Олександр Довженко. Режисерський ескіз до не здійсненої постановки фільму «Поема про море» |
«Брат Митько помирає — юшки просить...»
З фільму «Чапаєв»
Відомо, якщо український кінематограф і дихає ще, то вже давно, на жаль, на ладан. Захворювання хронічне, системне і, за всіма прикметами, досить пікантне — ні самому подивитися, ні людям показати. Втім, мовчи, смутку, мовчи! Набридло критикувати те, що нижче за будь-яку критику. Наразі істотніше — «що робити». На світанку нового століття — ну хоча б до свята — давайте прикинемо, як нам облаштувати наше улюблене мистецтво, щоб не було так болючо соромно за нього. Перейдемо від заперечення неприйнятного до планування бажаного, від діагностики до терапії й від критичного тверезомислення до конструктивної мрійності. Коротше кажучи, пропоную конкретний план подолання мертвої фази, в якій зависнуло наше кіно, у найкоротші терміни. Отже, за мною, читачу! Прямісінько до світлої по-кампанеллівськи далечіні!
Теорія виношування
У чарівному фільмі К.Муратової «Чутливий міліціонер» сюжет будується на тому, що бездітний герой ніби заражається, а точніше — запліднюється ідеєю дитини, виношує її навіть усупереч байдужості дружини, а коли він уже був внутрішньо готовий «розродитися» батьківством, наспіла й цілком натуральна вагітність дружини. Гадаю, щось схоже повинно статися і в нашому випадку. Адже не можна не бачити, що воістину нове, власне національне (тобто властиве саме цій суверенній державі) кіно в Україні поки що не відбулося, його як не було, так і немає. Щоб досягти нової якості, віднайти кінематограф, який би цього разу уникнув певної спільної для всіх ідеологічної доктрини і робив своєю головну справу — розумів та прикрашав умови людського існування саме в ЦІЙ країні за уявленнями саме ЦЬОГО часу, — старі козацькі способи непридатні. Тому забудемо допотопну директивно-планову за формою і волюнтаристську за змістом методику марксистів-ленінців. Однак тоді постає запитання, хто і як здійснить подвиг «народження»? Відповідаю: як завжди і скрізь, де це вже трапилося, все зробить саме кіно. Якщо ми дамо йому шанс. На слушне міркування Ж.-Л.Барро, в мистецтві, як і в коханні, щоб виникло щось справжнє, потрібно по-справжньому бути вдвох і по-справжньому кохати. Тільки це.
Що ж то за умови і ферменти, котрі слід зосередити в якомусь обмеженому просторі, щоб далі «реакція» пішла сама? Відповідь проста, як ріпа, оскільки містить у собі протилежне тому, що є нині в нашому кіножитті.
По-перше, потрібно, щоб протягом року у країні знімалося якомога більше окремих фільмів різних авторів. Від кількості спроб прямісіньким чином залежить підсумкова якість сукупного цілого. На підтвердження можу навести відомий у патріотичних колах французький приклад. Коли зароджувалася їхня знаменита «нова хвиля», луна якої досі котиться кіносвітом, лише за чотири роки (1958—1961) у Франції дебютувало 97(!) режисерів.
По-друге, слід стимулювати якнайширшу розмаїтість кінопродукції. Для цього потрібно рішуче заборонити забороняти, не намагатися знову спрямовувати і регулювати мистецтво, піклуватися про його ідеологічні, виховні, «іміджеві» й моральні ефекти. І річ навіть не в тому, що реальної шкоди моралі найчастіше завдають саме моралісти. «Коли патетично говорять про моральність, — прозорливо зазначив О.Блок, — вона у великій небезпеці». Гадаю, те саме стосується й фахового патріотизму. Істотніше тут інше: очікувані нами кіноталанти й небувалі генії за визначенням повинні виявитися не ортодоксальними, а парадоксальними. Хай же вільно, не відаючи сорому, квітне тисяча кольорів: ризиковане експериментаторство, безліч стилів, тем і трактувань, розмаїття політичних і світоглядних позицій, чимало напрямів шкіл і течій, що полемізують і конкурують одне з одним — у найкоротші терміни годилося б у тому виявити все, на що ми багаті і що можемо після десятиріччя летаргії. А заодно довідаємося, що взагалі цікавить наявний корпус наших кінематографістів і в кіно, і в житті. До речі, побратим за похмурим минулим — російське кіно — знайшов можливість піти приблизно таким самим шляхом і вже сьогодні має у своєму розпорядженні необхідну багатоадресну ієрархію поточного репертуару, так би мовити, від екстреми до екстреми. Від відвертого, нерідко талановитого кіча до елітного кіно живих класиків Олександра Сокурова й Олексія Германа.
Третя умова: потрібна налагоджена й відкрита система чесної творчої конкуренції всіх кіновитворів і за право бути знятими, і в боротьбі за оцінку глядача. Варто заохотити найсправжнісінький оціночний розгул у середовищі критиків і публіки, щоб оперативно, інколи всупереч рекламі, встановлювати, хто є хто і що є що на екрані. Тільки так — свободою за свободу — ті, для кого робиться кіно, зможуть «розквитатися» із кіноавторами за надане їм право творити як заманеться. Проте головне — тільки так можна провести селекцію напрацьованого: що для каси, що для вічності, а що й у сміття. Цей нормальний механізм природного добору покликаний реалізувати насамперед корпус різномастої і, бажано, несором’язливої і непродажної кінокритики, а також усілякі рейтинги у ЗМІ, фестивалі з конкурсами і бокси-офіси з виторгом — ринкові відносини, перекинуті в мистецтво. Зверніть увагу, наскільки насичене справді змагальними елементами громадське життя всіх країн, що динамічно розвиваються, і наскільки фіктивна така практика в сучасній Україні! Для нас, що нагромадили віковий досвід кумівства, блату, речовинного й ідеологічного хабарництва, особлива проблема — гарантії незалежності і компетентності шуканого соціально-естетичного арбітражу. Однак, якщо хочемо мати по-європейськи пристойне кіно, від цієї інституції нам нікуди не дітися.
Піти в альманахи
Отже, у загальному вигляді лише три кроки до нової кіноери: множинність, розмаїтість і змагальність. Скажете: знову риторика й фантазійне прожектерство. Приміром, де взяти кошти на масове кіновиробництво, якщо й на штучне не вистачає? Ось, гадаю, досить реалістична конкретизація сказаного стосовно убогого статус-кво.
Як виходжують слабенькі організми? Їх годують бульйонами та іншими дрібноскладовими суспензіями й сумішами, щоб «запустити» у них життєво важливі циркуляції. Саме цього потребує і згасаючий вітчизняний кінопроцес. Нині в Україні вистачає коштів лише на щорічний випуск трьох-чотирьох повнометражних ігрових стрічок. Проте уявіть собі, що років на три в нас запроваджується нова, протилежна до нинішньої, формула кіновиробництва. Замість одиничних, але важких опусів невідомо ким і як обраних авторів (зразок — «Чорна рада») тими самими коштами фінансується десятків два-три короткометражок відповідної кількості авторів, які об’єднали свої роботи в повнометражні кіноальманахи. У цілому вийде ті ж три-чотири щорічні, але вже колективні прем’єри, в яких за короткий термін, гіпотетично, зможе показати себе весь наш режисерський корпус, від метра до дебютанта. Втім, нині майже всі — дебютанти, тому що ветерани давно не знімали і невідомо на що спроможні в новому кіноконтексті. Адже років десять тому, в роки їхнього розквіту, знімалося й цінувалося зовсім інше кіно, а простої зовсім не вдосконалюють майстерності. Ось і відбувся б привселюдний тотальний огляд усіх сил і можливостей у запропонованому запаморочливому кіноконвеєрі. На аналогічну демонстрацію потенціалу перетворився б і для всіх інших кінопрофесій такий парад-але. Не кажучи вже про регулярну, хоча й нетривалу профзайнятість усіх поголовно, у тому числі й критики, що одержала б натуральну й різноманітну вітчизняну поживу для роздумів. Ох і розворушився б наш нині застійний «Кіновавилон-XXI»! Ох і розігралася б запопадливість багатьох! Тут би й шукати чи невідомо чому оновлених (як колись М.Калатозов у «Журавлях») «старих», чи обдаровану молодь. Та й публіці нашій, гадаю, було б дуже цікаво в лаконічній і компактній формі окинути поглядом майже всю українську кінооколицю. Чи є порох у порохівницях? За певної орг- і РR-підтримки могла б цілком сформуватися ажіотажно-патріотична атмосфера «національного чемпіонату з кіно». Адже наприкінці кожного року з’явилася б нарешті можливість проводити щось на кшталт відкритого всеукраїнського кіноконкурсу, на якому і глядачі, і критики, і (чому б ні?) самі режисери вручали б своїх «оскарів» переможцям, що давало б тим автоматичне право на фінансування нової роботи на наступний рік. Таким чином, реальна сукупність громадських бажань і очікувань (а не адміністрування за лаштунками) отримала би шанс формувати український кіноландшафт. І якщо стислість справді сестра таланту, то ми б неодмінно довідались, скільки в неї в українському кіно рідних «братів». Хіба вже це не варте дорогого? До того ж, кіномініатюра і кіноальманах — дуже зручний для телепрокату формат, оскільки створює можливість для великої кількості рекламних вставок і різноманітних програмних комбінацій. Тому можна було б сподіватися на серйозну підтримку такого проекту з боку ТБ. Не кажучи вже про появу можливості у телеефірі перманентно розробляти (в дискусіях, інтерактивних опитуваннях, вікторинах і т.п.) конкурсно-змагальний, «ажіотажно-спортивний» аспект витівки. А координацію всього експертно-рейтингового боку справи могла б успішно взяти на себе Спілка кінематографістів України, більше нікому. Створивши в такий спосіб у мініатюрі дійову модель здорового кінопроцесу, можна було б у майбутньому в міру можливості як завгодно розширити її масштаби.
Ось і все. З’єднаємо, збовтаємо, поставимо в тепле місце. Років через три активного кінобродіння можливі перші стійкі результати, помітні як зсередини, так і з міжнародної дистанції. Якщо завгодно, дитя in vitro. Ну і що, що з колби? Все одно своя кровинка, рідна душа. А поки що набагато гірше — туга безплідності. Подобається пропозиція? Тоді давайте і геть захлинемося мріями: ніби біля самого синього моря, за планами ще
30-х років, постане блискучий український Нью-Голлівуд, куди потягнуться з остогидлого зарубіжжя тутешні уродженці — Гаррісон Форд, Тінто Брасс і навіть сам Станіслав Говорухін. А до світових досягнень у сфері цифрового звукозапису додасться наша не менша, проте більш приємна слава в звукоглядацькій майстерності. Не подобається мій проект? Відкинемо цей бридкий варіант і обговоримо чудовий ваш. Тільки якщо ми насправді хочемо мати свій національний і до того ж гарний кінематограф, давайте відмовимося від звички пекти свої кособокі персональні «калачики» і почнемо щось робити по-громадянськи спільно, привселюдно й чесно. Взагалі — рухатися. Адже саме слово «кіно» від «рух». А ще добре сказав Овідій у «Фастах»: «Бог у нас. Ведені Ним, ми полум’яніємо». Амінь.