28 лютого відбувся ІV з’їзд Національної спілки письменників України. Упродовж кількох годин 952 письменники та гості з’їзду слухали виступи промовців, стоячи на вулиці Банковій біля приміщення спілки.
Як писав класик, все змішалося в домі Облонських... Літератори говорили переважно про політику, а запрошені на з’їзд політики говорили про літературу. А що приміщення спілки, зрозуміло, не могло вмістити такої кількості людей, і з’їзд відбувався на вулиці, то в хід було пущено нормальний мітинговий набір: запальні виступи Дмитра Павличка, Володимира Яворівського, Павла Загребельного, Івана Плюща, Юлії Тимошенко, Олександра Мороза та інших, національні та червоно-чорні прапори, посилання на Шевченка і Франка, закиди на адресу влади, вигуки «слава Україні» і «ганьба» — все, дуже знайоме нам з кінця 80-х та початку 90-х років минулого століття. Тобто було — все. І, мабуть, саме від того віяло меланхолією...
Однак, а що ж трапилося? Чому письменники вирішили раптом провести позачерговий з’їзд?
Якогось дня у жовтні минулого року я, подібно до інших членів спілки, одержав листа, в якому мені пропонували взяти участь у форумі молодих письменників і заодно обговорити ситуацію, що склалася в Спілці письменників. Виправдовуючи свій статус «позаспілчанського чоловіка», я звично кинув того листа до кошика для сміття. І не тому, що я не люблю «молодих» письменників, і не тому, що я не люблю літературу. Кошик для сміття трапився під руку тому, що я не люблю озвичнілі й нудні спілчанські зібрання. Однак, як виявилося, зробив я те даремно, бо збори були цікавими. А цікавинка полягала в тому, що письменникам (близько 100 чоловік), які таки прийшли до спілки в означену годину, запропонували проїхатися до санаторію у Пущі-Водиці, у приміщенні якого, мовляв, і відбудеться дійство. Зрозуміло, що письменники поїхали, тим більше, що для цього було замовлено автобуси. І лише в Пущі вони зрозуміли, що відбувається насправді. А насправді відбувалося ось що. Письменникам запропонували переобрати голову Спілки письменників Володимира Яворівського і поставити на чолі організації письменницю Наталю Околітенко. То й що? — можна спитати. — Що в цьому дивного? Нехай собі буде Околітенко. Це ж справа самих письменників. Все правильно, але...
Загалом, Національна спілка письменників України нараховує понад 1600 членів, вона має свій статут, штамп, печатку — все для того, щоб бути сучасною організацією в сучасній державі. У статуті записано, що переобирати голову спілки можуть лише збори, на яких присутні більше половини членів організації. Тобто, зрозуміло, що вибори нового голови були не легітимними, і харизма «головного письменника» залишилася у Володимира Яворівського, законно обраного більшістю на ІІІ з’їзді письменників України. Харизма залишилася у Яворівського, але амбіцій пані Наталі Околітенко від того не поменшало. Мабуть, саме тому однієї осінньої ночі минулого року до приміщення спілки завітав ОМОН і міліція, які намагалися допомогти пані всістися в крісло голови спілки. Тю, — можна сказати на це. — А до чого тут ОМОН і міліція? Так ось і я запитую: а до чого тут усе те, і чому Києво-Святошинський районний суд визнав амбіції пані Наталі легітимними?
Відповісти на це запитання, як виявилося, дуже легко, якщо згадати, що Володимир Яворівський належить до політичної партії, опозиційної по відношенню до сучасної влади. А в непростий рік виборів мати на чолі такого великого спілчанського «колгоспу» опозиціонера, з точки зору правлячих політиків, — річ неприпустима, як і саме «гніздо» опозиції на Банковій, біля адміністрації Президента. Письменники думають про вічність, а політики клопочуться про сьогодення. Тому і апеляційний суд також визнав амбіції Наталі Околітенко законними. Тому пану Яворівському в оренді приміщення раптом відмовив Будинок кіно і навіть Політехнічний університет — організації, які завжди славилися своєю ліберальністю. Тобто пані Наталя виявилася таки «вправною» господинею, якщо змусила майже тисячу письменників проводити з’їзд на вулиці. Втім, зрозуміло, нас повинна цікавити не її «вправність» і навіть не те, що з’їзд підтвердив повноваження Володимира Яворівського як голови спілки. Варто замислитися над тим, чому спілка письменників — організація, покликана займатися справами суто літературними і обстоювати права митців, опинилася у вирі політичних пристрастей і чому на з’їзді виступали політики, а не, скажімо, «Океан Ельзи» чи «ВВ».
Дилема «письменники і політики» чимось нагадує дилему «батьки і діти», адже політичні пертурбації завжди зароджувалися саме у світлих письменницьких головах і лише потім реалізувалися у ділах політиків та свідомості громадян (згадаймо Рух, започаткований письменниками, який, власне, і народив нашу незалежність). І влада завжди добре це розуміла, заграючи з письменниками, намагаючись керувати тими їхніми світлими головами. Власне, і саму спілку було створено у середині 30-х років саме з цією метою, адже стежити за митцями і керувати ними, звичайно, зручніше, коли всі вони в одному «колгоспі». Упродовж 30—80-х років у межах спілчанської юрисдикції лояльність до влади закріплювалася преміями, а нелояльність — виключенням з лав організації. Тобто політичний «чіп» було вживлено в спілку з перших моментів її існування. Теплі почуття влади до спілки і щира спілчанська любов до влади завершилися, однак, не одруженням, а розлученням наприкінці 80-х років, коли спілка ініціювала створення Руху. Проте, як кажуть, любов пройшла, а вагітність залишилася, бо, як показав з’їзд, отой політичний «чіп» стирчить у спілці й досі, детонуючи не літературні, а мітингові політичні акції. Очевидно, логічним продовженням стане перетворення спілки на політичну партію чи блок. Однак я не впевнений, чи захочуть письменники «стадно» входити до такої партії.
У розмовах на з’їзді часто доводилося чути, що письменники, мовляв, і не хочуть втручатися в політику, але сама влада їх до того змушує, провокуючи розкол в організації. Тобто для письменників політика — це щось, чого вони і не хотіли б мати, але мають, якийсь хворобливий стан. І якщо правильно кажуть, що революція — опіум інтелігенції, то логічно припустити, що політика сьогодні — меланхолія письменників.
Втім, послухаймо відповіді самих делегатів ІV позачергового на три запитання:
— Чи існує прямий зв’язок між політикою і літературою?
— Якою ви бачите роль Національної спілки письменників у розвитку літератури?
— Ваше ставлення до того, що нині відбувається у спілці.
Анатолій МАКАРОВ
Не знаю, як назвати той зв’язок, прямим чи опосередкованим, але він є, і з цим нічого не поробиш, оскільки всі ми, літератори, живі люди і тому не вільні від загальних пристрастей. На жаль, останнім часом в письменницькому середовищі політичні пристрасті відіграють надто велику роль. Добре, коли можна забути про політиків і їхні нудні ігри, пастки, провокації та інтриги. Нам цього забуття не дано, ми варимось в котлі політики з ранку до ночі. Слава Богу, є ще поети, читаючи яких дихаєш повітрям вічності. Звичайно, політична тематика літературі необхідна, але тут має бути своя міра — міра між вічним, загальнолюдським і швидкоплинною актуальністю. Яких чудових поетів поглинули останнім часом політична крикнява, «ідеологічна» запеклість і дурнувата затятість у «дискусіях»! Втрати літератури величезні. До політики пішли десятки обдарованих письменників, а звідти повернулися виснажені графомани і невиправні словоблуди. Отака політика літературі не потрібна. Вона «з’їдає» талант, людину, змушує лукавити, викривлює одвічно ясні слова, збільшує не сміх, не радість, а сльози на Землі. Все це вже було в минулому. І чим завершилася та політика на потребу і на догоду, відомо. Політично заангажовані письменники сьогодні знов процвітають. Щоправда, не завдяки своїм творам. Але хто гарантує, що завтра їхні «меценати» не накажуть їм знов «творити», писати оди вождям і ясновельможним панам-добродіям?! Такої ганьби українська література вдруге не переживе.
Наразі НСПУ не відіграє помітної ролі в літературі. Головні літературні події відбуваються поза нею, її видавництвом, газетою, спілчанські журнали важко назвати флагманами літературного руху. Це скоріше резервації, що існують на подачки. Роль теперішньої спілки в іншому. Вона допомагає письменникам морально, не дає їм загубитися серед маразматичного, морально хворого суспільства. Поте ця кризова ситуація має, нарешті, закінчитися, і тоді спілка скаже вагоме слово. Звичайно, я маю на увазі не спілчанський апарат, не керівництво, а саму письменницьку спільноту, творчу громаду. Мені здається, саме вона зберігає сьогодні гуманістичні традиції нашої культури, плекає любов до людини, шанує демократичні засади суспільства. Все це в нашій літературі було, є і буде. Залишається сподіватися, що поки існує ідея об’єднання, спілкування, базуватиметься вона на принципах добра, краси й прагнення досконалості.
Те, що відбувається в НСПУ — справа самих письменників. А от те, що коїться навколо неї, можна назвати грубим втручанням в її цілком законне статутне життя з боку владних структур. Я належу до тих письменників, які не в усьому підтримують керівництво НСПУ, зокрема його прагнення втягнути письменницьку громаду в політичні передвиборні ігри. Спілка втратила свої колишні творчі й суспільні позиції, люди вже не прислуховуються, як колись, до її голосу. Цією слабиною й користуються нині певні сили, аби відірвати НСПУ від одного виборчого блоку й приєднати до іншого. Жодного стосунку до творчих питань ця бурхлива баталія не має. Жодного впливу на вирішення проблем з друком і книговиданням вона також не матиме. Матеріальне становище творчо працюючих письменників нікого з отих «борців» не цікавить. Але, попри все, треба підтримувати нинішнє керівництво НСПУ, обране цілком законно на останньому з’їзді. Інакше самозванці і надалі штурмуватимуть вночі будинок спілки, возитимуть невідомо кого на підпільні з’їзди до урядових санаторіїв, оголошуватимуть себе «головами» й «секретарями» і «скидатимуть» будь-кого і будь-коли. А ми ж прагнемо до Європи, шановні…
Іван ДРАЧ
Оце вам він і є, той зв’язок між політикою і літературою. Поруч адміністрація Президента, яка очолює політичний процес в Україні, і от вам література, яку представляє Спілка письменників. П’ятнадцять років тому, коли я керував Київською організацією СП, ми намагалися провести з’їзд Руху. І тоді ЦК Компартії України не заборонив проведення з’їзду Руху, хоча всі знали, що цей рух спрямований проти комуністичної партії. Тепер за п’ятнадцять років ми дожилися до того, що режим забороняє проведення з’їзду письменників. Звичайно, офіційної заборони немає, однак можна знайти тисячі важелів для того, щоб такого з’їзду не відбулося. Мені здається, те, що робить режим, — це останні години якоїсь агонії, бо в такий спосіб неможливо керувати суспільством. Тим більше, коли це торкається такої делікатної сфери, як духовна творчість.
Спілка має розвиватися так, як вона й розвивалася. Частина письменників була незадоволена, що в дев’яностих роках у спілці створилася Асоціація українських письменників. Є окрема структура — Пенцентр, який очолює Євген Сверстюк. Могли б існувати ще якісь структури, але хай би вони брунькувалися і започатковувалися в середовищі самих письменників. А не так, як зробила адміністрація Президента, посадивши в автобуси сімдесят письменників, правдами і неправдами зібравши їх у Пущі-Водиці і влаштувавши там так званий альтернативний з’їзд. І тепер судова влада, повністю підпорядкована Медведчуку, називає це єдиним леґітимним органом спілки на чолі з Наталією Околітенко. Це сміх і гріх. Ви подивіться, дев’яносторічний письменник мусить приїздити сюди, щоб сказати своє «фе» такому режиму. Він, може, і не хоче підтримувати Яворівського, але підтримує Спілку письменників як таку. Він приїздить сюди, щоб сказати: не можна в такий спосіб поводитися з духовним осердям суспільства — письменниками, які завжди були причетні до найактивніших духовних пошуків.
Леонід ТАЛАЛАЙ
Сьогодні нас поставили в такі умови, що мимоволі письменник має займатися і політикою. Ви уявіть собі, що на Верховній Раді не прийняли рішення про святкування 190-річчя з дня народження Шевченка. Це вже політика. Ми змушені захищати свою святиню, тому що влада просто потоптує цю святиню, і ми не маємо права залишатися осторонь. Я особисто був би радий не брати участі у якихось зібраннях, але влада нас до того примушує.
Спілка, навіть така, як вона є, повинна існувати, аби їй лише не заважали, а трохи допомогли. Вона могла б зіграти велику роль у вирішенні проблем книгодрукування, державності мови, піднятті моралі суспільства. Письменники, коли вони згуртовані, могли б дуже багато зробити. Для цього і потрібна спілка, бо сьогодні без організації нічого не зробиш. Можна ставитися як завгодно до того чи іншого керівника спілки, але цей керівник має обиратися письменниками, а не призначатися владою. У спілки є свій статут — закон, який визнала держава. І ця ж держава не повинна його порушувати.
Павло ГІРНИК
Зв’язок між літературою і політикою завжди є, і це тривіально. Література і намагалася би бути поза політикою, але письменники — це ті люди, які завжди в опозиції. До влади і себе самих. І якщо навіть виберуть Ющенка, ми теж будемо в опозиції. А якщо ти в опозиції до влади, то чекати чогось доброго для себе не доводиться.
Про роль спілки у розвитку літератури мені важко говорити, бо я давно вже не член спілки. Як на мене, якщо і повинна існувати якась організація, то для того, щоб засвідчувати гуртом, а не поодинці, своє ставлення до того, що відбувається в країні. Спілка сьогодні в нашій бюрократичній державі теж повинна мати свій штамп, печатку, і цим засвідчувати думку більшості людей, які належать до інтелігенції.
Ситуація, яка складається зараз у спілці — спровокована, і якщо іти за цією ситуацією і реагувати на неї, то це — неправильно. Такі ситуації треба передбачати і виходити з них із честю.
Микола ВОРОБЙОВ
На мою думку, література і мистецтво, у своєму найвищому вираженні, це і є найбільша політика.
Я не знаю структури спілки, але я знаю найперше, що спілка повинна допомагати. Допомагати мистецтву. Тричі можу це повторити. Щоб можна було щось показати світу. Нема ж чим звітуватися перед світом. А сили ж у нас всі є. В теперішньому варіанті спілка не виконує цих функцій. Я не знаю, якою повинна бути структура спілки, але я хочу приходити у спілку, як у клуб моїх інтересів. Я хочу щось показати і хочу, щоб мене підтримували.
А того, що відбувається зараз, я не розумію. Але я прийшов сюди, бо мені це дуже цікаво і потрібно, бо це історія, бо мені це допомагає займатися тим, чим я і займаюсь — чистим мистецтвом.