Однак зійдемо на грішну землю багатостраждальної України, чий образ присутній у кожному кадрі фільму. Могутні річки, таємничі ліси, урочисті бані церков, закличні голоси дзвонів. На цих древніх шляхах зустрічалися русич і лях, козак і жовнір, католик і православний, «пан» і «товариш». Одвічні вороги? Тричі — ні. Бо так вважає той, для кого все просто й зрозуміло. А для цього не треба жодних зусиль — просто відкинути культуру та й годі. Власне, феномен культури суспільства й полягає у його складності та багатозначності. Феномен же спілкування між людьми й цілими народами ще складніший, бо вбирає не лише культурні, а й економічні, політичні, релігійні стосунки. Старі стереотипи стосунків ще існують на так званому пострадянському просторі — правда, лише на рівні «людини з вулиці». Їх не було або вони давно зникли на рівні науковців, людей мистецтва, взагалі інтелігенції. Тож можна твердити про два щаблі стосунків між поляками й українцями. І не дай Боже, нам опуститися на нижчий щабель, почавши ділити людей на «панів» і «товаришів»…
Однією з причин міждержавних і міжнаціональних конфліктів є різне прочитання історії. Рівновазі наших стосунків заважали імперські синдроми одразу кількох держав, чия офіційна наука по-своєму тлумачила історію України. Сьогодні таке порозуміння, нарешті, можливе. Адже Польща й Україна, по-перше, незалежні держави; по-друге ж, вони не мають імперіалістичних намірів та амбіцій. А мінімальна відстань між наміром і його втіленням і є історичний шанс! Дозвольте навести лише один приклад:
Київський університет був створений у 30-х роках ХІХ сторіччя, після ліквідації польського Кременецького ліцею і, значною мірою, за його рахунок. До Києва були перевезені: лабораторне обладнання, бібліотека і навіть колекція рослин. Засновники не приховували свого наміру — новий учбовий заклад мав бути знаряддям русифікації. Та перемогли традиції Києво-Могилянської академії! Крім латини, там звучали українська й польська мови. Наприкінці сторіччя університет уже вважався, за офіційною версією, притулком та розсадником різного вільнодумства. Традиція потяглася далі, у 60-ті роки ХХ сторіччя, коли у Києві, Львові, інших містах польські часописи й газети набули шаленої популярності, молодь вивчала мову західних сусідів. Київський же університет влада — тоді вже радянська — вважала «кублом» українського націоналізму.
Сучасні прояви недовір’я у польсько-українських стосунках, насамперед на побутовому рівні — типовий пострадянський синдром. Так вважає професор Києво-Могилянської академії Тетяна Балабушевич. Бо навіть після Хрущовської «відлиги» історики мусили замовчувати факти позитивного впливу європейської культури в Україні. Вважалося, що на Заході, крім ворогів або напівворогів, інших сусідів немає. І справді, це створило певну ментальність ізоляціонізму, яку сьогодні доводиться долати з великими труднощами. Спосіб є один — розповідати правду про минуле, усуваючи існуючі стереотипи мислення.
Власне, задля цього і творився фільм «Близькі і далекі». Професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк зауважив, що назва фільму могла б звучати і як «Далекі, але близькі».
Автори кінострічки мали досить обмежені матеріальні можливості. Натомість до їхніх послуг був багатющий матеріал історичних фактів і подій, яким вони сповна скористалися. Кажуть, ніби політики не вчаться на помилках минулого. Подібне твердження, як на мене, справедливе і щодо режисерів. За наявності лише кадрів кінохроніки і висловів оповідачів, неігровий фільм зазвичай перетворюється на таку собі суму рухомих зображень, набір схожих епізодів, що складаються з «промовляючих голів». І тільки за умови високого професіоналізму, а насамперед — виразної творчої концепції, майстрам документального кіно таланить створити стрічку, яку переглядаємо, затамувавши подих. При цьому відомі кінокадри минулого бачимо ніби вперше, а коментарі наших сучасників сприймаємо як голос Історії. Власне, такою є реалізація задуму у «Близьких і далеких»… Фахівців окрилювало прагнення сказати, нарешті, правду про наше спільне минуле — з надією на те, що народи і політики зроблять висновки у майбутньому.
Переконуємося, що приязні відносини між народами виникають не лише і не стільки на урядовому чи президентському рівні, а переважно на рівні і за рахунок «народної дипломатії», широких людських стосунків. І перш за все — культурних зв’язків, яких ще замало… Наприкінці фільму антитезою офіційній патетиці звучать вірші Юліуша Словацького з поеми «Беньовський» у перекладі Дмитра Павличка.
«З обох сторін знайшлися люди, які могли великою працею і зусиллями вибудувати міст порозуміння, — нагадує директор Інституту історичних досліджень Львівського університету Ярослав Грицак. — Мається на увазі велика благородна ідея, висловлена Єжи Гедройцем одразу після війни про те, що поляки заради свого добра і також добра своїх сусідів повинні визнати, що Вільнюс належить литовцям, а Львів — українцям».
…Рік тому побачило світ останнє число паризького часопису «Культура», чиїм незмінним редактором був Єжи Гедройц — людина, яку називали політичним сумлінням ХХ сторіччя. У своєму останньому посланні з нагоди відкриття у Варшаві виставки «Культурні зв’язки Польщі з Україною» він писав: «В історії польсько-українських взаємин були різні етапи — від кривавих і роз’ятрених до періоду співпраці в культурі, економіці й політиці. Протягом останніх років багато що змінилося. Польське суспільство погодилося з теперішніми кордонами, а політична еліта зрозуміла, що самостійна Україна необхідна для збереження незалежної Польщі… Сьогодні можемо сказати, що зусилля не були марними».
Автори фільму, присвячуючи свій твір пам’яті Єжи Гедройца, прагнуть продовжити справу людини, яка зуміла побачити спільність наших доль у ІІ тисячолітті і кликала до християнського сумління народи, щоб не дозволити колишнім кривдам лягти камінням на шляху майбутнього співробітництва вільних держав.