Вітчизняний інформаційний простір, який зазвичай визначає почесне місце новин культури, як писала К.Ботанова, «перед спортом і прогнозом погоди», останнім часом зводить увесь сенс існування сучасної української культури до кількох речей — створення українського Ермітажу, відновлення Десятинної церкви і, звісно, «Євробачення». Особливо до останнього. І справді, нова українська влада, точніше та її частина, яка відповідає за гуманітарний сектор, дала зрозуміти, що найближчими місяцями нічого більш насущного в українській культурі, ніж проведення європейського конкурсу «Євробачення» в Києві, не очікується. Не знаю, можливо, комусь дуже вигідно і приємно жити за принципом «Провести «Євробачення» і померти!», втім, досі нерозв’язаними залишаються дві проблеми — формування якісно нової культурної політики України та реформування культурної сфери. За цими, здавалося б, загальниковими формулюваннями криється занадто велика кількість проблем до вирішення, серед яких особливо болючою для «літературних людей» є промоція української літератури.
Про це неможливо говорити без брому. Торік я це відчув на власному досвіді, будучи одним із двох запрошених Костем Бондаренком учасників програми на «Громадському радіо». Другим був народний депутат і голова НСПУ Володимир Яворівський. Ішлося взагалі-то про форму та зміст Державної премії ім. Т.Шевченка за тоді ще живої кучмівської влади. Однак у розмові мимохіть зачепили питання відсутності текстів української літератури світовими мовами, яке зводить нанівець усі фантазії на тему українського Нобеля. Не маю наміру переказувати зміст цього трохи безглуздого сперечання, проте саме тепер, після чіткого проголошення європейських амбіцій України, гадаю, варто відновити тему державної підтримки літератури. Тим більше що наразі вже ні в кого язик не повернеться назвати цю владу, як колись, неукраїнською чи й антиукраїнською. Вже не кажучи про те, що саме ця, перша демократична влада більше не вимагатиме від літератури лояльності — активної, як за часів СРСР, чи пасивної, як за режиму Кравчука—Кучми.
Я маю на увазі форму цієї державної підтримки. Інакше кажучи, чи варто нам винаходити велосипед? Уже трохи більше року в Польщі при тамтешньому Міністерстві культури існує структура — краківський «Інститут книги», — покликана, серед іншого, популяризувати найкращі польські книжки та їх авторів у Польщі й за кордоном. Саме «Інститут книги» розробив і почав утілювати перекладацьку програму © POLAND для іноземних видавців, які можуть отримати до 100% коштів перекладу і авторських прав. Відбувається елементарне заохочення іноземного видавця, який видає польського письменника, перекладаючи частину комерційного ризику на польську ж державу. Ця система виявляється обопільно вигідною одразу всім сторонам. По-перше, вигідно, зрозуміло, авторові, який здобуває нових читачів за межами вітчизни, по-друге, іноземний читач, перенасичений англо-американськими (як варіант — російськими) авторами, формує уявлення про польську літературу, і, по-третє, очевидно, польська культура, яка з кожною наступною книжкою, перекладеною іншими мовами, стає дедалі більш зрозумілою світові.
Річний бюджет діяльності «Інституту книги» становить близько 1,5 млн. євро, що, порівняно з бюджетом лише нашого «Євробачення», — крапля в морі. А скільки в Україні існує великих і малих «євробачень», спонсорованих державою, що ними можна поступитися заради створення мобільної, відкритої і, головне, ефективної структури, яка допомагатиме формувати оцей бажаний європейський імідж України? Скільки державних коштів кануло в пісок та осіло в кишенях чиновників, приміром, за час існування досі мало кому зрозумілої держкомінформівської Програми випуску соціально значущих видань? Скільки коштів виділяється на підтримку ефемерид і химер нашої культури, цих нескінченних «мелодій для двох сердець» «на честь» і «до дня»? Чи не варто бодай чимось поступитися заради насправді потрібної всім нам справи? Питання ці, здавалося б, риторичні. Проте кожна, навіть цілком абстрактна проблема, як-от промоція української літератури у світі, обростає неприємними і цілком конкретними емоціями. Наприклад, коли на запитання, чи можна прочитати німецькою мовою твори ваших найбільших поетів, доводиться ніяково відбріхуватись або просто сором’язливо мовчати. Але ж насправді потрібно небагато!