Festival international d'art lyrique d'Aix-en-Provence дуже швидко завоював високий статус завдяки далекоглядності директорів, добре складеним програмам та нескінченному параду зоряних імен у фестивальних кастингах.
Фестиваль Екс-ан-Прованс не прив'язаний до конкретних імен. Основний акцент тут - на програмах-панорамах, що дають можливість за кілька днів насолодитися і обов'язковими пунктами світового оперного репертуару, і старовинною дивовижею, і новою музикою (фестиваль замовляє опери сучасним композиторам).
Афіша 2016-го - приклад витонченого балансу між різними напрямами (бароко, класицизм, символізм, пошуки композиторів-сучасників), жанровими різновидами опери та авторськими концепціями музичного театру.
Крім того, два твори, які прозвучали в Екс-ан-Провансі нинішнього літа, знакові: з виконання моцартівської опери "Так чинять усі" в 1948-му, з ініціативи французького імпресаріо Габріеля Дюссюрже, почалася історія Festival d'art lyrique. Постановкою ж "Пеллеаса і Мелізанди" Дебюссі 1966-го - опери, нова версія якої стала центральною прем'єрою Екса-2016, - фестиваль півстоліття тому довів свою здатність реалізовувати складні зразки оперного жанру. Тему програми фестивалю, який щойно відбувся, умовно означили "Реальності, ілюзії, утопії".
"Старовинною коштовністю" нинішнього року стала сценічна версія ораторії Генделя "Тріумф Часу і Правди" у постановці польського режисера Кшиштофа Варліковського (спільний проект фестивалю, Опери Лілля і театру нормандського міста Кан). Вистава витримана у дусі неспокійної естетики американського незалежного фотографа й режисера Ларрі Кларка: головні герої - на амфетамінах, вступний персонаж (друг Краси) ефектно помирає від передозування вже на увертюрі, молоді і вродливі раз у раз опиняються на лікарняних каталках, а після тривалих суперечок із Часом та Правдою про швидкоплинність земних насолод і палкої дружби з Задоволенням Краса, не в змозі жити без нових доз хворобливої радості, ріже собі вени.
Ораторія, написана Генделем у Римі в період папської заборони опери через сприйняття жанру її як "розпусного", що має у своїй основі моралізаторський текст кардинала Памфіли, перетворюється на музично-театральну притчу про неможливість утечі від самого себе.
Встигаючи передавати на сцені всі нюанси режисерської ідеї, солісти не забували і про прекрасну музику, адже в "Тріумфі" молодий Гендель створив галерею тем, які композитор використовуватиме у творчості й надалі.
Звучить тут і арія Lascia la spina, вперше введена композитором в оперу "Альміра" за два роки до "Тріумфу". Славу ж вона отримала після використання цієї музики як арії Альмірени в опері "Рінальдо" (та сама мелодія з "Антихриста" Ларса фон Трієра - це вона).
У прованській постановці передбачувано хороші всі учасники: аргентинський контратенор Франко Фаджолі (Задоволення), володарка унікального своєю глибиною контральто італійка Сара Мінгардо (Розчарування) і добротний американський ліричний тенор Майкл Спайрз (Час). Але душею спектаклю була французьке колоратурне сопрано Сабіна Дев'єй (Краса). Віолончелістка й музикознавець за освітою, вона робить успішну кар'єру в бароковому репертуарі.
Окремих компліментів заслужила Еммануель Аїм за диригентським пультом. Колишня клавесиністка ансамблю Вільяма Крісті Les Arts Florissants, із 2000-го вона керує власним ансамблем старовинної музики Le Concert d'AstrОe. Бароко для неї - територія нескінченних відкриттів.
Прем'єрна вистава пройшла на підвищених емоціях. Після першої дії частина публіки намагалася виявити своє невдоволення постановкою криками "бу!", але наприкінці спектаклю незадоволених уже не було чути за гучними вигуками "браво!".
Варліковський на поклоні соромився, відвертався, тікав убік. Аїм стояла на колінах перед оркестром.
Фестиваль знову представив і замовний проект, одноактну оперу "Каліла і Дімна" палестинського композитора Монема Адвана, який виконав партію Дімни (копродукція Екс-ан-Провансу, Опери Лілля та Опери Діжона за підтримки фестивалю в Абу-Дабі).
Сюжет відсилає до класики арабської літератури - однойменного збірника притч, упорядкованого у VIII в. перським письменником Ібн аль-Мукаффою на основі індійських сказань "Панчатантри", де тваринний світ уособлює світ людський.
Історія про короля та філософа, чию дружбу руйнує заздрісний Дімна, брат добросердої Каліли, покликана показати нам переплетіння вимислу і справжньої людської трагедії, арабської і французької мов, якими виконується опера, одна з вершинних форм західного мистецтва та східної музичної культури.
Півтори години арабської музики слуху, вихованому на європейській традиції, витримати не так і просто: дуже вже специфічні мелодика, вокальна й інструментальна манера, склад лібрето. Але до середини спектаклю цей незвичний інтонаційний світ затягує, і потоки мелізматики не викликають відторгнення.
Підтвердження - надзвичайно теплий прийом, що його влаштував зал світовій прем'єрі.
Ще одна прем'єра - "Так чинять усі" Моцарта у версії французького режисера і письменника Крістофа Оноре (спільна постановка Екс-ан-Провансу, Опери Лілля, Корейської національної опери та Единбурзького міжнародного фестивалю). Режисер переносить персонажів моцартовської опери-буфа, що оповідає про вроджену жіночу невірність, в африканську Еритрею - італійську колонію до 1941 р. - часів Муссоліні (портретом самого дуче виявляється портрет Феррандо, який за сюжетом з'являється в першому акті). Дія ще до увертюри починається сценою зґвалтування темношкірої дівчини. Мотив жорстокого поводження фашистів із місцевим населенням повторюватиметься неодноразово, причому часто - як idée fixe режисера й тому в доволі відірваному від драматургічної логіки вигляді. Таке собі склеєне похапцем перемикання планів: "Дивіться, тут у нас Моцарт" - "Увага, фашисти знущаються з чорних" - "Отже, з вами знову Моцарт". Якщо постановку важко назвати видатною, то виконавський склад однозначно належить до удач фестивалю. Голоси солістів чудово поєднувалися один з одним, що надзвичайно важливо для ансамблів Così fan tutte.
Найсильніше враження справила артистичне й віртуозне американське меццо-сопрано Кейт Ліндсі.
І головна подія фестивалю - прем'єра "Пеллеаса і Мелізанди" Клода Дебюссі в постановці Кеті Мітчелл (спільний проект фестивалю, Польської національної опери та Пекінського музичного фестивалю).
Особливе місце в кастингу посідає Барбара Ханніган (Мелізанда), канадська диригентка і одне з найбільш технічних сопрано наших днів, відома насамперед завдяки своїм блискучим інтерпретаціям музики ХХ-XXI ст.
Не можна сказати, що Мелізанда - роль усього її життя. Таке враження, що Ханніган часто доводилося стримувати себе (потужність голосу, харизму), аби не вийти за рамки цього образу. В результаті, інколи її просто не вистачало, аж до того, що по-справжньому унікальний голос співачки не перекривав оркестр. Стану "ідеальної Мелізанди" Ханніган досягла в найбільш ніжних і тихих місцях: там її тембр і здатність в одному пасажі продемонструвати всю його красу розкрилися повною мірою. Як завжди, вражає фантастичне вміння співачки триматися на сцені, яке Кеті Мітчелл використовувала на сто відсотків.
Ханніган складається навпіл, спираючись на туфлі на височенних підборах. Ханніган рухається, як в уповільненій зйомці (прийом, запозичений із кіно, - фірмовий почерк Мітчелл), красиво напружуючи своє бездоганне тіло. Ханніган разом зі своїм партнером по сцені Стефаном Дегу спритно й повністю оголюється, зберігаючи темп і стиль своєї феноменальної акторської гри.
Постановка Кеті Мітчелл - взірець вдумливої оперної режисури. Та ж таки "нестабільність" музичного тематизму підтримується введенням у спектакль акторки-двійника Мелізанди, яку абсолютно не відрізнити від Ханніган, коли та мовчить. У певний момент у них починаються сюжетні розбіжності: одна з Мелізанд з'являється на сцені вагітною, а друга - ні; одну з них, що вже перебуває на смертному одрі, Голо грубо допитує про зраду, а друга мирно лежить поруч; одна з них помирає, а друга… Загалом же, в постановці чимало "дослівних" прив'язок до тексту, але Мітчелл вишукує в них можливості для режисерських "надбудов".
Наступне музичне літо у Провансі буде не менш насиченим: у програмі заявлені "Ерісмена" Франческо Каваллі, яку інсценізує молодий французький режисер Жан Беллоріні (нинішнього року він дебютував в Авіньоні з виставою "Карамазови" за Достоєвським), "Дон Жуан" Моцарта у постановці Жана-Франсуа Сівадьє, замовлена фестивалем опера "Піноккіо" бельгійського композитора Філіппа Бусманса в постановці Жоеля Помра, "Кармен" Бізе у постановці Дмитра Чернякова та "Пригоди гульвіси" Стравінського в режисерській версії Саймона Макберні.