Майже два століття тому Тарас Шевченко поставив перед українцями завдання: дати собі відповідь на запитання, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти». В наш час пропонується інша головоломка — з’ясувати, де ми живемо: «в Україні» чи «на Україні». Особливо це чомусь інтригує наших сусідів — і по території, і по мовній групі. Яскравий приклад — стаття Олександра Смирнова «Коли почую «в Украине»... («ДТ», 16.10.2004.) Жаль тільки, що шановний автор оминув не один дуже суттєвий аспект порушеної теми.
Пригадується телеміст між Києвом і Москвою під час парламентських виборів в Україні. Виступає хтось із москвичів, каже — ось у нас, у Росії, отак, а «у вас в Украине»... І тут, як на амбразуру, кидається Дмітрій Рагозін:
— Не «в Украине», а «на Украине»! Так требует природа русского языка!
І яке ж торжество посвяченого в таємничі глибини лінгвістики чулося в голосі мимовільного дидаскала! Торжество жерця, що рятує від недбало-необережного профана священну чистоту містерії... І — торжество своєї вищості.
Як свідок того лінгвістичного «подвигу», я мав достатньо підстав, щоб засумніватися в його звичайній щирій відданості академічній істині: забагато пристрасті й торжества. Так багато, що відразу вловився зв’язок між тим, що говорив Рагозін, і тим, що незадовго до телемосту «видав» в ефірі співробітник російської редакції радіо «Свобода» Пьотр Вайль: нібито українці не хочуть уживати традиційне «на Україні» тому, що в цьому їм вчувається образливе «на окраине»... Цей нюанс найбільше був потрібен Рагозіну: мовляв, вам не мило чути «на Украине»? Нічого не вдієш: так велить «великий и могучий…». (Це не завадило іншому автору з тієї ж «Свободи», здається пану Ройтману, в іншій передачі назвати оту загальновідому сентенцію з Тургенєва «высокопарной чушью».)
...У курйозні ситуації потрапляють інколи російські автори, спокушені позірною самозрозумілістю рішень, що стосуються чогось українського, зокрема мови. Пам’ятаю, як після війни в прикарпатському селі в недільний день до гурту селян під’їхав «газик», і енкаведист став розпитувати про когось із жителів села. Треба було бачити, як зніяковіли прикарпатці, коли їм довелося відповідати на запитання: «А на ком он женат?» І скільки реготу було потім, коли ґазди, що доти знали лише «жонатий з...», стали на різні лади перебирати «хто на кому жонатий»...
Досить дотепно щодо такої «легкости суждений» сказав свого часу Тарас Шевченко: «Наша книжка як попадеться у їх (московитів. — В.Г.) руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними. Преочаровательно!»
Воістину, як писав Маяковський, коли йдеться про Україну, «знаний груз у русского тощ». І коли б пан Вайль спирався не на бульварно-примітивне, буцімто Україна — це від того, що свого часу була окраїною Польщі чи Росії, а поцікавився глибше, хоча б почитав в енциклопедії, — то він би знав, що топонім «Україна» в літописі з’явився ще 1187 року, коли Росії як такої й на світі не було, а Польща захлиналася у міжусобицях... Відповідно ж, і українцеві не може у вислові «на Україні» вчуватися щось образливе. А якщо комусь і вчувається — то просто через відсутність належних знань.
Але якщо оте «на окраїні» за Вайлем — не аргумент, то чому ж усе-таки має бути «в Україні»? Звернімося до лінгвістики. Порівняймо дві колонки прикладів:
на майдані у парку
на полі у лісі
У прикладах ліворуч ідеться про відкритий простір, про певну територію, важливу своєю горизонтальною двовимірністю і площинністю. У прикладах праворуч — про об’єкти тривимірні, стереометричні, замкнуті в собі, зі своїм внутрішнім життям (спробуйте сказати «на лісі»!).
А тепер від назв загальних перейдімо до назв власних:
на Волині у Луцьку
на Слобожанщині у Харкові
І тут ми бачимо таку ж саму закономірність. Ліворуч — назви територій, просторових феноменів. Праворуч — не просто території, а складні за своєю внутрішньою організацією системи, суспільно-територіальні організми. Давні греки сказали б — «поліси». Нам випадає інше слово — соціуми, так само тривимірні, стереометричні, як ліс і парк, двір і сквер, але набагато складніші за своєю внутрішньою структурою!
Залишається відповісти, до яких феноменів — географічних, територіальних чи соціумних — слід зарахувати «Україну», щоб отримати відповідне поєднання — «на Україні» чи «в Україні». Відповісти на це ми можемо, лише виходячи з історичних перипетій, яких судилося зазнати назві «Україна». Починаючи від княжих часів, це була лише одна з територіальних частин Русі — як Волинь, Сіверщина, Полісся, отож до її назви цілком природно прикладався прийменник «на», що й фіксують давні народні пісні:
Козаче-соколю,
Візьми мене із собою
На Вкраїну далеку...
Дівчині з Волині чи Галичини ота Україна, десь там, у степах, на пониззі Дніпра, куди їхав до своїх побратимів її коханий козак, була землею незнайомою і дуже-дуже далекою...
Віддаленість простежується і в рядках народної пісні:
Їхав козак з України
Та й заїхав до дівчини.
Цікаво, що, їдучи «з України», той козак своїм товаришам на українській Січі на запитання, куди він їде, міг відповісти: «На Русь»! Це підтверджується текстами на давніх «Козаках Мамаях», де, нарікаючи на долю, козак-бандурист зізнається: «пристарівшись, на Русь піти мушу, ачей там отпоминають попи мою душу». Природно, що про таку Україну, як географічну величину, як територіальну частину Русі, говорилося «на Україні».
Ситуація почала змінюватися, коли зі зростанням значення українського козацтва як вирішального суспільно-політичного фактора назва козацької України поступово поширюється на всю територію Русі, замінюючи з часом цей давній етнонім. Коли Касіян Сакович у 1622 році у вірші «На жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» оспівує козацтво, бо «Украйна тим військом вцале зоставаєт», то зрозуміло, що йдеться вже не про обмежено-вузьку територію козацької України на Дніпрі, а про Україну етнічну. Яку козацтво захищає від турецько-татарських нападів. Французький інженер Гійом де Боплан у 1660 р. в Руані (а ще в 1650-му — в Гданську) видає «Опис України... від кордонів Московщини до Трансільванії» і карту тієї ж України. Нашу першу географічну карту! Із назви суто географічної, територіальної «Україна» стає назвою країни, тобто території та її народу, суспільства, по-сучасному — соціуму. Топонім стає етнонімом...
І хоч усі пануючі режими Україна цікавила в першу чергу як територія і продовжує вживатися давнє «на Україні», та все ж зі зростанням національної самосвідомості українців відповідні зміни з’являються і в мові. З Петербурга молодий Шевченко так звертається до своїх дум:
В Україну ідіть, діти,
В нашу Україну...
Яке промовисте уточнення: «в нашу Україну»... Інший приклад — «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», де наголошується не лише на сприйнятті України як націо-території, націо-суспільства, а й на стилістичній потребі уніфікації. Шевченко частіше вживає «в Україні», ніж «на Україні»... А якщо в «Заповіті» він заповідає поховати його «На Вкраїні милій», то тут справді йдеться про територію, про характер ландшафту.
Варто зазначити, що до Шевченкових часів дожила і традиція сприймання інколи назви Україна у вузькому регіональному значенні, як топоніма того краю, звідки вийшов поет, тобто країни козаків:
Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині
По Литві, по молдаванах
І по Україні.
Але як правило поет послідовний у вживанні варіанта «в Україні» там, де він бачить свою батьківщину не просто як ландшафт, як територію, а як окремий національний соціум — народ, суспільство, етнос у межах власної території («на нашій не своїй землі»):
А серце плаче, як згадаю
Хоч невеселії случаї
І невеселії ті дні,
Що пронеслися надо мною
В моїй Україні колись.
І не тільки Шевченко, а й сучасники його відчували різницю у вживанні «на...» і «в Україні», як в українській, так і в російській мовах. Ось уривок із листа до поета: «Може, в Україні зостанешся, козакуватимеш або оженишся?» (М.Костомаров).
Якщо навіть у ті часи, в часи бездержавності, розірваності між двома імперіями, відсутності будь-яких загальнонаціональних інституцій (церква, школа, різні товариства, партії тощо), притаманних зазвичай і бездержавним народам, Шевченко сприймав Україну як замкнений на собі соціум, то ми, живучи, дякуючи Богу, у власній державі, — як ми ще можемо сумніватися, де живемо?! Та, звичайно ж, у державі Україні. Держава — це не лише територія. Це і небо, і надра, і духовно-інформаційний простір — складний соціо-територіальний організм, до якого аж ніяк не можна застосовувати географічно-поверхневе «на».
Аксіома — це твердження, яке не викликає сумніву. Однак є люди, котрі подають якесь сумнівне міркування з категоричністю, що претендує на аксіоматичність. «Кожна жива мова, — пише О.Смирнов, — розвивається за своїми внутрішніми законами як продукт несвідомої колективної творчості народу-носія мови, а також окремих його представників — визнаних майстрів літературного слова».
Для чого знадобився Смирнову цей романтичний образ мови, що, мовляв, природно собі розвивається за іманентними законами? Кожен студент, який слухав курс лінгвістики, знає, що мова — далеко не «продукт несвідомої колективної творчості народу-носія», а тим більше — майстрів літературного слова! Становлення літературної мови передбачає, і великою мірою, свідому творчість, свідоме втручання суспільних чинників у вигляді дискусій, реформ правопису мовної політики і т.д. і т.п. Не вірю, що пан Смирнов не знає про свідомо прискорений процес становлення російської літературної мови, коли її внаслідок реформ Петра І довелося «витягувати» до рівня розвинених європейських мов. Досить зазирнути у «Хрестоматию по истории русского языкознання», щоб побачити, з якими проблемами зіштовхувалися батьки «великого и могучего» протягом усього XVIII та й частини XIX століття, коли і сам «язык», відповідно до нової назви країни (запровадженої царем волюнтаристично), послідовно іменувався «российским», що, очевидно, було свідомо створеним неологізмом.
Усе це пан Смирнов знає. Як і те, що мова Тредьяковського і Хераскова — ще далеко не мова Пушкіна, а мова Пушкіна — це часом теж не завжди сучасна мова.
...Романтичний образ мови як несвідомо виплеканого народом величного дерева («стоит-растет могучий дуб в могучей красоте») не має нічого спільного з наукою про мову і з історичним процесом розвитку мови. Цей образ потрібен Смирнову, щоб показати, яке начебто насильство чиниться над «віками усталеними конструкціями російської мови», над «неприкосновенной чистотой литературно-языкового канона» — чиниться тим, що українці бажали б, щоб і росіяни (як і поляки), говорячи про нас, — говорили «в Украине». Ми вже бачили, що вся ця риторика про вікову усталеність чистоти канонів, тисячолітність, віковічність — лише риторика. Яка чистота канону, коли в часи Пушкіна писали, читали і говорили не «в театре», а «на театре»? А в часи Ломоносова говорили так, як і в часи Івана Грозного, — «на Москве».
Отож, шановні ревнителі «старины глубокой», якщо за «віками усталеними конструкціями» вирішальне слово, то чому б не повернутися до них — «на театре», «на Москве»?
...Переконуючи українців, що їм варто залишатися при своїй «віками усталеній конструкції», Смирнов утішає нас, що, мовляв, у формі «на Україні» таки справді немає нічого «зазорного», «окраїнного», бо ось кажемо ж ми — «на Русі»...
Але розгорніть літопис — і там ви знайдете безліч прикладів вживання «в Русі». До того ж до такої форми вдаються, коли мають на увазі не просто край, землю, а державний організм, соціум: «І при нім — стала віра християнська плодитись в Русі і розширятись (при Я.Мудрому. — В.Г.). …І коли хотіли вони вернутись в Русь, то не пішов з ними ніхто із дружини княжої».
...В історії народів є приклади, коли якась держава змінює свою назву, звертаючись до інших країн зважити на ту зміну і взяти її до уваги. Так свого часу вчинила й Росія, що перед тим була «Московским государством», Москвою, а для українців — Московщиною. Що було б, коли б інші країни наполягали на старій назві, бо, мовляв, це віками усталена традиція і т.п.?
А стосовно нас, українців, — ідеться лише про якийсь прийменник! То невже братам-росіянам так важко трошки «раз-упрямиться»? Бо ж «великий и могучий», як ми бачили, зовсім не проти цього.