Так зване багатокартиння, що спостерігалося на всіх вітчизняних кіностудіях, у тому числі й на Одеській, ще в першій половині дев’яностих, сприймалося зовсім неоднозначно. Оскільки відмивали гроші за допомогою кіновиробництва всі, кому не ліньки, на екрани під маркою знаменитого вітрильника іноді виходило щось зовсім уже жахливе. І кому станеш пояснювати, що сама кіностудія мала до низки конкретних проектів дуже віддалений стосунок? Багатокартиння підривало престиж найстаршої кінофабрики країни й створювало враження, ніби гроші платників податків просто загрібає орда ненажерливих нездар, а дивитися однаково нічого. Майже без простоїв Кіра Муратова, хоч як крути, знімає кіно, зрозуміле й потрібне лише одиницям, і нехай вона випускає хоч по картині на рік, це мало що змінить у свідомості широкого глядача.
Через роки ситуація сприймається не так гостро, крізь призму жалю як до самих кінематографістів, так і до їхніх сімей, які пережили чимало труднощів через простої, пов’язані з мізерною кількістю державних замовлень на фільми (комерсанти, котрі відмивали гроші, давно вже знайшли інші варіанти вирішення своїх проблем). Усе ж таки розвинене кіновиробництво забезпечує роботою масу народу, воно навіть здатне приносити прибуток, слід тільки зробити його таким, щоб воно відповідало вимогам сьогодення. Адже нікого не може влаштовувати ситуація, що коли зняті для телебачення фільми, як кажуть, з коліс потрапляють на блакитні екрани, а кінострічки витримують рік-два в безвісності, щоб промайнути згодом на тих же блакитних екранах, навіть для пристойності не відзначившись у прокаті, населеному «людьми-павуками» й іншими заокеанськими кіномутантами.
А хто взагалі побачить короткометражні фільми, зокрема дебют у короткому метрі фронтмена комік-трупи «Маски» Георгія Делієва «Дрібний дощ», прем’єра якого відбулася на Одеській кіностудії цього літа? Суперечливий, але аж ніяк не позбавлений художніх чеснот 20-хвилинний фільм про життя окупованої фашистами Одеси за участю місцевих артистів створювався для сотні глядачів?
Журналістам останніми роками подобається живописати розруху й запустіння на кіностудії Південної Пальміри, особливо після бурхливих травневих урочистостей із приводу її 85-річного ювілею, робити невтішні прогнози щодо її майбутнього. Але, мабуть, сьогодні не так уже важливо, в яких умовах зберігається рукавичка Віри Холодної, в якому павільйоні орендарі майструють труни, а в якому — складують тампакси, скільки годин тривало голодування режисера, котрий четвертий рік працює над держзамовленням, хто вкрав і якому колгоспу продав ліхтваген (селу теж потрібна мобільна електростанція!), чому чергові звітно-перевиборні збори Одеського відділення НСКУ затяглися до години ночі, почавшись об 11-й ранку. Також не дуже цікаво, що за листи протесту складають кінематографісти з різних приводів, адресуючи їх у купу інстанцій, засоби масової інформації (актом особливої жорстокості стало опублікування одного такого листа в авторській орфографії та пунктуації). Суть конфлікту проста: служителі музи кіно не бачать можливості впливати на долю своєї продукції (навіть якщо її вдається випустити), розпоряджатися нею, якось облаштовувати рідну студію. Творчий працівник навряд чи здатен повністю віддатися адміністративній діяльності на посту генерального директора кіностудії, тому логічно, коли таке неспокійне господарство очолює досвідчений адміністратор, приміром, кінодистриб’ютор Ольга Неверко, котра вступила в посаду на початку січня цього року.
Тоді навколо її призначення не на жарт розгорілися пристрасті. Річ навіть не в тім, що Ольга Ярославівна вбачає майбутнє студії в акціонуванні (а саме цей варіант розвитку може стати рятувальним кругом при дотриманні низки потрібних умов, головна з яких — не допустити перепрофілювання). Не на користь нового директора свідчила попередня діяльність, пов’язана з продажем фільмів, вироблених на Одеській кіностудії, низці телеканалів.
Як відомо, недавній пленум Національної спілки кінематографістів України прийняв рішення зажадати від Міністерства культури та мистецтв визнати недійсними всі договори, що ущемляють законні права автора в Україні, й укласти нові, відповідно до інтересів авторів і рамок закону. У багатьох одеських кінорежисерів немає сумніву, що під визначення «ущемляють законні права авторів» підпадають і всі угоди, укладені кінодистриб’ютором Ольгою Неверко в рамках створених нею фірм «Успіх» і «Майбутнє». Поки що Мінкульт пропонує кінематографістам вирішувати подібні питання в судовому порядку, суди ж відмахуються від скарг авторів, переадресовуючи їх таки в міністерство, хоча існують чіткі технології розбору авторських претензій... Клопітно мати діло з авторами, яким, у свою чергу, теж ніколи жити минулим, адже є нові творчі плани, а якщо так усе піде й далі, може не вистачити життя на здійснення хоча б малої частини задуманого.
Позиція Ольги Неверко, не раз озвучена нею на шпальтах місцевої та всеукраїнської преси, така: режисери ще мають бути вдячні за те, що їхні фільми показують по телеканалах. А відновити старий фільмофонд і розпродавати його потрібно, щоб використати кошти для придбання сучасного устаткування. І ті 35 дистриб’юторських відсотків, які їй сплачувала студія, вона одержувала цілком заслужено. Адже треба було довести право студії на фільми, носії котрих після розвалу Союзу залишалися в московському Держфільмофонді, привезти, надрукувати копії, знайти покупця, тобто брати участь у фестивалях, їздити у відрядження. Заробляючи за рахунок продажу старого фільмофонду, кіностудія обновляє своє устаткування. А не дісталося постановникам проданих фільмів ані копієчки тому, що законами України, на відміну від російських, відрахування відсотка від прибутку авторам не передбачене.
Справді, закон про право автора не має зворотної сили, і все, що знято до 1994 року, не підпадає під його дію. Та й нині автори легко поступаються своїми авторськими правами за кумедні гроші виробникові. А даремно. Не всі ж, як Кіра Муратова, втрачають інтерес до знятого фільму відразу ж після озвучування. Інакше не було б скандалів, пов’язаних із правами на фільми минулих років.
Повертаючись до ідеї акціонування, одеські кінематографісти тепер бурхливо обговорюють її на загальних зборах, при зачинених дверях. Здається, ялтинського варіанта, за якого студія стане передусім сервіс-центром, а вже в другу чергу — вітчизняною кінофабрикою, Одесі не уникнути. Власне, уже сьогодні знімають у Південній Пальмірі частіше гості з Росії, інших країн, аніж штатні режисери кіностудії, намертво пришпилені до землі очікуванням держзамовлення. І поки не буде в одеських фільмів іноземних партнерів, бюджетів у три мільйони умовних одиниць, дублювання англійською мовою й грамотно організованого по всьому світі прокату, знімати їх, а тим більше продавати комусь — щонайменше безглуздо.
Навіть жанр напруженого трилера, в якому збирається цієї осені дебютувати метр Ярослав Лупій, приступаючи до зйомок нової картини «Секонд-хенд», не врятує.