Звісно, хотілося б розпочати фразою «творчість київської художниці-монументалістки Лариси Новикової широко відома нашому глядачу». Однак доводиться визнати, що подібне твердження було б щонайменше занадто сміливим. Монументальне мистецтво — за визначенням тісно пов’язане з архітектурним середовищем, тобто призначене для палаців і майданів, які займають центральні місця та великі простори, — здавалося б, просто прирікає митця на широку відомість. На жаль, творча доля Лариси Новикової склалася інакше, попри те, що протягом багатьох років вона безупинно, напружено і плідно працює в галузі монументального мистецтва, є автором численних вітражів, гобеленів, панно тощо, яких майже ніхто не бачить з однієї простої причини.
За блаженної пам’яті радянської влади її роботи часто опинялися в установах, не призначених для широкого кола відвідувачів — в інтер’єрах різних закритих інститутів, міністерств, підприємств. Один із її гобеленів досі, напевно, прикрашає приміщення зі специфічною назвою «Кімната для приймання їжі начальством» на Бійському підприємстві з виробництва ракетного палива. Гримнула перебудова, виріс приватний капітал — і знову замовниками виявилися ті шари суспільства, котрі не дуже схильні демонструвати кому завгодно свої художні придбання. Вітражі, що виблискують кольоровими стеклами, вишукана інтер’єрна скульптура, оригінальні гобелени й макраме здебільшого радують око власників нововідбудованих розкішних квартир і особняків. Пересічному глядачеві з робіт Лариси доступні хіба що вітражні композиції — в інтер’єрі київського «Будинку кави» в Пасажі й у ресторанному залі казино «Будапешт». Та оскільки казино «Будапешт» більшість із нас відвідує, м’яко кажучи, не щодня, то виходить, що всю цю красу 99,9% киян можуть спостерігати хіба що по телевізору, де на її тлі змагаються в дотепності члени клубу «Золотий гусак». Ось так визнання в елітарних колах парадоксальним чином заважає популярності нашої «монументалістки-підпільниці», мисткині, котра, без сумніву, гідна народної любові не лише за рівнем свого обдарування, а й за кількістю втілених у життя задумів.
І ось, нарешті, сталося так, що одна з робіт Л.Новикової опинилася в місці не лише загальнодоступному, а й розташованому в самому серці Києва — в одному із залів Держпочтамту, де після кардинальної перебудови відкривається інтернет-клуб. Це декоративні вітражі у верхній частині вікон, що виходять на Майдан Незалежності. Композиції ці, за всієї своєї ненав’язливості, відразу привертають геть незвичним для нашого часу відчуттям якоїсь особливої гармонії, позбавленої непотрібного пафосу і спроб ошелешити публіку тріскучими ефектами. Лариса Новикова працює в традиціях стилю модерн, а точніше — одного з його напрямів — т.зв. декоративного пластицизму. У цій образотворчій мові весь оточуючий нас світ постає якимось таємничим і нескінченно мінливим орнаментом, якимось сплавом із розміреного коливання підводних рослин, непередбаченого візерунка морської піни і нервового трепету павиних пір’їн. Якщо й виникають у подібному контексті більш-менш виразні предметні форми, то частіше у вигляді якихось казкових істот, на кшталт металевого дракона з ліхтарем у пащі й вітражними вставками на крилах у вигляді пір’їн. Ці фантастичні постаті, ця плавна напруга м’яких ліній металевої арматури і витончене багатство колірної гами, яке наповнює прозоре скло, здавалося б, не несуть ніякого певного значення, але саме цим найбільше й привабливі.
Звісно, талант — найголовніша і найнеобхідніша для художника якість. Та все ж, як підказує досвід, не єдина. Дедалі частіше виникає туга за тим, що мовою інтелігенції іменувалося колись «культурою». І хоч як заявляй, мовляв, «я так бачу», але досвідченому глядачеві зрозуміло, що коли в голові митця хаос, то й у творах його — строкатість, нехай навіть їхня палітра не виходить за межі чорного й білого.
Будинок київського поштамту ніколи не значився серед шедеврів світової архітектури. Навряд чи стане він таким і тепер, навіть завдяки вітражам Лариси Новикової: архітекторам добряче довелося потрудитися над тим, як би пристосувати до сучасних вимог цей помпезний інтер’єр з елементами сталінського ампіру ранньохрущовського «бароко» і деякої свавільної безшабашності початку 60-х років. Та все ж, якщо ви будете випадково проходити повз цю багатостраждальну споруду, не полінуйтеся заглянути в залу, праворуч від центрального входу, підняти очі на вітражі, що тут з’явилися. Присягаюся — це буде далеко не найгірше художнє враження.