галереєю «Пласт-Арт», власник якої негайно розгортає на орендованих площах кустарне виробництво. Відчуження понад тисячі квадратних метрів площі унеможливлює проведення низки заходів, покликаних зберегти унікальну музейну колекцію, що кілька разів ставала об’єктом злочинних зазіхань.
Категорично й бездоганно обгрунтований висновок комісії Міністерства культури й мистецтв України про неприпустимість такого співіснування цілком ігнорується чиновниками обласного рівня. Як неважливі відкидаються описи вразливих місць в і без того «дірявій» системі музейної безпеки, створювані таким сусідством.
На початку нинішньої осені музей знову обкрадають. (Два попередні гучні пограбування — викрадення серед білого дня з експозиції картини Т.Смітса «Натюрморт із полуницею» (1657 р.) і зухвалий наліт, що позбавив фонди унікальної колекції західноєвропейського мистецтва, оціненої фахівцями в три з половиною мільйони доларів США, — залишилися нерозкритими). Останнє розкривають по гарячих слідах. На прес-конференції керівник обласного управління внутрішніх справ Михайло Манін і начальник управління боротьби з організованою злочинністю Микола Давиденко повідомляють сенсаційні подробиці: викрадені полотна настільки варварськи зрізано з підрамників, що фахівцеві, який поглянув на них, мало не стало зле. Про те, що сталося, керівництво музею довідалося від міліціонерів, які шукали власника семи вилучених шедеврів. У своєрідному прайс-листі, складеному викрадачами для «чорних колекціонерів», фігурували й експонати, ще не винесені з фондосховища. Злодії збиралися навідуватися в запасники знову і знову. Михайло Манін обгрунтовує необхідність евакуації музейних скарбів із Чернігова з метою їх збереження. Поки не пізно.
Проте на зустрічі з журналістами проходить другим планом або зовсім не оприлюднюється така інформація. Один з організаторів злочину, власник малого приватного підприємства «Декор» В.Н-ко, раніше виконував ремонтні роботи в стінах художнього музею. Є вагомі підстави вважати, що його участь у ремонті, всупереч волі попередньої музейної адміністрації, силоміць нав’язала музейникам обласна влада. Інакше з якого дива відновлення пам’ятки старовини доручили не кваліфікованим працівникам реставраційних майстерень, а нікому не відомій фірмі, очолюваній колишнім підводником?
Злодії не вельми мудрували, а пробралися в музей шляхом, колись описаним у мінкультівській «Довідці за наслідками перевірки Чернігівського художнього музею» №11/72 від 29.03.2000 року. Забратися в такий спосіб у фондосховище до підселення «Пласт-Арту» було неможливо або принаймні непросто. (Коли вже називати речі своїми іменами — то півторарічне ігнорування цього документа найбільше схоже на співучасть у злочині).
З погляду керівників обласного управління культури винні в тому, що сталося, саме ті працівники художнього, котрі найактивніше опиралися появі в музейних стінах і В.Н-ко, і загадкової «неприбуткової громадської організації «Пласт-Арт», що заявляє про себе як про галерею сучасного мистецтва, але поставила чомусь на колишніх музейних площах муфельну піч і деревообробні верстати. Схоже, саме до пошуку компромату на цих людей зводиться проведене управлінням культури так зване «службове розслідування» НП. Інші подробиці події цікавлять «розслідувачів» украй мало. Принаймні — факт цей зафіксовано на магнітофонній плівці — про стан викрадених полотен Олег Васюта і його заступник Борис Кальченко дізналися від одного з нас. Більше того. Аналізуючи запис розмови з вищеназваними посадовцями, ми переконалися в справедливості майже неможливої думки. Або чернігівські командарми культури справді в очі не бачили жодного зі складених київською комісією документів, які безсторонньо характеризують стан справ, або, найімовірніше, підготували власну версію того, що сталося, будучи впевненими, що нам ці висновки, які не допускають різночитань, на очі не потраплять.
«Міністерство культури й мистецтв України. Директору Чернігівського художнього музею В.В.Ємцю
... Надсилаємо довідку за наслідками перевірки Чернігівського художнього музею комісією Міністерства культури і мистецтв України. Просимо вжити відповідних заходів щодо усунення зазначених у довідці недоліків у роботі музею.
Додаток: довідка на 6 стор.
З повагою
начальник відділу музеїв А.Ф.В’ялець».
«...рішенням Чернігівської обласної ради від 22.02.99 р. приміщення Чернігівського художнього музею включено до об’єктів комунальної власності. Розпорядженням голови чернігівської обласної державної адміністрації від 24.03.99 р. №142 приміщення музею передано в оперативне управління управлінню культури Чернігівської обласної державної адміністрації, що суперечить ст. 14 Закону України «Про музеї та музейну справу». Цим же розпорядженням Чернігівській міській громадській мистецькій організації «Пласт-Арт» передано в оренду на десять років 1161,3 кв. м будівлі, в якій знаходиться музей...»
Облишмо ненадовго мінкультівську довідку, підписану провідним фахівцем відділу музеїв Світланою Аховою, завідуючою відділом Національного музею історії України Елеонорою Чернявською та заступником голови національної Спілки художників України Борисом Туліним, щоб пояснити таке. Нічого виправити або змінити народний художник України Володимир Ємець уже не зможе. З роботи йому довелося звільнитися. За власним бажанням, але не з власної волі. Пішов він із непохитним переконанням, що сусідство «Пласт-Арту» обернеться для музею черговою катастрофою (аж ніяк не регіонального масштабу — адже колекція Чернігівського художнього вважається однією з найцінніших в Україні). Призначена на його місце Ірина Ральченко, педагог за дипломом, нічого не тямила ні в музейній справі, ні в живописі. Але чомусь цілком влаштовувала обласну владу. І — що важливо — із непроханим співмешканцем музею «Пласт-Артом» та його хазяїном Борисом Дєдовим була в чудових стосунках. Не беремося визначати межі їхніх спільних інтересів, але що такі наявні — безперечно. Тут і доводити нічого. На столі перед нами лежить одне місцеве видання: «Дивосад». «Чернігівський культурологічний журнал». Чудова й дуже недешева поліграфія. І значно нижчий за фаховим рівнем набір текстів. Але серед фундаторів — той-таки «Пласт-Арт». І «Фонд Розума», голова правління якого Ральченко — як випливає з однієї журнальної статті. Адреса редакції збігається з музейною. Номер редакційного телефону — з номером, який теж належав художньому, але тепер використовується «Пласт-Артом». Серед авторів — той-таки Олег Васюта (відразу двома публікаціями в одному номері відзначився!). Повне і принципове взаєморозуміння. Як це в Бабеля? Спробуй тепер розберися, де закінчується поліція і починається Беня...
«Стосовно громадської організації «Пласт-Арт»: не може вона шкодити музею! Не може! (З інтерв’ю з Олегом Васютою)
«Ознайомившись з роботою Чернігівського художнього музею, комісія зробила такі висновки:
Управлінням культури Чернігівської обласної державної адміністрації порушується Закон... «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» у частині забезпечення схоронності пам’яток історії та культури» (стор. 35,36).
Грубо порушується «Інструкція з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об’єктів підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ» від 24.10.1998 р. №771/428...»
Утримаємося від перелічення всіх пунктів порушень (їх понад двадцять). Нас просили не робити цього. Зупинимося на розділі «2-й поверх». Цим шляхом злодії вже пройшли. Уже місцеве телебачення показало їхній нехитрий шлях — пожежна драбина, дах... Двічі в одну воронку снаряди не влучають...
«Зовнішня пожежна драбина, один з люків на горище, а також люк виходу з боку запасних сходів на горище знаходиться на частині будівлі, яка орендується міською мистецькою громадською організацією «Пласт-Арт». Через незаблоковані двері люків виходу з боку запасних сходів на горище, що знаходиться на території, орендованій громадською організацією «Пласт-Арт», можливий доступ по горищу до стелі, розташованої безпосередньо над кімнатами фондосховищ.
Відсутні гратчасті двері та необладнані охоронною сигналізацією двостулкові двері першого і другого поверхів музею, що межують з орендованим міською мистецькою громадською організацією «Пласт-Арт» приміщенням».
Мабуть, це перший в історії країни випадок, коли державна комісія не просто передбачила можливість пограбування, а й до деталей прорахувала логіку злочинців, спосіб проникнення на об’єкт. (Що сам злочин не за горами — було зрозуміло й без того. Писали й ми у статті «Ваше превосходительство, помилуйте музеї!»: не можна селити під одним дахом державний музей і приватну картинну галерею. У галерейників і музейних хранителів — принципово різні рівні відповідальності.)
І нехай читач вибачить нам цитування, що обтяжує статтю. Без точного посилання на документ у подіях розібратися практично неможливо. Стільки навколо Чернігівського художнього наплетено брехні в усіх її формах — від шахрайського пересмикування до нахабного прямого обману, — що навіть працівники прокуратури в цьому павутинні заплуталися.
Незаперечне одне. Участь у музейних бідах обласної влади. Точніше, людей, які представляють її на Чернігівщині. Участь абсолютно непоясненна з позицій закону, службової компетентності, здорового глузду. (Хоча хтозна? Можливо, всі пояснювальні мотиви нам просто невідомі?)
«По художньому музею — ну, просто якесь коло нерозв’язних проблем». (З інтерв’ю з Олегом Васютою)
Повернімося на кілька років назад. Тоді власник малого приватного підприємства «Декор» В.К-ко був ще не викрадачем музейних шедеврів, а респектабельним бізнесменом.
Яким дивом йому вдалося одержати підряд на реставрацію пам’ятки архітектури? Хто довірив цій випадковій, загалом-то, людині технічну документацію такого об’єкта, як музей (зокрема всі матеріали, що стосуються системи охорони й фондосховища)? Чиєю згодою заручився він, розгортаючи на ремонтованих площах небезпечну для споруди і творів мистецтва, що зберігаються в ній, виробничу діяльність? (Якого роду — уточнити зараз нема в кого: співробітників музейної адміністрації, включно з директором В.Ємцем, з певного часу просто перестали пускати в зайняте «Декором» приміщення. Але, за деякими даними, там чи не складанням меблів з імпортних комплектуючих займалися.)
Ось простий перелік офіційних документів і неспростовних фактів, що характеризують це сусідство.
Лист обласного архітектора Володимира Павленка (№818.24) про те, що, відповідно до чинного законодавства, для виконання будь-яких реставраційних робіт потрібні ліцензія та відповідний дозвіл, виданий державними органами охорони пам’яток.
Розпорядження №65 начальника відділу охорони пам’яток архітектури Віктора Устинова, де наголошується на неприпустимості розміщення підприємством «Декор» у музейних приміщеннях складів із пожежонебезпечними матеріалами, сушарки для деревини, столярного цеху з деревообробними верстатами й іншими агрегатами, що «впливають динамічно та вібраційно на конструкцію пам’ятки».
Зафіксоване в багатьох джерелах (зокрема в «Каталозі культурних цінностей, викрадених з музеїв та культових споруд України») зникнення бронзової статуетки невідомого скульптора «Амур». (Насправді тоді, 1993-го, з музею зникло кілька стародавніх реліквій, але після проникливої розмови, проведеної з працівниками «Декору», частину вкраденого потихеньку підкинули на місце; однак «Амур» досі перебуває в міжнародному розшуку.)
Виселяти «мале приватне підприємство» колишньому директору художнього Володимиру Ємцю довелося через суд. За його словами (належним чином зафіксованими й документально підтвердженими), обласне управління культури підтримувало в цій ситуації не музей, а «Декор». Олег Васюта стверджує протилежне. Хай так. Але в такому разі — чия ж підтримка дозволила Н-ко одержати підряд на реставрацію, не маючи ліцензії, і протягом багатьох років благополучно відбивати різноманітні відомчі перевірки?
«Бровко Олександр Олександрович підписував усі дозволи. Я нічого не підписував... Мені незручно на когось перекладати відповідальність, але є чисто психологічний момент. Воно могло це буть і воно дійсно було це до того моменту, поки за це відповідав мій заступник... Він будівельник за освітою, я не контролював...» (З інтерв’ю з Олегом Васютою).
1997 рік став для музею трагічним. Пограбування, назване багатьма журналістами «злочином століття», забрало найціннішу частину колекції західноєвропейського мистецтва — картини та скульптури XVII—XIX століть. Розслідування зупинилося на мертвій точці. (За півроку до пограбування, проаналізувавши всі дані, які були в нас, із різних джерел, ми дійшли висновку, що на художній накинули оком кримінальні елементи. Про що поінформували обласну прокуратуру. Але ні на наш телефонний дзвінок, ні на статтю «Повторення пройденого», «ЗН» №5, 97 р., де, до речі, були й такі слова: «Хто знає, що ще доведеться шукати в недалекому майбутньому?.. До музею цього прикута пильна увага злочинців» — ніхто не відреагував.)
Грошей на вдосконалення систем сигналізації та захисту обласна влада навіть після того, що сталося, не виділила. Позавідомча охорона, не бажаючи бути винною в черговій скандальній події, письмово попередила музейників, що відмовиться співпрацювати з ними, якщо технічні умови та її вимоги не буде виконано. Володимир Ємець запропонував цілком здійсненні заходи, хоча вони й не були ідеальним виходом.
Упорядкувати експонати, які зберігаються в запасниках, з допомогою спеціально замовленого устаткування (спеціальних металевих стелажів). Розмістити їх у найкращому для фондосховища приміщенні. «Прикрити» його всіма доступними засобами безпеки. І нехай найдорожча частина колекції чекає там кращих часів. Вона не буде доступна для огляду. А музей закрито на вічний ремонт. Однак міліція забороняє проведення в ньому цінних виставок (або вимагає захистити їх тимчасовим охоронним постом).
Якби задумане було зроблено — В.Н-ко та його спільникам не було б сенсу дертися в музей пожежною драбиною з ріжучим інструментом у кишені.
Устаткування виготовили на місцевому заводі радіоприладів. Але не змонтували. Перешкодили дві не взаємопов’язані (як категорично стверджує місцева влада) обставини.
На приміщення, відвойоване в «Декору», несподівано знайшовся новий претендент. Чернігівська міська громадська організація «Пласт-Арт». Ємець, який бачив зовсім інше, суто музейне застосування цим площам, виступив категорично проти такого повороту подій. До директора Чернігівського художнього музею, народного художника України В.Ємця в обласного управління культури й особисто його начальника Олега Васюти виникла низка претензій із приводу дотримання трудової дисципліни.
Пішов на 10 хвилин раніше з роботи. На півгодини відлучився кудись увечері. На п’ятдесят хвилин спізнився. Усі три випадки зафіксовано в окремих наказах.
Ми Ємця не захищаємо. Немає підстав. Колись жорстко критикували його в газеті. І він негативного, навіть неприязного ставлення до нас не приховував. Однак у своєму прагненні захистити територію державного музею і, головне, те, що залишилося від неоціненних фондів, від шедеврів, що пережили революцію, фашистську окупацію та бої Великої Вітчизняної, — ця людина тисячу разів мала рацію. А ось із чого виходили держслужбовці, чиї дії об’єктивно привели музей до катастрофи, — відомо тільки їм. Пояснення з цього приводу обласних чиновників логічні, несуперечливі. Біда лише в тому, що не всі факти вкладаються в їхню струнку і грунтовну систему аргументації.
«Пласт-Арт» на відчужених у музею площах розмістився. Це нагадувало повернення кошмарного сну.
Звернімося знову до документів — до вже цитованої вище «Довідки за наслідками перевірки Чернігівського художнього музею» і деяких інших джерел, які не викликають сумнівів. Із них випливає, що з появою незваного «сіамського близнюка», який має тепер із музеєм «спільну пуповину» (комунікації), не тільки полетіли шкереберть плановані раніше охоронні заходи... Навіть порівняно з тим, що було (а не було нічого хорошого!), небезпека для кількох тисяч музейних експонатів загинути у вогні чи перекочувати в нечисті руки зросла в багато разів.
«Приміщення, яке орендує чернігівська громадська організація «Пласт-Арт»:
грубо порушується Закон України «Про пожежну безпеку» та Положення про Державну пожежну охорону...
В робочому стані електропіч (1 куб. м.), призначена для обжигу керамічних виробів;
в приміщенні знаходиться столярна майстерня…»
«Під загрозою знищення і викрадення опинилось цінне зібрання музею, що нараховує 15 тис. одиниць збереження, до якого входять твори західноєвропейського мистецтва XVII — початку ХХ ст.».
«Стан погіршився після вселення у приміщення, яке займає музей, міської мистецької громадської організації «Пласт-Арт».
Цитований документ мав, крім іншого, послужити основою для клопотання перед облдержадміністрацією про наведення порядку. Але перевіряльники марно старалися. Чернігівська держадміністрація з пріоритетами вже остаточно визначилася. (Щоправда, заступника Васюти Олександра Бровка, підставленого нам у ролі хлопчика для биття в попередньому скандалі з «Декором», у коридорах влади вже не було: звільнився «за власним».)
Побіжно погортаємо сторінки документів щодо музейної драми.
Процитуємо лише невеличкі фрагменти звернень на ім’я глави чернігівської облдержадміністрації.
«Президія, члени Академії мистецтв України — художники, мистецтвознавці з тривогою і занепокоєнням довідалися про наміри чернігівської облдержадміністрації щодо передачі значних експозиційних площ приміщення обласного художнього музею іншим організаціям… Президент академії мистецтв України, академік А.В.Чебикін».
«Розпорядження №142 від 24.03.99 р. ми вважаємо продовженням руйнації цього культурно-мистецького, просвітницького закладу… Голова національної Спілки художників України, академік Академії мистецтв України, академік А.В.Чепелик, віце-президент Академії мистецтв України, народний художник України, академік В.Д.Сидоренко».
«Верховна Рада України. Комітет з питань культури і духовності.
…незрозуміло, чому приміщення Чернігівського художнього музею розпорядженням №142 від 24.03.99 р. було передано в оперативне управління музею… Голова Комітету Л.Танюк».
«Кабінет міністрів України.
Чернігівська ОДА (Бутку М.П.)
Зважаючи на особливу цінність збірки Чернігівського художнього музею та критичну ситуацію, що створилась навколо нього, прошу Вас переглянути розпорядження облдержадміністрації від 24 березня 1999 р. щодо використання приміщення музею з урахуванням чинного законодавства про музеї і музейну справу, думки Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, Міністерства культури і мистецтв, громадськості. Про прийняте рішення доповісти Кабінету міністрів України до 1 травня 2000 року. М.Жулинський».
Здавалося б, що можна протиставити настільки авторитетним, аргументованим зверненням? Самого бажання власника «Пласт-Арту» Бориса Дєдова вселитися в музейне приміщення явно замало. Тут потрібна якась потужна, безпардонна сила, яка не зважає ні на що. (Натякають на родинні чи якісь інші стосунки Дєдова з одним київським політиком. Можливо, й так, а можливо, ім’ям цього політика в нашій глибинці просто вимахують наче прапором.)
Крім Васюти, в цій історії явно засвітилася й інша людина — губернатор Микола Петрович Бутко. «Пласт-Арт» націлився на музейні площі ще за його попередника Михайла Григоровича Каскевича (Бутко тоді в заступниках ходив). Але саме як перша особа області він проявив себе стосовно музею в усій красі. Це при ньому як у пісок почали провалюватися відчайдушні листи музейного керівництва про те, якими наслідками загрожує підселення цієї «неприбуткової», але дуже комусь дорогої галереї. При ньому як вітром звіяло всіх перевіряльників, котрі інколи все-таки турбували «Декор», що шкодив музею. (Як вдалося домовитися Дєдову, скажімо, з пожежними — не знаємо. Місяць (!) намагалися одержати з цього приводу коментар у пожежній охороні й не змогли. Ціла касета з відмовками працівників управління — того свідчення.)
Це він особисто, губернатор Микола Бутко, вшанував галерею «Пласт-Арт» своєю присутністю й позитивно оцінив її діяльність (репліку про цю високу оцінку Олега Васюти винесено нами в початок статті). Такий візит — не просто данина сучасному мистецтву. До мистецтва, та й до культурних закладів загалом, у чернігівської влади традиційно індиферентне ставлення. У музейних залах або на прем’єрах спектаклів місцеві політики з’являються вкрай рідко. Хоч і не зазирав Микола Бутко в художній музей помилуватися натюрмортами старої фламандської школи й українського портретного живопису, але один експонат, пейзаж із музейної колекції, безвісти зник у його власному відомстві. Картину взяли в будинок облдержадміністрації на годину, щоб прикрасити якийсь начальницький кабінет (спробуй не дай!), і тільки її й бачили. Не інакше як подарували комусь, начхавши на те, що захищена картина музейною «шифровкою». Директор Ємець офіційно сповістив усі інстанції і подав у розшук. А в міліції (який цинізм!) йому порадили на адміністрацію в суд подати. Місцевому журналістові, що спробував на цю тему писнути, швидко пояснили, у якому він світі живе. Отак і став ще один музейний експонат безвісти зниклим.
Тож був візит губернатора в «Пласт-Арт» аж ніяк не даниною галерейній-музейній справі. А символом. Знаком. Наївними видаються у світлі цих провідин листи Ємця на ім’я глави облдержадміністрації з докладним описом музейних бід і проханням допомогти. Поступово Володимир Ємець почав здогадуватися, що все непросто. Останній у справі про музей документ, підписаний його рукою, має такий вигляд: «Начальнику управління культури Чернігівської облдержадміністрації Васюті О.П.
Заява.
Адміністрація музею зіткнулася з необмеженою владою, і коли її носій, не дай Боже, має особистий інтерес, не зупиняє ніщо: ні закон, ні здоровий глузд, ні мораль… — особисто з Вами працювати у мене не було, вважаю, ніякої можливості, а тепер і бажання».
Стиль ми не правили. Писалося вочевидь з надривом: почерк рваний, виправлення... Версія про потужне лобіювання інтересів «Пласт-Арту» й не цілком зрозумілий характер відносин між Борисом Дєдовим і місцевою владою не могла не спливти під час розмови з начальником управління культури Олегом Васютою. Відповів він так (цитата дослівна):
«Ну які ж можуть бути у мене стосунки? Я ніколи собі не дозволяв і не дозво… Якби я десь хоть на сєкунду собі дозволив якісь стосунки… Да я дванадцятий рік працюю. Образно кажучи — поховали б».
Стрілки на губернатора Олег Павлович Васюта плавненько переводив кілька разів. Мовляв, у курсі всього. І кандидатуру нового директора музею з ним погоджено.
Новий директор Ірина Ральченко виникла неначе з нічого. Версія управління культури така: сама прийшла, розповіла, як уболіває за музей... Ну, її й призначили. «Щоб піднімала інформаційний імідж музею», як висловився Васюта. Залишмо за рамками обговорення сам кадровий принцип — призначати іміджмейкера капітаном потопаючого корабля (а Чернігівський художній справді таким був і залишається). Висловимо лише сумнів, що насправді всі відбувалося саме так. Схоже, брали її зовсім не для того і знають одне одного всі учасники комбінації не з чужих вуст.
У журнальчику «Дивосад», що видається зі спільною участю Ральченко й Дєдова, крім Олега Васюти, є ще один автор — губернатор Микола Петрович Бутко. Його статтею «Обійстя Сіверщини» (післяредакційною) відкривається перший номер. Стаття — не документ. Її тихцем на підпис не підсунеш...
Перші кроки Ірини Ральченко на новій ниві були абсолютно передбачуваними. Зелена вулиця всім починанням «Пласт-Арту». Наведення довідок про цінність предметів, що зберігаються в так званих «тимчасових фондах» (тобто таких, які в принципі можна списати з наступним продажем, переміщенням в іншу організацію чи обміном). Створення абсолютно нестерпного клімату навколо найбільш кваліфікованих і совісних музейників, котрі заперечували проти сусідства з «Пласт-Артом». (Заступник директора Світлана Гаврилова, яка зверталася в усі інстанції, попереджаючи про наближення біди, з роботи вже звільнилася. Головний хранитель Світлана Курач, що належить до тієї старої гвардії музейників-безсрібників, для яких поняття «вигода» та обов’язок несумісні, намагається через суд оскаржити винесену їй несправедливу догану, уже не єдину. Суд першої інстанції вона виграла нокаутом зі скасуванням стягнення й винесенням окремої ухвали на адресу управління культури з приводу грамотності нового музейного керівництва.)
«Лакмусовим папірцем» подій стала спроба нової директорки реалізувати згадуване вище устаткування для фондосховищ. Три касетні стелажі для збереження живопису, замовлені, щоб убезпечити запасники. З цього приводу, власне, і сталася в неї сутичка з хранителем Курач.
В управлінні культури кажуть, що ініціатива Ірини Ральченко була шляхетною — хотіла грошей для музею виручити. Стелажі нібито доброго слова не варті, тільки в утиль і годяться. Але якщо це не так — то управління в усьому розбереться й помилку виправить.
А либонь виготовлено було цей «утиль», за великі гроші, між іншим, саме відповідно до параметрів музейних приміщень. Ніде, крім музею (або «Пласт-Арту»), використовуватися за призначенням не може. І в нас є плівка зі свідченнями колишнього директора Ємця, який стверджує, що безоплатно передати музейне устаткування Дєдову (навіть так!) вимагали й від нього. На що він відповів: «Безглузді розпорядження виконувати не буду».
…І нарешті прогримів грім. Такий грім, після якого зазвичай хрестяться, каються і просять простити гріхи. Злодії (одним із яких був директор малого приватного підприємства «Декор» В.Н-ко), залізши пожежною драбиною на музейний дах, а звідти — через приміщення, зайняті громадською організацією «Пласт-Арт» (охорона навіть не пискнула, сигналізація навіть не дзенькнула!), у фондосховище, викрали ряд експонатів, привівши їх при цьому в неекспозиційний стан. Замаскували сліди свого перебування й залишили музей тим самим шляхом — сподіваючись повертатися знову й знову. Усе відбулося точнісінько так, як передбачала комісія Міністерства культури й мистецтв.
Здавалося б, відлуння сенсації неодмінно викличе лавину перевірок. Істину буде встановлено (благо — документи на місці). Порядок наведуть. Де там.
Усе заглухнуло. Ні галерейника Дєдова, ні співзасновницю його «Дивосаду» Ральченко ніхто ні в чому не звинувачує. Усе валять на хранителя Курач. Абсурд, адже в будинку, куди силоміць підселюють сусіда, котрий забуває зачинити віконниці, і зривають замки з замкнених тобою дверей, призначати відповідального за збереженість столового срібла безглуздо.
…Фразу «у галерейника й музейника — різні рівні відповідальності», що стала лейтмотивом статті «Ваше превосходительство, помилуйте музеї» про неприпустимість підселення «Пласт-Арту» до чернігівського художнього — не ми придумали. У трохи інакшій формі її часто промовляв один із найстаріших Чернігівських музейних хранителів Василь Мурашко: «Музейник не може, не має права бути приватним колекціонером». Це він по крихтах рятував розрізнені частини колишніх дворянських колекцій. Через його руки пройшли — тоді ще ніким не обліковані, нікому не потрібні, приречені на загибель у топках котелень художні скарби з зібрання Галаганів. Будь-яка річ могла його збагатити. Він і такі, як він (Світлана Гаврилова, яка залишила музей з приходом Ральченко,— з останніх його учнів; Тетяна Деркач — померла кілька років тому), зберегли це. Мурашко пішов із життя фактично в злиднях... Може, воно і краще, що не дожив до часів, коли його дітище — художній музей — силоміць злили територіально з приватною картинною галереєю, через приміщення якої плазує у фондосховище горе-бізнесмен із ножиком.
Утім, бізнесмен цей, В.Н-ко, — не найогидніша фігура в розкладі.
Найбільш неприємне й тривожне — що буде далі, у чому сенс змодельованої з активною участю влади ситуації? У тому, що сенс є, годі сумніватися. Так само як і в тому, що учасники гри — жорсткі прагматики. Розмови про культуру, виставки, статейки журнальні посідають у їхньому житті суворо визначене й не головне місце.
Припустити можна що завгодно. Добре, якщо музейні території, музейний рахунок, музейна вивіска лише для фінансових маніпуляцій або приватно-підприємницької діяльності знадобилися. І нехай Васюта Дєдову хоч цілий поверх управління культури в оренду здає і в кабінеті у себе муфельну піч ставить!
А якщо музей згорить? (Одне з експлуатованих не без участі Дєдова приміщень у центрі міста вже горіло. Порядку в його «Пласт-Арті» після крадіжки не побільшало. Одного разу пізнього вечора спрацювала музейна сигналізація. Працівники служби позавідомчої охорони, приїхавши на виклик, були приголомшені музикою, що долинала з суміжних із музеєм приміщень. Гуляли?). Замкне щось в електропечі, або недопалок хтось кине в деревну стружку. Згинуть у вогні всі каталоги з негативами фотофіксації, залишиться купа попелу й кілька недогарків полотна. Якщо на якомусь аукціоні потім і спливуть «старі фламандці» — у Чернігові про це не довідаються.
Але є ще одна можливість. У Чернігові набирає обертів кампанія роздержавлення культурних об’єктів. Стосується вона установ. Але одними з перших жахнулися цій перспективі музейники.
«…Начальник обласного управління культури Васюта О.П… нещодавно висунув ідею роздержавлення закладів культури. Його дії сколихнули громадськість, на захист музею виступила місцева преса. Бо не важко здогадатись, що першим таким об’єктом стане якраз обласний художній музей, а точніше — національне багатство, яке тут знаходиться», — писав народний художник України Володимир Ємець у листі на ім’я Президента України від 26.05.2000 р.
Тим, що ідея роздержавлення музею кричуще суперечить чинному законодавству, — можна знехтувати. Знайшли ж можливість відхопити в музею шматок корисної площі!
Треба сказати, що приватизація на нашій землі часто й густо відбувається, як у детективі. Ось нещодавно до нас надійшов сигнал про «чорний переділ» однієї з місцевих, фінансованих з бюджету, газет; у сигналі, крім іншого, фігурували прізвища посадовців, котрі здійснюють операцію, і кримінального авторитету, до неї причетного.
Тож коли «роздержавлення» по-чернігівському художнього музею відбудеться — уже не доведеться пиляти грати та в’язати музейного сторожа. Найдорожче і найліквідніше з того, що є в нашому місті, — художні цінності — перестануть бути недоступними для тих, кого вони спокушають. Головне — щоб на потрібних посадах опинилися потрібні люди.
Не сподіваємося, що наша стаття вплине на ситуацію. Протягом кількох років розповідаючи про беззаконня й порушення прав особистості на Чернігівщині, ми отримали лише одну офіційну відповідь. Але що то була за відповідь... Сам губернатор Микола Бутко виступив у місцевій пресі, на радіо й телебаченні, назвавши «Дзеркало тижня» «брудометом» і «кривим дзеркалом» (слова які!). У світлі викладеного годі чекати адекватної реакції і на цю публікацію. Але принаймні — причини й можливі наслідки музейної драми стануть тепер відомі багатьом. А це вже немало.