Уперше в житті мені пощастило (?) зіграти роль судді. Ні, я, звісно, здавав собі справу, що доведеться судити не людей, а їхні діяння, перепрошую, літературні твори. А якщо бути ще точнішим, то твори українських письменників за 2002 рік. Відомий журналіст і театральний критик Сергій Васильєв, котрий свого часу зорганізував премію «Київський рахунок» для театральних подій («Київської Пекторалі» йому було явно мало), вирішив розширити повноваження цієї премії на візуальне мистецтво та літературу. Бажання шляхетне: що більше премій чудових, різних і насамперед неофіційних ми тут навигадуємо, то менше зважатимемо на щорічні вердикти Шевченківського комітету та інших державних і навколодержавних нагород — живемо-бо ми все одно немовби в паралельних світах.
Не знаю, які суперечки точилися навколо «візуалки» й театру. Підозрюю, консенсусу було досягнуто полюбовно і, метафорично висловлюючись, без мордобою. Річ у тім, що головною засадою присудження премії, згідно з задумом, був повний консенсус щодо тих або тих творів чи подій. А їх треба було вибирати у трьох номінаціях — проза, поезія і подія року. Кожен із трьох членів журі (а серед них, окрім мене, були Кость Родик і Михайло Бриних) мав так зване право вето. Тобто, якщо мені категорично не подобається твір, наприклад, якоїсь Маріани Ловиос, то я ляжу трупом і не пропущу його. Так само мої колеги вільні «запороти» будь-якого мого кандидата. Одне слово, аби переконати когось у чомусь у хід мали йти дипломатія, ораторське мистецтво, ерудиція і цілий арсенал людських талантів, включно з умінням не піддаватися на провокації і після всього цього залишитися як не друзями, то принаймні гарними колегами.
Ну, як ви самі розумієте, лише поезія не викликала жодних заперечень. На це був просто приречений «Поет у повітрі» Василя Герасим’юка, трохи раніше відзначений шевченківкою. Батьківщину не вибирають, геніїв — теж. Було б дивно, якби хтось минулого року склав Герасим’юкові конкуренцію. А от що вже діялося на виявленні найкращої прозової книги! Переказати це словами просто неможливо: все скидалося на падіння індекса Доу Джонса на нью-йоркській біржі чи сперечання Сократа з софістами. Кожен був готовий стояти на своїх ідеалах, смаках і переконаннях до останньої краплі коньяку. «Він пише у свої 70 років так, як мали б писати 20-річні пацани!» — кричав один. «Та що ви, панове, — пробував заперечувати другий, — я його останньої книги не читав, і тому не можу за неї голосувати». «А ти нам повір, він же наше все, совість нації!» — підтримував першого третій.
Хоч як дивно це звучить, але саме Михайло Бриних — цей літературний панк і майстер жанру стьобової критики — став на сторожі консервативних цінностей. Саме з його вуст найчастіше злітали словосполучення «совість нації», «добротна проза», «геній епічного жанру»... Саме Бриних запропонував розглядати «Націоналізм» Дмитра Донцова, виданий «Кальварією», як найбільшу подію минулого року. Як ви вже, мабуть, здогадалися, каменем спотикання став «Брухт» Павла Загребельного. А не читав його саме я. Ні, не тому, що принципово цього не зробив, а просто не встиг і голосувати наосліп не мав морального права. І тому від себе запропонував «Непростих» Т.Прохаська. Дипломатичний і тактовний Кость Родик був готовий пристати і на Михайлову, і на мою пропозицію, однак жоден із нас не поступався. Консенсус був у принципі неможливий. Усі чекали, в кого ж першого здадуть нерви. Нерви не здали — перемогла дружба. Так, своїм вольовим рішенням С.Васильєв дозволив відзначити і «совість нації» Павла Загребельного, і молодого «наслідувача Павича і Маркеса» Тараса Прохаська. Мені було трохи ніяково, бо світоглядний і естетичний поділ пройшов по однолітках — мені й Михайлові. Хоч, як відомо, на колір і смак товариш не всяк.
Приблизно те саме, але з трохи нижчим градусом, відбувалося й під час визначення події року. «Давайте дамо премію Андрієві Куркову. Він уже допродує другий мільйон своїх перекладів китайською мовою», — наполягав один. «Ні, відзначмо київські книжкові супермаркети. За те, що вони в нас уже є», — не вгавав другий. «Панове, Форум видавців волає про перемогу!» — пропонував третій. Переміг львівський часопис «Ї» з чотирма цікавими числами за минулий рік. Як бачите, і класики ситі, і молодь зауважена, і стосунки не зіпсуті. А щось-таки муляє. Може, взагалі ці премії не потрібні? А якщо й потрібні, то кому?