Сенсаційність і провокації давно вже вважаються професійними рисами «справжнього письменника». Без гучного скандалу на бенкеті, без відвертих сцен у книжці, без різких виступів по ТБ і в пресі — хіба станеш знаменитим?
Київській письменниці Яні Дубинянській до останнього часу таких «класичних» шляхів вдавалося уникати. І необразливу, загалом, назву «Козли» вона дала своїй повісті в ті майже билинні часи, коли колишній прем’єр-міністр України й колишній же претендент у президенти ще не був ані прем’єром, ані претендентом. Та й сама повість — зовсім не про політика.
«Про що?» — запитаєте ви? Зрозуміло, про любов, як і більшість творів Дубинянської. І її дебютний збірник «Три дні в Сиренополі», і наступні романи «Лестничная площадка», «Финал новогодней пьесы», «За горизонтом сна» присвячені саме любові — але при цьому мало нагадують нескінченні мильні опери. Філософія та психологія взаємостосунків між жінкою і чоловіком, пошук єдиного/єдиної — ось основні складові прози Дубинянської.
І ще у творах Яни зазвичай наявне якесь фантастичне допущення, неодмінно сюжетотворче.
Збірник «Козли» водночас незвичний і типовий для Дубинянської. У ньому — дві повісті, заголовна і «Дружини привидів». Незвично, але в «Козлах» фантастики немає, вона позначена як умовна можливість (про що ще буде сказано докладніше). Водночас обидві повісті типово «дубинянські»: є головна героїня, є тема кохання, мнима легкість тексту, але водночас він дуже ємний, багато уваги приділяється психології персонажів, яку письменниця розкриває переважно через їхні вчинки, майже не дозволяючи собі розлогих ліричних відступів, потоків свідомості тощо.
Головна героїня «Козлів» — першокурсниця Єлизавета — провалює екзамен із прикладної математики, на перескладання запізнюється... але зрештою отримує свої чотири бали, погодившись поїхати на літо в Крим і допомагати по господарству старенькій мамі викладача. Добре б, молодого й гарного — та ж ні, Василеві Іллічу Твердовському (на прізвисько Твердолобий) далеко за сорок, зовнішність у нього не найсимпатичніша. До того ж Твердолобий схибнутий на езотериці. Вірить в аури, біополя, ходить до практикуючого чаклуна на прийоми, навіть Єлизавету до нього повів (а що як у дівиці чакри неправильно обертаються?! Що як аура зіпсована?!!). Чаклун Кузьмич, звичайний шарлатан, яких нині не бракує, прихильно приймає в себе Твердолобого, вибір його схвалює, на Лізу чіпляє оберіг, який охоронятиме викладача від поганого впливу ззовні.
У Криму Ліза зустрічається з хлопцями з Москви і закохується в одного з них, в Олега. Романтичні прогулянки-поцілунки, мрії про заміжжя... І водночас важка робота в саду й на городі Твердолобихи.
При чому тут, запитуєте, козли? Та при тому, що Василь Ілліч із дитинства їх боїться, а мама його тримає в себе цілу череду, причому пасуться вони саме на тому плаї, яким Твердолобий ходить на підводну риболовлю. І лише Ліза, що зголосилася пасти кіз (щоб частіше бачитися з Олегом), спроможна захистити від поганого впливу козлів...
Кожен із героїв повісті шукає своє кохання — точніше, те, яким він його уявляє. Для Лізи це затишна квартира, накрохмалена підковдра, абажур із неяскравим світлом. Для Олега — приємно проведений із дівчиною час і мінімум зобов’язань з обох боків. Для Твердолобого — надійний захист від карієсу... пардон, від козлів і взагалі від поганих аур. Кожен егоїстичний у своїх прагненнях і не намагається зрозуміти навколишніх. Кожен думає, що любить і любимий, кожен дуже хоче саме такого, зручного, форматного кохання. А любов, як відомо, зла...
Фінал повісті Дубинянська вишиковує таким чином, щоб було незрозуміло, чи відіграв свою містичну роль у цій історії оберіг, чи вплинув на розвиток подій — чи просто був дешевою дрібничкою, проданою задорого довірливому Твердолобому. Чи потрібен цей хід із двозначністю? На наш погляд, без нього цілком можна було б обійтися (як і без однієї-двох мариністичних замальовок). Та якщо історія з оберегом залишається під сумнівом, то сам фінал «Козлів» і, як нині заведено говорити, месідж повісті цілком зрозумілі.
«Дружини привидів» на попередню повість не схожа: дія відбувається в класичних декораціях фантастики-попередження. Унікальний як на нинішній час жанр: дія начебто відбувається в недалекому майбутньому, але воно таке, яким його могли собі уявити приблизно у 80-х роках минулого століття. Перед нами дві безіменні тоталітарні держави, прообразами яких явно стали СРСР і США. На секретній ядерній базі «через стихійні лиха» відбувається пожежа, лише завдяки «нашим» бравим хлопцям загрозу катастрофи вдається ліквідувати. Але самі пожежники гинуть... щоб згодом з’явитися в зоні катастрофи вже «фантомами-відбитками», інакше кажучи — привидами. Кожен привид — «інформаційна матриця», яка впливає на всі органи почуттів людини, з якою побажає зайти в контакт. Фантоми можуть їсти й пити, вони цілком тілесні (і місцеві повії інколи обслуговують їх «за так», задля задоволення). Фантоми являються не всім, та й допуск у Ф-зону отримує не кожен: тут високий рівень радіації, жінки, які потрапили сюди, ніколи не матимуть дітей, і взагалі ризикують життям, але водночас це зона великих можливостей, де піднята залізна завіса між «нашою» тоталітарною державою та «їхнім» загниваючим капіталізмом.
Головна героїня повісті Віка їде у Ф-зону, щоб відшукати там привид свого чоловіка. Її блуканням по Ф-зоні й присвячена велика частина повісті. Віка не розкриє таємниці привидів, але, зрозуміло, зустрінеться з фантомом свого чоловіка і вирішить життєво важливе для себе питання. (Яке — не розповідатиму, щоб не позбавити вас задоволення від читання.)
Як і «Козли», «Дружини...» читаються легко та з інтересом, хоча умовність фантастичних декорацій очевидна. Це не фантастика, яка «могла б стати правдою», швидше — притча в одязі НФ. Анахронічне майбутнє, квазінаукове пояснення природи привидів — правила гри, які читач вільний прийняти чи відкинути. Фінал «Дружин...» менш передбачуваний, ніж у «Козлах», і видається сумнівним хепі-ендом: щоб героїня знайшла не щастя навіть, а лише надію на нього, мають статися страшні речі. Цілком логічним було б тут запитання, чи згодна сама Віка на таке щастя, але Дубинянська його не ставить, пропонуючи читачеві домислювати й робити висновки самому.
Якщо ж говорити про збірку в цілому, то ще хотілося б відзначити якість перекладу. Ірині Калиті вдалося передати авторський стиль Дубинянської, ритміку її тексту.
Ну, а чи вдасться «Козлам» принести Я.Дубинянській не скандальний, «чесний» успіх — покаже час.
Яна Дубинянська. Козли. — К.: «Факт». — 2004
(серія «Exceptis excipiendis»)