З усіх заходів, приурочених до інавгурації Президента В.Ющенка, мене особисто найбільше хвилював концерт. Не лише з огляду на спеціалізацію — за останні два місяці це поняття трохи розмилося, адже ми так звикли до того, що хоч би про що писав, неодмінно пишеш про політику. Просто я чомусь не сумнівалася в тому, що церемонія у ВР так чи інакше відбудеться, що на Майдан новоявлений Президент приїде і виголосить промову — більш-менш довгу, що не зіпсує настрій Майдану. Що глави церков благословлять. Що гостей ушанують. Але концерт... Від нього можна було чекати сюрпризів — зокрема й неприємних.
Адже ми так звикли до урядових музично-сценічних дійств із їхньою полістилією, що доходить до абсурду. Згадаймо радянські концерти (і сучасні російські — традиція жива), в яких після увертюри та ще одного-двох оперних/симфонічних номерів, виступів зведеного хору Н-ського військового округу, скількись-там червонознаменного ансамблю пісні й танцю імені ім’ярек, двох-трьох фольклорних колективів переходили до «неофіційної» частини, що відкривалася патріотичним Кобзоном (котрий, вочевидь, символізував чоловіче начало радянської естради), субтильною Толкуновою (не інакше як символ Великої Матері) і ліричним Лещенком — безтурботним амурчиком, який кружляє у солов’їних гаях. Побачивши цих трьох, зал жвавішав, сім’я поверталася до телевізора, і починалося, нарешті, щось веселеньке — майстри розмовного й оригінального жанрів, ВІА, Алла Пугачова та друзі, а наприкінці «совку» можна було почути навіть уривки «російського року». Така традиція поєднувати в одному концерті огляд художньої самодіяльності, академічну музику та попсу до останнього часу існувала і в Україні. Нашу владу можна було зрозуміти — родом вона з учорашнього дня. І традицій дотримувалася відповідних: симфонічний оркестр, хор ім. Верьовки, ансамбль Вірського, дітки які-небудь («Кияночка» або дитячий хор), а далі — «корифеї української естради» Іво Бобул, Раїса Кириченко, Алла Кудлай і компанія, на тлі яких Тая Повалій виглядала просто репершою якоюсь. І що цікаво, особисто проти кожного нічого не маєш — у всіх є свій слухач і своє місце під небесами. Але все це в одній упаковці наганяло тугу.
Початок інавгураційного концерту в палаці «Україна» насторожував (тих, принаймні, хто не знав програми). Хоча «Величальна увертюра» Є.Станковича у виконанні Національного академічного симфонічного та Київського муніципального духового оркестрів пролунала досить обнадійливо, й у слухачів у залі дивним чином проасоціювалася зі знаменитим свиридовським «Время, вперед». Напевно, через загальне піднесення. А тут іще така зворушлива режисерська знахідка — вибігає на сцену хлопчик, награє дерев’яним пальчиком на роялі чи то покрученого «Щедрика», чи то обробку для фортепіано гасла «Ющенко — так!», а потім вішає на шию диригенту В.Сіренку помаранчевого шалика, після чого оркестр вибухає чимось таким собі бравурним і надихаючим.
Надалі побоювання, що всю звичну «солянку» не вдасться увіпхнути в заявлений час (а тим часом шампанське, заготовлене для урочистого прийому, видихається, високі зарубіжні гості — тим більше), потихеньку розвіялися. Організатори виявилися чесними — концерт справді тривав приблизно годину, був витриманий у переважно академічних тонах і водночас національного колориту в ньому було предосить. Виявляється, для цього зовсім не обов’язково виставляти на сцену шаровари — достатньо вивести академічні колективи з народним або близьким до цього репертуаром. Зрештою, у консерваторіях цього репертуару в програмі без ліку. Можна було тільки подивуватися тій кількості народних пісень, якими обсипали зал оперні виконавці, а також колядок і щедрівок, яким надавали перевагу хорові колективи. Навіть ті, хто виконував авторську музику, за рідкісним винятком не вибивалися зі струменю — «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Мілана», «Запорожець за Дунаєм», «Мелодія» М.Скорика, «Мазепа» Ліста. Випав із загальної картини хіба що Другий концерт Рахманінова. Зате його виконав О.Чугай, лауреат нашого конкурсу пам’яті знову ж таки нашого В.Горовиця. А вже хто посміє сказати, що недоречною була в фіналі «Ода до радості» Бетховена? У залі, між іншим, разом із коштовностями в цей момент заблищали світлі сльози. Така ось оптимістична нота.
До того ж публіка не встигла втомитися — так швидко й легко проходив концерт. Ця надзвичайна швидкість, утім, далеко не завжди здавалася вдалим рішенням — місцями концерт нагадував брикет, у якому номер за номером іде впритул, виконавець ледь устигає залишити сцену, як на неї ледь не бігом вискакує наступний, негайно стає в позу й відразу починає співати/грати. Пауз між номерами, які дозволяють «розвантажити» вуха після попереднього і приготуватися до наступного, майже не було. Ведучі (О.Білозір і В.Іліщук) дозволили собі трошки конферансу лише перед поемою «Мазепа». Та й то, здається, лише тому, що потрібно було пояснити присутність у програмі «не нашого» Ліста. В іншому їхня діяльність зводилася до щонайкоротшого вступного та лаконічного заключного слова та представлення виконавців і творів (та й то не всіх). Що хоч і стомлювало калейдоскопічним мигтінням убрань, облич і звуків, зате рятувало слух від зазвичай безглуздих діалогів і, як правило, недотепної пікіровки між ведучими.
Не дивно, що публіці концерт сподобався. Адже палац «Україна» — це вам не якась філармонія чи оперний театр, де все залежить від репертуару та виконання. У палаці «Україна» все залежить від того, хто сидить у залі, який у нього настрій, із ким він зустрівся у фойє і в якому секторі йому виділила місце служба протоколу. А в залі сиділи переможці й ті, хто встиг вчасно до них приєднатися, сцена тонула у жовтогарячому промінні — погодьтеся, у таких умовах музикою можна тільки насолоджуватися. Якщо виконавець «не дотягує», його легко зрозуміти та пробачити — адже важливо не те, як він співає, а те, що він «із нами», або те, що він — символ або щось ще подібне до цього. Саме задоволення — виступати перед такою вдячною публікою, а не перед цими снобами з філармоній із їхніми безтактними зауваженнями на кшталт «не можеш співати — не лізь на сцену».
Сцена цього вечора належала столиці нашої батьківщини. А якщо бути ще точнішою — Національній опері України. Поодинокі виходи донецького та львівського диригентів були, загалом, символічними. І спробуй-но розібратися — чи то регіонам України немає чого показати, порівнянного за якістю з київськими колективами, чи то занадто поспішно готувався цей концерт, чи то самі кияни не схотіли «ділитися», але факт залишається фактом. Пташенят свого гнізда вивели на сцену Д.Гнатюк і М.Стеф’юк. Зважаючи на все, головний режисер київського оперного має всі шанси з особистих друзів одного президента перейти в ранг особистих друзів наступного, а тому виникають сумніви щодо змін у вкрай підгнилій політиці Національної опери України з її звичкою до «кабінетних» рішень і любов’ю головного режисера до «відновлених» вистав. А чому б і не покластися на теперішнє керівництво оперного? Фактично його солісти концерт на собі тримали. І виглядали при цьому досить непогано — Т.Штонда, Д.Попов, О.Дика, О.Нагорна, — якщо не заслухаєшся, так задивишся. Усі молоді, вродливі та, з огляду на акустику палацу «Україна», цілком голосисті.
Утім, незважаючи на оперну домінанту, особливу прихильність публіки здобули все-таки Квартет саксофоністів, Men’s Sound і Ніна Матвієнко. Попри те, що, з погляду суворих цінителів, робити з колядки такий собі протестантський спірічуел не надто доречно (а може, це випробування на віротерпимість?). Те, що Ніні Матвієнко, на жаль, співати було помітно важко, в залі майже не помітили — адже саме ця тендітна жінка, котра має вражаючу силу духу, об’їздила в передвиборний період східні області України, аби своїм авторитетом переконати людей повірити Ющенкові. А це, погодьтеся, можна прирівняти до громадянського подвигу, на який виявилися здатними далеко не всі.
Загалом, концерт цілком можна було назвати зустріччю однодумців, котрі зібралися як на сцені, так і в залі. Когось це покоробило. Мовляв, мистецтво й політика — дві великі різниці, тож не варто нагадувати митцю про його ідеологічні помилки. Безумовно, можна лише сподіватися, що на статусі та творчості співаків і артистів, на ставленні до них із боку влади не позначаться наслідки їхнього політичного вибору (зрештою, це було їхнє право). Але не можна не погодитися і з тим, що на святковому концерті, присвяченому перемозі, мали повне право зібратися саме ті, хто як міг цю перемогу наближав. Хочеться думати, що відтепер статус, звання і кількість виходів на сцену того чи іншого артиста залежатиме тільки від його творчих потенцій, а не від того, кого він підтримує і наскільки він близький до владних кабінетів. Хочеться вірити, що творчій інтелігенції удасться швидко й остаточно вичавити з себе раба й користолюбця (що, загалом, майже одне й те саме). Зрештою, усі ми розраховуємо на те, що фінальна «Ода до радості» — пролог до великих змін у нашому житті, зокрема творчому.
Але найцікавішим спостереженням цього дня для мене особисто виявилася зміна телевізійних орієнтирів. Пряму трансляцію забезпечувала виключно НТКУ, всі інші канали користувалися її сигналом, який, у кращому випадку, озвучували власним коментарем. У цьому не було б нічого поганого — камери НТКУ слідували по п’ятах за Президентом і висвітлювали всі основні події дня інавгурації. Але в результаті з поля зору як телебачення, так і, відповідно, телеглядача всієї України випав Майдан. Він з’явився на телеекранах лише у зв’язку з «народною присягою» В.Ющенка — і зник остаточно. Незважаючи на те, що цілий день люди не залишали його, як і в дні помаранчевої революції. Незважаючи на те, що це були саме ті люди, які і стали основними її героями і, здавалося б, переможцями. Незважаючи на те, що на сцені Майдану з ними були ті, хто перебував там два найважчі тижні після передостаннього туру — «ВВ», «Океан Ельзи», «Мандри», «Тартак», ТНМ Конго, «Гринджоли» тощо. Це свято виявилося не настільки важливим, щоб дати можливість приєднатися до нього всій Україні. Попри піднесений настрій, що панував на Майдані, залишився в душі якійсь неприємний осад. Ті, хто працював на цій сцені в день інавгурації, заслужили на величезну телеаудиторію не менше за тих, хто співав колядки для Президента. І люди в різних куточках країни мали право бути в цей день із Майданом, на якому вони мерзли й ризикували собою, відстоюючи свої права та право Президента на його теперішній статус. Але Майдан і ті, хто зігрівав його своєю творчістю, зробили свою справу — для чого тепер витрачати на них дорогоцінний ефірний час? Президент пішов у палац слухати народно-академічні мотиви (серйозна людина!), а народ, який обрав і відстояв його, залишився на вулиці зі своїми кумирами-однодумцями. Спасибі, що вони були з нами, а не пішли слідом. Утім, у формат мінкультівського дійства в «Україні» вони б і не вписалися.