UA / RU
Підтримати ZN.ua

Кримський джаз — усе напоказ

Завдяки джазу подовжився осінній курортний сезон у Коктебелі, де відбулися вже два фестивалі. На початку вересня вперше пройшов Live in Blue Bay...

Автор: Ольга Кізлова

Завдяки джазу подовжився осінній курортний сезон у Коктебелі, де відбулися вже два фестивалі. На початку вересня вперше пройшов Live in Blue Bay. Київський піаніст Володимир Соляник, який кілька років тому відійшов від арт-директорства фестивалю «Джаз Коктебель», давно затівав новий проект. І свою ідею втілив на території пансіонату «Блакитна затока», де виступали переважно джазові старійшини: росіяни Олексій Козлов, Сергій Манукян, Олексій Архиповський, кримчанин Енвер Ізмайлов, поляк Марек Балата, грузинка Ніно Катамадзе. Поряд із ними працювала молодь: перевірені кількома фестивалями піаніст Олексій Боголюбов (Київ) і українсько-німецький трубач Григорій Немировський. Мені не вдалося побувати на
цьому форумі, проте його слухачі досі пам’ятають радісний емоційний настрій і атмосферу свята, що їх створили учасники. До того ж вхід був безкоштовним. Тут, прямо на фестивальній сцені, політик Євген Червоненко вручив Солянику президентський указ про присвоєння звання заслуженого артиста України. Він привітав і голіафа української імпровізаційної сцени гітариста Ізмайлова, який став першим народним артистом України у джазі. Рада за наших артистів.

Через тиждень я побувала на сьомому «Джаз Коктебелі». Це був мій четвертий приїзд на цей open-air (а 2005-го я складала його буклет). Рік тому виникла платна сцена фестивалю. Вона стала основною і перемістилася з місця на набережній біля будинку Волошина до східної межі містечка, в район нудистського пляжу.

Нинішній «Джаз Коктебель» був у кілька разів масштабнішим за камерний фестиваль Соляника і тривав чотири доби. У його рамках працювали два майданчики — вже згадана величезна Nu-сцена, більша частина музики на якій мала до джазу лише опосередкований стосунок; і маленька, більш джазова, — в садку будинку Волошина. До програми-2009 увійшли й інші досить благородні почини. Наприклад, працювали волонтери, які, в обмін на право пройти на платну сцену, очищали узбережжя від неймовірної кількості сміття, що накопичилося за час курортного сезону. У волошинському саду працювала виставка кримських художників, на великій сцені оживляла картини з піску талановита Ксенія Симонова, на набережній танцювали свінг-дансери, для журналістів і артистів провели кілька екскурсій у підвали знаменитого винзаводу. Загалом, подій відбулося багато.

Але джазу в Коктебелі з кожним роком стає дедалі менше. Оскільки в один віз упрягти коня і трепетну лань не можна, інакше кажучи — поєднати масовість і елітарність, то, можливо, час видалити з фестивального бренду гарне слово «джаз»?.. Із того, що мені вдалося послухати, відзначу чудово відточений етно-fusion угорської групи Djabe, який прозвучав міцно, зіграно. Кожен учасник цього колективу — великий музикант із неперевершеними виучкою і смаком, а сам склад — безумовне позитивне відкриття фестивалю. Щоправда, надоригінальністю квінтет не вразив, хоча опора на угорський і балканський мелос допомагала музикантам підтримувати національний імідж.

Вельми своєрідно виглядав британець Кортні Пайн, хедлайнер Коктебеля, який грав на бас-кларнеті, альтовій флейті і сопрано-саксофоні (цей мультидуховик не гірше володіє тенор- і баритон-саксами). Він почав із двадцятихвилинного музичного привітання, продемонструвавши потужний звук бас-кларнету, величезне дихання і мелодійну фантазію. Потім у хід пішли абсолютно прості зовні і на слух, а насправді технічно складні й насичені стилістикою від бопу до модальності і поліметрії композиції. Грав легко, «жартома». Колеги не відставали — кожен показав широкий спектр можливостей. Особливо відзначилися віртуозний різнобічний молодий скрипаль-кубинець і чудовий піаніст, який мав можливість добре розігратися за час безумно тривалого підключення групи до апаратури... Та й незадовго до закінчення виступу головних гостей знову виникла технічна неув’язка у басиста, звук якого до кінця сету наші режисери так і не налагодили. Щоправда, гості абсолютно не були налаштовані на серйозність і багато пустували в грі та спілкуванні з публікою. Можливо, тон їм задали такі ж самі приколісти — львівські антиджазові «Гайдамаки», які напередодні теж виступали тут.

Втім, більшість українських музикантів виглядали професійно. Відзначу безумовно талановиту, потужну одеську співачку Тетяну Боєву; кілька наших молодих гітаристів, саксофоністів, співачок, хороший стейдж-бенд на чолі з киянкою-клавішницею Наталією Лебедєвою. Він неодноразово виручав оргкомітет, який запросив на фестиваль кілька солістів без акомпануючих складів... Попри те, що особливих відкриттів не відбулося, за наш джаз червоніти теж не довелося. Хоча серед неджазових учасників було кілька вочевидь провальних проектів. Наприклад, російська група «Чикис», що незрозуміло як потрапила на головну сцену... Не стали відкриттям фестивалю й молоді ведучі, які різко перемовлялися між собою й навіть із публікою, натужно жартували і програвали досвідченому й інтелігентному Олексію Когану, який паралельно працював на фестивалі.

Я поставила декілька запитань Наталії Лебедєвій.

— Наталю, ваш склад багато працював, тільки сьогодні ви тричі виходили на сцену. Дуже втомилися?

— Ні, я приїхала позасмагати і купатися (сміється).

— Хто з молодих запам’ятався?

— Барабанщик Ігнат Кравцов з Єкатеринбурга, одеситка-співачка Тамара Лукашова.

— Фестиваль показав декілька національних напрямів.

— Так, національна мова розсуває рамки джазу. Майбутнє і за мейнстрімом, і за злиттям джазу з іншими формами та стилями. Його сучасна інтонаційна природа розвивається з опорою на етнику. Для багатьох останніми роками стала відкриттям Фатіма Шпар, а тепер — Oi Va Voi, білоруси.

— Виходили групи у складі кількох людей, причому кожен уміє небагато, але вкупі вони примудряються створити проект. Мені інколи бракувало «доведеності», та й простих технологій.

— Музиканти навчилися розуміти один одного, і на фестивалі було немало «хуліганських» моментів, коли артисти відверто розважалися на сцені, створюючи живу творчу, по-справжньому джазову атмосферу. Така особливість формату open-air. Буває, що ідеально відрепетирувана програма «не чіпляє», а свіжий, щойно створений склад грає цікаво й привабливо. У цьому особливість живого джазу. Коли я слухала Кортні Пайна, мені здалося, що він виглядав як наші «Гайдамаки». Інформативності, яскравості було мало. І угорці, кожен із яких багато вміє, — гуртом не надихнули, їхня музика була нецікавою. Якість не є запорукою цікавості. Технології — це частина успіху. Буває, що прості технології викликають глибокі емоції. Музика — обтічна субстанція, яка визначається космічною енергетикою. До речі, нерідко думки критики, музикантів і публіки не збігаються.

— Якщо ти Майлз Девіс, то всі єдині в позитивній оцінці. А якщо «гайдамака», то виникають різночитання...

— Позитив, демократія, творче начало — запорука того, що люди, слухаючи музику, радітимуть.