UA / RU
Підтримати ZN.ua

КОНІ Й ЛЮДИ

Рухаючись залами Спілки художників, де цими днями проходить Всеукраїнська трієнале скульптури, м...

Автор: Олена Сом-Сердюкова

Рухаючись залами Спілки художників, де цими днями проходить Всеукраїнська трієнале скульптури, мимоволі згадала рядок Ю.Лермонтова — «Смешались в кучу кони, люди...»

Переплетіння, інколи кумедне, інколи не дуже, антропоморфних та зооморфних мотивів підштовхнуло до асоціацій на тему Стародавнього Єгипту. Сучасне людство, блукаючи по спіралі історії, розгубивши сакральність сенсів і значень тотожностей людини-тварини, як мале дитя, грається цими поняттями, знаходячи в них лише шлях до формальних новацій. І в цьому плані трохи навіть блюзнірською, на загальному тлі забав, видається робота А.Ріднова «Єгиптянка», у якій чиїсь немилосердні й підступні руки намагаються торкнутися, а точніше вже маніпулюють потаємною ниткою життя, що проходить через очі.

Якщо вичленувати домінуючу тему, то нею, найімовірніше, виявиться — біблійно-міфологічне дитинство, а точніше «житіє» Адама і Єви.

Спробувавши розібратися з сучасними тенденціями в скульптурі та в їх відповідності офіційному визнанню — трьом преміям Спілки художників, — бачимо картину: «наш паровоз» гальмує всіма мислимими й немислимими способами. Переспіви класики та стилізації на її тему в пошанівку, про це свідчить скульптура В.Протас «Теллус-Гея» (перша премія), виконана із сірого мармуру, від якого холонуть серце й душа.

Почесної третьої премії вдостоєно роботу Ю.Багалика «Зелена мадонна». Система пауз і ритмів, композиційних отворів у центрі підштовхують до думки, а чи не була спонукальним імпульсом натхнення творчість О.Архипенка. І в цьому зв’язку напрошується запитання: а чи не стоїмо ми на місці вже без чогось сто років?

Дотримуючись принципу толерантності, другу, коли можна так сказати — проміжну, премію віддали С.Світньову за роботу «Стрілець і муза», яка пов’язала собою ностальгію за класикою з пластичними ходами століття минулого.

І все-таки про основні тенденції. Естетика краси людського тіла, «вбраного у свою наготу», як дуже точно та образно зазначав М.Алпатов, виявилася, мабуть, одним із найстійкіших мотивів, де мова пластики так чи інакше тяжіє до класичної спадщини. У цьому ряду хотілося б відзначити роботи А.Валієва «Гармонія» і Т.Галочкіної «Ніка».

Практично не представлено скульптуру, стилістично близьку пафосові соцреалізму, як, утім, майже не трапляється реалізм, спроможний торкатися самісіньких глибин характерів. Як така, що трохи випереджає події — смерть В.Лобановського, — сприймається скульптура Н.Дерегуса, яку вже зараз можна розглядати як готове соціальне замовлення на меморіальний портрет.

Цілісністю виразної форми в роботі «Повернення блудного сина» потішив А.Кущ. Але знов-таки, народжується не відповідь, а запитання. Чому роботи «лабораторні», виконані як реалізація творчої потенції, настільки контрастують із роботами на замовлення? Невже в сучасній ситуації художник повністю втрачає спроможність бути особистістю? І чому «кущизм», що став уже загальником і розповзся по всьому Києву, так контрастує зі створюваним не під диктовку офіціозом?

Попри мінорність тону, пов’язаного з реальним станом справ у скульптурі, якій дозволяється «перетворювати» місто, рівень представлених робіт на трієнале дозволяє сподіватися, що творчий процес, захований у майстернях, прорве стіни замкнутих просторів. І можливо, це дозволить кардинально вплинути на міське середовище, яке протягом останніх кількох років просто стогне та ридає.

Як своєрідну противагу в сформованій тупиковій ситуації можна розглядати досить велику кількість робіт, що сприймаються через іронію та гру «несправжнього в справжнє». У цьому списку роботи О.Пінчука «Птах, що несе золоті яйця», А.Агафонова «Небезпечні ігри».

А на прощання, махнувши всім хвостом, усміхнувся милою усмішкою декоративно-графічний «Кіт» І.Семесюка.