Цими днями відомий київський поет Володимир Каденко перебуває в Америці в рамках півторамісячного поетичного турне. А зовсім недавно в Одесі, на фестивалі "Пушкінська осінь", його було удостоєно звання "Король поетів". В Україні вірші й пісні Володимира Каденка відомі. Деякі критики пишуть, що "його творчість невіддільна від Києва".
Нинішнього року поету виповнилося 60. Але його поетичний азарт і пристрасть до подорожей - поза ювілеями.
Отримавши восени титул "Короля поетів" (сам Каденко просить ставитися до цього звання не надто серйозно), уже в червні наступного року він вирушить на планетарний фестиваль поезії в Кембридж: цей форум називається "Поверх бар'єрів".
- В Америці в мене не тільки поетичні вечори, а й пісенні, - розповідає Володимир Каденко. - Адже в усьому світі - безліч наших людей: вони ностальгують, їм бракує спілкування рідною мовою. Це переважно російськомовна діаспора. Але на ці зустрічі приходять і американці - русисти-вчені, які займаються російською мовою. Професура, студенти. Вони радіють, коли розуміють, що розуміють... Такий концерт перетворюється насамперед у задушевну розмову. Як біля багаття - під час походу. Але тільки в залі.
У графіку моїх виступів - Шарлотт, Сан-Дієго, Сіетл, Бостон, Чикаго... Майже в кожному з цих міст є мої друзі та шанувальники.
- Недавно ви перекладали з французької книжку про Сергія Параджанова, ювілей якого широко відзначатиметься наступного року...
- Ця книжка складається зі статей французьких і польських кінознавців. У ній - докладне тлумачення Параджанова як кінематографіста. А ще дане трактування й "розкадрування" його фільмів. Усе дуже глибоко та професійно. Звісно, закордонні автори шанують Параджанова і демонструють величезний пієтет до цього художника.
- А особисто ви чим найчастіше хочете поділитися зі
своїм читачем?
- Треба завжди ділитися радістю. Для мене творчість - неважливо, проза це, поезія, драматургія чи пісня - завжди ліки для душі. Те, що допомагає дихати, любити, пізнавати світ. Як такий собі гомеопатичний засіб.
- Відомі поетичні рядки - "Когда б вы знали, изкакого сора растут стихи, не ведая стыда".Ваші вірші все-таки ростуть зі сміття чи на якомусь шляхетному ґрунті?
- Анна Андріївна мала на увазі, як мені здається, сміття повсякденності. Для мене ж головне - це думка, яка має втілитися у форму. Колись Пабло Пікассо зронив: "Для мене задум важливіший за втілення...". А Йосип Бродський сказав: "Я не пишу віршів, але кожен мій попередній вірш пише наступний..." Тому все, що написане, підштовхує нас до наступного.
- Кого з молодих поетів можете виділити?
- У нас є абсолютно приголомшливі поети. Денис Голубицький, Сергій Мартинюк, Юлія Веретеннікова, Владислава Іллінська.
- Кажуть, ви затятий учасник туристичних походів по Далекому Сходу, Паміру, Кавказу. Яка з цих подорожей була найбільш екстремальною, надзвичайною, екзотичною?
- Я багато років займався організацією дитячого туризму і краєзнавства. Наші маршрути пролягли від Далекого Сходу - до західних кордонів СРСР. Від Таймиру - до пустель. Кожна подорож залишала глибокий слід. А коли ти подорожуєш із дітьми, ти для них - провідник у незвідану природу.
- Переглянувши ваші вірші в Інтернеті, я не змогла знайти там поетичну публіцистику, громадянську лірику. Частіше - пейзажна лірика, філософська. Вам у принципі цікава лінія громадянського поета?
- Ми всі - громадяни... В давні часи з мене робили дисидента. Хоча я ним не був. Просто я не був схожий на тих, хто прославляв генеральну лінію партії. Так, тоді я був громадянським поетом, писав про Олександра Галича. На телебаченні міг прочитати поему, присвячену йому. Це було сміливо. До якихось міст я навіть залишався "нев'їзним", бо, як мені казали, це погано скінчиться. Десь ми намагалися використовувати у віршах езопову мову. Мовляв, доки вищі інстанції розберуться що до чого. А в 1985-му, вже за Горбачова, проти нас розпочалася "відсидочна кампанія". У газетах писали "Каденко - агент ЦРУ і ФБР, який отримує гроші з Америки за те, що чорнить наш устрій..."
Я розумів, чим це могло закінчитися. Але, на щастя, йшов уже 1985-й. Тобто "Судьба Онегина хранила…"
- На вашому шляху зустрічалися колеги-поети, про яких ви знали, що вони можуть "стукати" на вас в органи і в їхній присутності не треба бути відвертим?
- Я ніколи з цього приводу не мав ілюзій. І все ж ми собі багато що дозволяли. З іншого боку, люди, які були пов'язані з КДБ й курирували нас, теж були дітьми свого часу. Адже й комсомол - дитя часу. У якийсь момент і авторську пісню під своє крило взяв комсомол. А вже з 1986-го розпочалися більш відкриті часи...
- У ваших віршах часто виникає столиця, зокрема Володимирська гірка. А які місця в Києві найбільш плідно впливають на творче натхнення та осяяння?
- Торік вийшла антологія: "Поэтический атлас Киева". До видання ввійшли поети, які залишили свій слід в історії Києва. Це топонімічна антологія. Бо про Київ писали багато поетів - Пушкін, Тютчев, Пастернак. І сучасні поети там представлені.
У мене є пісня про Володимирську гірку, яку переклали навіть англійською мовою. І я знайшов її в бібліотеці Конгресу США.
Все залежить від того, де поет знаходить щастя. А Київ - чудове місто для творчості. Поділ, Андріївський спуск, Володимирська гірка, плетиво вулиць на Печерську, Лавра, Дніпро. Це просто дивовижно! А ви знаєте, як багато в Києві було творчої любові? Тут зустрів свою Надійку Осип Мандельштам. Саме в Києві відомий композитор-віртуоз Ференц Ліст закохався в Кароліну. Поет Денис Давидов також закохався в Києві, хоча, крім ганьби, любов ця нічого йому не дала. Адже він мав одружуватися з польською аристократкою і навіть узяв армійську позику на весілля. І в останню хвилину вона йому відмовила. Звісно, це була ганьба для великого поета й партизана Дениса Васильовича Давидова. До речі, і Оноре де Бальзак зустрічався зі своєю Евеліною Ганською теж тут, у Києві. А вінчалися вони в Бердичеві.
Я вже не кажу, що Олександр Пушкін і Адам Міцкевич приїжджали сюди. Обидва були закохані в Марію Миколаївну Раєвську (родина Раєвських жила в Києві). Але її батько - Микола Миколайович - відмовив обом. Міцкевичу - бо той був католиком. Пушкін? Ну що ви, опальний поет - це взагалі не пара. Куди йому з героєм 1812-го року ріднитися! А Пушкін же присвятив Марії Миколаївні багато віршів! Отож Київ - це суцільна любов.