Скорботний ювілей — шістдесятиріччя трагедії Бабиного Яру — привніс у концертну панораму Києва особливу, щиро-щемливу ноту. У Національній опері було виконано «Каддіш» Євгена Станковича на тексти Д.Павличка. У Будинку органної музики відбувся ініційований Фондом сприяння розвитку мистецтв «Концерт-реквієм пам’яті жертв насильства», у рамках якого було презентовано друге видання створеної Юрієм Капланом поетичної антології «Відлуння Бабиного Яру», випущеної під егідою Єврейського фонду України й американського комітету «Джойнт». І, нарешті, у Колонному залі ім.М.Лисенка Національної філармонії з ініціативи посольств Ізраїлю і Федеративної Республіки Німеччина, за підтримки Гете-інституту пройшов концерт, приурочений 60-річчю трагедії.
При тому, що всі три програми об’єднує загальна трагічна тема та скорботний емоційний тон, їхня внутрішня драматургія і творче вирішення були різними. В опері — виконання масштабної вокально-симфонічної фрески відомого українського майстра; в органному залі — своєрідна літературно-музична композиція, куди входили твори класичної спадщини (Шуман, Шостакович, Колесса) і художнє слово (Ю.Каплан, В.Забаштанський, Л.Кадирова, О.Паламаренко); у філармонії — дві прем’єри: українська та світова, яким передував своєрідний музичний епіграф — «Scherzo triste» («Сумне скерцо») Павла Хааса, композитора, який загинув 1944 року в Освенцимі. Парадоксальне поєднання ламаної скерцозності та скорботно-ліричного початку, що проступає крізь неї, у творі Хааса було переконливо інтерпретоване симфонічним оркестром Національної філармонії під керівництвом Романа Кофмана.
Монументальними опорами філармонічного концерту стали прем’єри реквієму «Голокост» ізраїльського композитора Бориса Піговата й симфонії «Жовта зірка» Ісака Шварца (Росія).
Твір Б.Піговата (світова прем’єра) — велике полотно з чотирьох частин, що поєднує в собі складові симфонії та інструментальний концерт (соліст — блискучий альтист із Кельна професор Райнер Міг). Музична мова, масштабність мислення, вирішення кульмінацій — усе нагадує про традиції найкращої симфонічної школи ХХ століття, про традиції Мясковського й Шостаковича (втім, у цьому нічого дивного, адже Б.Піговат — випускник Московської консерваторії). Епічні узагальнення поєднуються тут з ознаками симфонії-драми; лірична проникливість висловлювання — з віртуозним володінням усіма барвами оркестрової палітри. Органічно поєднуються в цій масштабній композиції симфонія («спресована» в монолітне ціле виконанням чотирьох частин attacca) й інструментальний концерт (віртуозна партія альта, що вів соло, продемонструвала весь спектр трагічних емоцій — від стримано-скорботних ламентацій до яскравої експресії почуття, що вирвалося назовні). Реквієм «Голокост» Б.Піговата, можна сказати, дуже точне «влучання в десятку» — за емоційною температурою, зримістю, навіть конкретною наочністю втілюваних образів. Утім, не хотілося б занадто уточнювати можливі сюжетно-програмні трактування твору, та він цього й не потребує, бо є музикою, що не передається мовою слів, а йде від серця до серця.
Другою монументальною опорою філармонічного концерту стала симфонія «Жовта зірка, або Свято Пурим у гетто» Ісака Шварца (в Україні твір виконувався вперше). І тут ми також маємо справу з програмним симфонізмом найкращих світових традицій. Контрасти нестримного, майже несамовитого танку та проникливої, щемливої лірики вибудували сім частин цієї грандіозної композиції в драматургійно струнке ціле й були переконливо інтерпретовані Р.Кофманом.
…І все-таки, попри глобалізацію, технологізацію, віртуалізацію та інші «досягнення» цивілізації, що ставлять під сумнів цінність людської особистості, та й вічні цінності також, — людина залишається сама собою. Вона думає, страждає, творить. І пам’ятає. Концерти пам’яті трагедії Бабиного Яру не просто продекларували, а й художньо довели це.