Інформприводом для розмови з Олександром Злотником став патронований ним конкурс скрипалів імені Ойстраха, який незабаром збере в Одесі обдарованих музикантів. Але тем для розмови виявилося набагато більше: чому не приживається мюзикл на нашому репертуарному грунті, які перспективи вітчизняних молодих виконавців у зв’язку з новим витком «Євробачення», чи надовго вистачить запалу у деяких українських музикантів, які сьогодні активно підкоряють російський шоу-олімп...
— Пане Олександре, ви продовжуєте роботу з проведення конкурсу скрипалів імені Давида Ойстраха в Одесі... Почин благородний, але не секрет, що ставлення бізнесу, а найчастіше і влади, до класичної музики дуже боязке, коли можна так сказати... На чиє плече, на чию підтримку розраховуєте?
— На цю тему поки не хочу говорити. Щоб не наврочити... Але сподіваюся, що Одеса згодом стане скрипковою столицею країни. Ідея ця витала давно. Адже Давид Ойстрах — одесит. Він закінчив Одеську консерваторію, офіційно визнаний найкращим скрипалем ХХ століття. Та й навіщо нам увесь час просувати тільки щось чуже, забуваючи про своє. Минулий конкурс відкривав Олег Криса, відомий скрипаль і улюблений учень Ойстраха, котрий був головою журі. А велику організаційну роботу провів директор нашого конкурсу Ігор Курилів.
— Наскільки помітним цей конкурс може стати в музичному житті країни? І яка практична користь від таких форумів для наших музикантів, коли врахувати, що чимало з них або відразу їдуть за кордон, або вдома позбавлені майданчиків для виступів?
— Можу сказати таке: 2004 року конкурс Давида Ойстраха став однією з найбільш значущих музичних подій. Уявіть, що в один час в одному місці зібралися відразу чотири скрипки Страдіварі! Взагалі, ми плануємо проводити захід один раз на два роки. Відбувається колосальний творчий обмін, адже збираються музиканти з усього світу. Це свого роду обмін інформацією. Торік перше місце було присуджено японці Каміо Маюко (учениця Захара Брона), а наш Олег Каськів здобув приз за найкраще виконання Карпатської рапсодії, написаної Мирославом Скориком спеціально для конкурсу. Південна Пальміра вже багато чого бачила-перебачила — були й яскраві російські зірки, були й українські. Але от скрипка... Ойстрах... Запам’ятався випадок у готелі, коли я підійшов до адмі-ністратора і сказав: «Вибачте, нам треба репетирувати, і ми, напевне, заважаємо людям відпочивати». А вони у відповідь: «Про що ви кажете! Це ж так чудово, коли діти грають на скрипці, хіба скрипка може заважати?» Я був зворушений. А коли проходив заключний концерт, більша частина людей просто залишилася на вулиці: зал на тисячу місць був переповнений… І треба було бачити, наскільки грамотна й освічена зібралася публіка. Адже часто помічаю навіть на київських концертах бурхливі оплески між частинами твору... Хоча в усьому світі прийнято дослухати спочатку концерт до кінця, а потім уже аплодувати.
— Певне, це «традиція», навіяна поп-музикою, коли після кожної пісеньки люди звикли аплодувати.
— Можливо... Але в Одесі такого не було жодного разу. Ми буквально насолоджувалися колоритністю місцевої публіки. Дуже багато було міської інтелігенції — лікарів, учителів. А скільки гостей приїхало на конкурс із різних куточків світу, навіть з Америки.
— Давайте поговоримо про не менш резонансний ваш недавній проект — мюзикл «Екватор». Чому він не прижився у нас як регулярний репертуарний спектакль, хоча там були чудові мелодії, а одна з вокалісток — Тіна Кароль — сьогодні навіть збирається на «Євробачення»?
— Усе з тих же споконвічних фінансових причин... Хоча в «Екваторі» брали участь не лише Тіна Кароль, а й Юрій Ковальчук, Антоніна Макарчук, Тарас Лучанко... Півтора року я відбирав учасників. Через мене пройшло близько тисячі артистів. Я намагався виходити з трьох критеріїв: вокальні дані, хореографія й акторська майстерність. Також ураховував бажання людини стати індивідуальністю, а не поганою чи хорошою копією якоїсь зірки. Вони можуть сідати на шпагати, ходити на голові, загалом, задіяні представники циркового мистецтва, котрі завжди додають видовищності. Та от розумієте в чому річ... По-перше, у нас не було приміщення. По-друге, проект вийшов дуже дорогим — як результат ціни на квитки теж чималі. Наш «Екватор» дивилися американці, французи, росіяни, посли та дипломати — і всім дуже подобалося. Продюсер Ігор Герасимов, котрий багато вклав у цей проект, мріє, щоб спектакль був відновлений. Так само, як про це мріє і режисер-постановник Віктор Шулаков. І таке бажання виникає в усіх учасників, хто пам’ятає реакцію публіки, яка протягом 15 хвилин аплодувала стоячи. Але, на жаль, багато визначає цінова політика на квитки. Щоб пересічний громадянин міг відвідати той чи інший концерт, вартість квитка має становити один відсоток від середньої заробітної плати. От сьогодні яка середня зарплата? Ну нехай 750 гривень... Один відсоток — це вісім гривень. Ну нехай десять... Зауважте, що в тій же Америці середня ціна на квиток 30 доларів при зарплаті $3000. У Німеччині те ж саме. А у нас — 300 гривень за квиток. Були б квитки по 10 гривень на того ж Вакарчука, він міг би спокійно «осісти» на тиждень у Палаці спорту і зал був би забитий. Людська фантазія меж не має, а от гроші, на жаль, мають чітко окреслену межу. І при всьому при цьому щось ще народжується... Я от нині працюю над мюзиклом «Сорочинський ярмарок» для театру імені Івана Франка на прохання Богдана Ступки. Дуже хочеться зробити яскравий і ліричний твір, відмінний від недавньої телеверсії... Щоб в основі був саме Гоголь.
— Ви приділяєте чимало часу жанру масової пісні, що вас радує, а що засмучує в цьому жанрі сьогодні?
— Радує те, що вдалося зробити проект «Музика рідного дому». Це три компакт-диски, два з них — готова фонограма плюс збірник нот, у якому 53 пісні, написані мною. Такого проекту ще не було. Навіщо й чому? Я — член журі «Кроку до зірок», їжджу на дуже багато фестивалів і конкурсів, де є або головою, або членом журі. І от ці роз’їзди переконали мене, що є маса талановитих дітей, батьки яких просто не в змозі оплатити вартість якісної пісні, тому дорога дитині на естраду закрита, хоч яким би чудовим голосом вона володіла, через це ми втрачаємо масу дітей. Мій друг Володимир Ємьохін допоміг профінансувати цей проект. Це не караоке, а справжні фонограми, такі як у Білоножка, Повалій, Зіброва... Можна поставити цей CD-диск і таким чином вивчити пісню. І далі все залежатиме тільки від виконавця. Я вже побачив плоди моєї праці, коли був головою журі на конкурсі в Херсонській області. Мої пісні виконували і солісти, і ансамблі. Для дітей усе це було цілком безплатно. Як голова журі я був спокійний, адже якщо на фестивалі представляють одну мою пісню, то всі трохи на мене косяться. Вочевидь, вважаючи, що саме своєму творові віддам перевагу. А тут усі пісні мої. Що стосується виконавців, які відбулися, то там усе йде по спіралі. У моді і реп, і техно-поп, але активно почала виявлятися й українська мелодика, наш мелос, пісня почала набувати географії, перестала бути калькою. Другої Х’юстон у нас, на жаль, немає. Але настав час відкривати своє — адже відкривати Америку через кватирку сьогодні неактуально.
— Але й у нас з’явилися деякі композитори, які мають попит навіть на російському ринку комерційної музики — ті ж Олег Макаревич або Руслан Квінта...
— Передусім я назвав би Костю Меладзе. Звісно ж, Україна завжди видавала на-гора відмінних авторів, завдяки яким наша пісня набуває популярності. Ми примудрилися віддати майже весь свій ефірний простір російській пісні, тепер же потихеньку проникаємо на російський простір, хоча перші 10—12 років було повністю програно. Сьогодні Повалій здобуває популярність, я вже не кажу про розпущену «ВІА ГРУ». Група «Алібі» набирає очки... Знаю, що в українській діаспорі наших співаків приймають на ура, але поки ніхто з них не став «усесвітньо відомим». Я не визнаю терміна «естрадна музика», тому що в усьому світі немає такого визначення. Адже слово «естрада» означає тільки узвишшя над підлогою для виступу. На естраді може стояти і балерина, і читець, і фокусник — хто завгодно! А Дмитро Гнатюк, Джордж Майкл, Людмила Зикіна, Селін Діон, Таїсія Повалій чи, наприклад, покійна Раїса Кириченко — це все жанр популярної музики, жанр масової культури.
— За вами залишився бренд фестивалю «Слов’янський базар в Україні». Чи можна очікувати в майбутньому якихось нових акцій у рамках цього форуму?
— На основі «Слов’янського базару» будемо робити великий фестиваль у Карпатах і, розширяючи географію конкурсантів, включимо сусідні країни. Швидше за все, назва фестивалю буде іншою, бо відчуваю, старе себе дещо зжило. Хоча легендарний французький композитор Мішель Легран, який на своєму віку бачив багато фестів, сказав: «Це найкращий фестиваль у моєму житті».
— Працюючи на перехресті жанрів (мюзикл, пісня, інструментальна музика), чи часто чуєте закиди щодо еклектичності своїх музичних виявів?
— От скажіть, Дмитро Шостакович — блискучий композитор? Так! Але при всьому цьому у нього була приголомшлива кіномузика. Нічого поганого в тому, що працюю в різних напрямах, я не бачу — просто відбувається взаємопроникнення. Звісно, якщо сідаєш за серйозні речі, то тут треба «упіймати» стан «входження», а потім стан «виходу»... Я дуже швидко працюю. Точка старту проекту «Музика рідного дому» у мене була 15 липня — і я зробив 36 фонограм, нотний збірник, записав три компакт-диски. А 1 вересня вже усе роздали по школах. Якщо виконавець вважає своїм великим успіхом записати один-два диски на рік, то за півтора місяця три компакт-диски — рекорд Гіннесса. Це робота, і коли бачиш кінцевий результат, то трудитися легко. Єдиний раз спробував написати у стіл проект «Прима-балерина» на слова Олени Себастьянової, виконавець Сашко Тищенко. Спочатку мені дуже сподобалися вірші, хоча думав: «Кому це сьогодні потрібно?» Однак вирішив написати заради свого задоволення. Але виявилося все навпаки — це співали скрізь.
Недавно запропонував три пісні Андрію Кравчуку — хочу «омолодити» свій формат. Але, звісно, і зі «старою гвардією» роботу не припиняю. Головне для музиканта — це відчуття часу. Пам’ятаю, коли був студентом консерваторії, регулярно колесив із Києва до Одеси. І на півгодинній зупинці у Жмеринці всі заходили в буфет, де, як за комунізму, було все, чого душа забажає. Це був кінець 1970-х. Мені завжди здавалося, що це був якийсь поїзд часу. Члени Спілки композиторів сиділи тоді в цьому кафе, закушували, випивали і казали одне одному: «Ти геніальний, ти талановитий!» П’ють вони п’ятнадцять хвилин, півгодини, годину, а поїзд у цей час уже давно хвіст показав... Чого б це мені час і молодь не відчувати, коли у мене чотирирічна донька Софійка! Знаєте, тільки з її появою на світ я почав розуміти дітей, хоча у мене є дорослий син і дочка.
— А що ви скажете про нову ірландську систему відбору на «Євробачення-2006» «Ти — зірка!»? Чи здатна Україна вибрати достойного?
— Здатна... Головне, щоб це не було силовим рішенням однієї людини, котра не дуже добре розуміється на пісенному жанрі. Торік я купив квиток за 600 гривень, пішов на третю годину в Палац спорту, де був точно такий же концерт, як і у вечірній час, послухав, потім прийшов додому, взяв аркуш паперу і здогадно написав місця розташування учасників. У результаті виявилося, що я помилився усього на один голос, коли не враховувати, що наші «Гринджоли» я поставив ще нижче. За новою ж системою попередньо вибрали виконавців, але головне — це добір репертуару, робота хореографа, оскільки багатьом молодим людям бракує досвіду. Звісно, перевага у тих, хто вже працював на масовій сцені. Адже навіть у шоу-бізнесі чудес не буває.