На Міжнародному конкурсі молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, який недавно завершився, Вадим Руденко входив до складу іменитого журі... А трохи раніше, разом із Миколою Луганським, він виступав на концерті в Колонному залі імені Миколи Лисенка (в супроводі Національного симфонічного оркестру під керуванням Володимира Сіренка).
На мій погляд, той концерт став однією з центральних подій нинішнього столичного філармонічного сезону. Музиканти відіграли два подвійних концерти — мі-бемоль мажор К.365 В.А.Моцарта і ре мінор Ф.Пуленка. Піаністи також іскрометно виконали «Вальс» Сергія Рахманінова з Другої сюїти і темпераментну «Ямайську румбу» австралійського композитора Артура Бенджаміна. Завершила концерт перлина равелівського композиторського й оркестрового стилю — хореографічна поема для симфонічного оркестру «Вальс» (1920).
Після виступу вдалося поспілкуватися з піаністами, і, гадаю, ця розмова видасться цікавою багатьом меломанам... Спочатку на запитання «ДТ» відповів Вадим РУДЕНКО.
— Вадиме Леонідовичу, у вересні 2009 року в Москві з диригентом Юрієм Симоновим ви і Микола Луганський уже виконували цю програму. Поділіться відчуттями від київського концерту.
— Що відчував тоді, не дуже пам’ятаю, але мені приємно і комфортно працювати із Сіренком. Нас пов’язують і суто людські стосунки. Ми дружимо.
Чотири роки тому в Києві зіграли цикл спільних концертів «П’ять вечорів». А влітку із Сіренком та його оркестром, одним із моїх улюблених, виконаємо за два дні всі концерти Рахманінова.
— Чи є у вас ще досвід роботи в журі?
— В журі конкурсу Горовиця беру участь вдруге, але зазвичай відмовляюся від таких пропозицій. У даному разі переважили теплі стосунки з київською дирекцією.
— У чому, на вашу думку, особливості української піаністичної школи?
— У Києві є чудовий піаніст Юрій Кот, хороші і педагоги: Валерій Козлов, Мальвіна Зарудянська, Анатолій Ільїн. Поки що не можу сказати, що достатньо знайомий із нею, оскільки на минулому конкурсі слухав тільки учасників третього туру.
— А чим відрізняється московська піаністична школа від інших у світі?
— Напевно, все як скрізь: хто може — той грає, а хто не вміє — той і не береться...
— Які ваші репертуарні уподобання?
— Якщо назвати одного автора, то це Рахманінов, а якщо говорити про багатьох, то це Бах, Моцарт, Шопен, Чайковський.
— А педагогічною діяльністю займаєтеся?
— Епізодично. Для цього теж потрібно мати талант, терпіння й уміння викладати. Це велика відповідальність, яку я поки що не готовий нести.
— Ви грали у відомих залах світу з видатними оркестрами. Поділіться найяскравішими спогадами. Що в планах?
— Яскравість спогадів пов’язана не лише з тим, який оркестр чи який зал. Будь-яка країна, будь-який оркестр — це завжди люди. Можна приїхати в найкраще місто і, не маючи там друзів, не отримати радості від виступу. А можна приїхати в якусь «діру», і якщо тобі там тепло й добре, то й граєш із задоволенням. Для мене ці речі взагалі не пов’язані. Не скажу, що все одно, який оркестр чи диригент зі мною працюють. Але теплі стосунки з колегами, безумовно, роблять виступ більш комфортним. Найближчим часом гратиму в Росії, потім Бразилія, Франція і знову Україна.
А тепер кілька запитань — знаменитому піаністові Миколі ЛУГАНСЬКОМУ.
— Як досягається ваш ідеальний виконавський ансамбль із Руденком — абсолютно природний перехід теми з однієї партії в іншу, відсутність найменших стиків, єдність музичного дихання, цей чудовий звук?
Микола Луганський Фото: Олександр Куконін |
— Московська консерваторія, яку ви закінчили і де викладаєте, кажуть — своєрідна академічна «фабрика зірок», що постачає чудових музикантів на світовий виконавський ринок. Чи є у світі її аналог?
— Я не став би називати консерваторію «фабрикою зірок», і до того ж я там буваю не частіше одного разу на місяць як асистент професора Доренського. Не знаю, як у Києві, але у світі, і в тому числі в Москві, за останніх 15—20 років виникла серйозна проблема з підготовкою скрипалів. Зараз із Московської консерваторії виходить значно менше видатних скрипалів, аніж 30 років тому. Взагалі, видатний піаніст, на мій погляд, може з’явитися не лише за рахунок хорошої школи, часом усе вирішує випадок, і головне — особистість. А ось хороший скрипаль без відмінної виконавської школи не відбудеться. У Москві, як і раніше, навчається багато талановитих піаністів. Мені вони цікаві не як педагогу, а як слухачу: Павло Колесніков, Пилип Копачевський, Андрій Коробейніков, Федір Аміров.
У світі відбувається багато цікавого, і є чимало приголомшливих шкіл. Тож не варто думати, що світ крутиться навколо нас — Москви чи Києва. У Південній Америці є великі піаністи — Марта Аргеріх, Нельсон Фрейре. Зараз відбувається велике взаємопроникнення, російські професори працюють на Заході. Тож я не зациклююся на тому, що московська консерваторія така вже «фабрика зірок». Хоча це одна з найбільших консерваторій.
— Хто з оркестрів, диригентів вам сьогодні цікавий?
— Із російських диригентів, тих, із ким грав, — Юрій Темірканов і Михайло Плетньов. Із тих, хто молодший, люблю грати з Олександром Ведерніковим і Олександром Рудіним. При тому що я грав із Гергієвим, Федосєєвим. А із західних — із Куртом Мазуром, Мареком Яновським, Кентом Нагано, Крістофом Ешенбахом. Із останніх яскравих вражень — виступ із Теміркановим у Мілані торік... Я намагаюся грати багато різної музики. Із фортепіанних концертів — більше російських композиторів: Чайковського, Прокоф’єва, Шостаковича. Але мені все цікаво, грав і Гріга, Шопена, а недавно іспанців — Гранадоса, Альбеніса. З написаного після Другої світової війни граю мало, наприклад, прелюдії та фуги Шостаковича. А з по-справжньому сучасної музики якось виконував сонату для скрипки і фортепіано Альфреда Шнітке і Капричіо Плетньова для фортепіано з оркестром — велетенський 40-хвилинний твір, дуже цікавий. Намагаюся грати якомога більше музичних творів від середини XVIII до середини XX століття.