Концерт музики фінських композиторів, який недавно пройшов у філармонії, міг би взагалі не відбутися — посольству Фінляндії, що виступило головним організатором вечора, в останній момент сповістили про запланований на Європейській площі естрадний концерт. Тому можна було лише радіти симфонічній програмі, запропонованій публіці, хоча й повному складу оркестру з труднощами вдавалося перекрити децибели, які зашкалювали з-за вікон.
Втім, до роботи в екстремальних умовах музикантам не звикати, що вони й довели, з честю витримавши два відділення і навіть наважившись на ліричний біс.
Перше відділення розпочали з творчості Яна Сібеліуса — композитора, якому належить почесне звання засновника фінської музичної школи. Симфонічна поема «Фінляндія», на відміну від деяких інших творів автора, — твір, що, як кажуть музиканти, «на слуху», тому виконання її рівнозначне певному іспитові для оркестру. Слід віддати належне диригентові Миколі Дядюрі — з цим завданням вдалося впоратися цілком успішно. При цьому лаконічна форма твору лише підтвердила істину: не кількість визначає якість, а якісний тематизм може диктувати будь-які обсяги.
Складнощі почалися в концерті для фортепіано з оркестром фінського композитора Ейноюхані Раутаваара — окрім того, що в програмці його було названо концертною сюїтою, ще й публіка в масі своїй виявилася малопрофесійною: вона бурхливо аплодувала між частинами твору. Причому сталося це аж ніяк не тому, що відсутня культура слухання музики, — просто на «нерозкручений» афішами концерт прийшли або запрошені гості, у побуті від культури далекі, або ті, хто випадково забіг на вогник.
Назва концерту «Подарунок мрії», на мій суб’єктивний погляд, виявилася дещо пафосною — мріяти, звісно ж, не заборониш, але в мріях Раутаваара не дуже багато оригінальності, зате постійно наявний елемент дежа-вю: чи то це вже десь чув, то щось дуже на це схоже вже траплялося. Втім, до свого дітища композитор дав відповідну програму — образна сфера моря, зграї дельфінів, які граються на хвилях, стихійний, патетичний розвиток, усе це справді було в музиці, хоча й у трохи незвичному для наших вух викладі.
Свою інтерпретацію авторської ідеї привезла фінська піаністка Лаура Міккола — переможниця багатьох музичних конкурсів. Міккола успішно гастролює з різними концертними програмами, але до Києва приїхала саме з цим концертом, надавши йому ще більше національної своєрідності, хоча іноді хотілося почути більше невимушеності, ніж виконавської старанності.
У другому відділенні прозвучала П’ята симфонія Сібеліуса — твір монументальний, серйозний та урочистий. І якби не злощасні оплески між частинами, враження могло б бути й зовсім чудовим, оскільки мелодійної винахідливості композитору явно не бракує.
Прикро інше — серйозний концерт із цікавою програмою виявився заходом для обмеженого кола людей, притому що квитки можна було спокійно придбати в касах не лише перед початком концерту, а й заздалегідь. А проблема в тому, що дуже звик слухач до гучних імен, і доки йому гарну афішу не вивісять, він, у масі своїй, і не поворухнеться. Не помітила я і звичайних завсідників гальорки, студентів музучилища чи консерваторії. А мало ж хто може похвалитися глибокими знаннями у сфері фінської музики, не кажучи вже про спадщину Сібеліуса, знайому хіба що справжнім професіоналам. І чи можна сприймати за норму той факт, що на концертах із хрестоматійною програмою не проштовхатися, а такі вечори заледве збирають повний партер...
Вийшовши на ревучу площу з філармонійного під’їзду, раптом подумала — може, публіка аплодувала між частинами не через незнання, а на знак підтримки музикантів, яким довелося весь вечір грати твори для вулиці в супроводі оркестру?..