Перед нами історія однієї скромної людини, яка не претендує на історичний п’єдестал. Тубал-Армстронг з’являється на сцені в габардиновому півпальті та насунутому на брови капелюсі. Жодних декорацій, мізерний реквізит, трохи музики... Зрозуміло, що увага глядачів прикута лише до актора, який одночасно — автор п’єси. І він починає розповідати — просто й невигадливо. Та поступово, крок за кроком, жест за жестом, захоплює публіку.
У чому ж секрет акторської чарівності Армстронга? Напевно, в тому, що він розповідає про надзвичайно похмурі події — від вигнання євреїв з Англії в середні віки до гітлерівських газових камер — без тіні надриву чи істерики. Гарет Армстронг простий і водночас загадковий. Він грає «маленьку» людину, не генія, не героя, інколи — боягуза, завжди — хитруна і, по суті, «свого хлопця», але за його персонажем — багатовікова історія єврейського народу. Й історія ця нескінченно трагічна.
Виявляється, коли Шекспір писав «Венеціанського купця», в Англії євреїв не було — офіційно, уточнює Армстронг. Їх вигнали з Англійського королівства ще в 1290 році за наказом короля Едуарда I. Відтак Шекспір створив свого Шейлока, спираючись на міф про євреїв, що побутував у ті часи в Європі. А цей міф стверджував, що вони — христопродавці й вампіри одночасно. На сцені часів Шекспіра євреїв заведено було зображати мерзенними (краще — горбатими) карликами в гидких рудих перуках (нагадування про рудоволосого Іуду) і обов’язково — з гачкуватим носом. У «Шейлоку» Армстронг коментує й аналізує історію виникнення цього міфу, а заодно — й інших міфів про євреїв.
Відтак актор ніби бореться з міфологізованою історією єврейства. З допомогою скептичної іронії він відбиває удари безтактних перебільшень і голослівних звинувачень. Щоправда, бій цей схожий на поєдинок Дон Кіхота з вітряками. Міфи, навіть найбезглуздіші, неможливо перемогти, можна лише дочекатися, коли вони помруть своєю смертю. Та на це ні в Шейлока, ні в Тубала немає часу.
Один із найефектніших моментів моноспектаклю — розповідь про те, як образ Шейлока інтерпретували видатні англійські актори — від Річарда Барбіджа та Чарльза Макліна до Генрі Ірвінга. Виявляється, і Маклін, і Ірвінг, і Едмунд Кін теж боролися з міфами. Повільно, по краплі, вони вливали живу кров у міфологізований образ «кровожерливого» лихваря. І ось результат цієї багатовікової боротьби — «Шейлок» Гарета Армстронга.
Якщо перша частина спектаклю — передісторія «Венеціанського купця», розгорнутий коментар до нього, то в другій Армстронг нарешті добирається до самого шекспірівського тексту. Однак і тут крізь мармурову плоть білого вірша просвічує каркас армстронгівських ремарок. Актору подобається навіть не грати Шекспіра, а коментувати його. І в коментарях цих він знаходить особливе, я б сказала — літературознавче задоволення.
Гарет Армстронг зіграв головні ролі в багатьох шекспірівських п’єсах — «Річарді III», «Буре» і т.п. Як художній керівник Театру Шермана в Кардіффі, він поставив «Багато галасу даремно». Нинішній моноспектакль — результат багаторічних шекспірівських студій цього британського актора та драматурга.
І кілька слів про голос, що звучить у навушниках. Олександр Шпилюк, створюючи разом з актором образи «Шейлока» російською мовою, був його повноправним, тактовним і натхненним партнером.