Ініціювання українським режисером Олесем Саніним потужного кінопроекту «Кобзарі» було щедро проанонсоване в українській пресі. Курчат, як відомо, рахують восени, але кілька загальних міркувань про тему сліпих кобзарів не завадило б зробити вже тепер.
Кобзарська культура: безперервність століть
Історія про те, як у далекому 1934 році, коли ще пульс українських земель конвульсивно бився від лютого Голодомору, всіх сліпих кобзарів було зібрано у Харкові на «з’їзд» і вбито, – відома.
У чому причина? Зібрати й знищити сліпих і безпорадних музикантів: для чого? Вони не становили жодної загрози режиму, в їхніх піснях – лірика, соціальні болі та героїчне козацьке минуле: усі три теми культивувалися офіційною Радянською Україною, адже були свідченням «героїчної народної боротьби з класовими ворогами».
Відповідь слід шукати у самому явищі сліпих співців. Уявімо на мить культурне життя від княжих часів і аж першої половини минулого століття: в державі не існувало ані телебачення, ані кіно. Тож попит на видовища серед людей був незрівнянно вищим, аніж можливості його задовольняти.
Таким видовищем, захоплюючими пригодами – аналогами сучасних серіалів ставали кобзарські пісні та думи, в яких подавався близький народові сюжет у прийнятній для нього тепло-милозвучній формі. Зібратися на майдані чи на ярмарку й послухати сліпих кобзарів було настільки звичним тоді, як тепер сісти перед телевізором і зі споживацькою насолодою налаштуватися на мильну оперу чи футбол.
Ситуація ця існувала не рік і не десяток літ: століття за століттям така форма народної розваги була в Україні «хітом». Природна мелодійність та винятково сприятливі культурні обставини формували ідеальні умови для перманентного розвитку, довершення й загальнонародної популярності сліпих кобзарів.
Коли говоримо, що кобзарі несли в народ пам’ять про його минуле, слугували єднальним фактором історичних епох національної історії, то найменше йдеться про кліше чи шароварний штамп. Кобзарі, з огляду на свій репертуар та безперервну тривалість ремесла, слугували тим фактором, що цементував національну пам’ять, зрошуючи її високою естетичною творчістю.
У цьому, власне, й полягала найбільша небезпека кобзарства для радянської системи, оскільки воно не давало «перекувати» традиційну свідомість українців у загальний індустріально-комуністичний формат. У цьому також полягає цінність феномена сліпого кобзарства для українського народу: з ним можемо пізнати чи, швидше, інтуїтивно відчути своє генетичне «Я», свій ментальний характер, свій історичний дух.
Європейська сутність
Властивість «акумулятора» національної пам’яті в кобзарстві розгледів ще Тарас Шевченко. Звідси його постійне наголошення на епічно-славному минулому народу, постійна промоція кобзарських сюжетів, звідси, зрештою, й сам його «Кобзар».
Однак феномен сліпих кобзарів не обмежується лише функцією носія та безперервного ретранслятора колективної свідомості. Образ кобзаря цікавий також як образ Індивіда: змалечку, а часто від народження сліпий, у постійному шляху-дорозі, з музикою, з людьми.
Кожен сліпий кобзар має у собі щось від Сковороди: це натхненно безтурботне залюблення у Божий світ, у народ, у природу: чим не Сад Божественних Пісень?
Кобзар завжди й апріорі сам. Він остаточний самітник: самітник, що бачить життя «лише» власною музикою і серцем. Ці ж самі ознаки притаманні європейському культурному архетипові. Їхніми суспільними проявами однаковою мірою є як доба Відродження, так і Ніцшеанське «Бог помер», як Декларація прав людини і громадянина, так і хіпівське Flower Power. Фундамент європейської демократії базується на Людині, тій самій, що «за образом і подобою»…
У цьому, власне, полягає справжнє коріння української європейськості. Воно не в палких закликах і не в заповзятих розмахуваннях європейським прапором, не у благальному повзанні з випрошуванням натяку на членство в Європейському Союзі і не в самомилуванні від створення чергового інституту в черговому селищі. Саме Людина, і саме «людське» в Європі є найвищою й остаточною вартістю.
Раз дилема, два дилема
Мешкаючи в Італії, неодноразово доводилося замислюватися над особливим характером місцевої архітектури. Йдеться не про всесвітньо відомі шедеври Джотто чи Брунеллескі, а про звичайні старовинні будинки, яких в Італії безліч. Із них ллється справжність: жодної помпезності, жодного «євроремонту». Вони такі, якими були багато століть тому, у них віками живуть прямі нащадки давніх родин, у них збережено дух нації, дух сім’ї, дух міста.
Сліпе кобзарство було носієм такої самої органічності для нашого народу. Безперервно розвиваючись ще від княжих часів боянів (чи хтозна ще скільки перед тим), воно пронесло в піснях і думах оце невимовне «щось», від якого щемить серце і переривається подих. На жаль, тепер, і говоримо про це без іронії, серця щемлять у нас за прекрасним радянським кіно, автоматами з газованою водою, надувними кульками на парадах та іншими штучними вартостями, які були прищеплені нам, і стали нашими, і також наповнили своїм «щось» потаємні глибини пострадянських українських душ та сердець.
Повернути в сучасний ментальний контекст пострадянського народу тисячоліттями виплекану духовну основу, вочевидь, не вдасться вже ніколи й нікому. Магія мистецького кіно, однак, полягає у його здатності «ходити по воді» і робити неможливе. Якщо «Кобзарі» Саніна зможуть розвинути естетичний ряд Санінового «Мамая», вони примусять доторкнутися невидимими струнами до душ багатьох. Але завдання полягає не лише у високій естетиці, а й у касовому успіху: привернути увагу розніженого глядача до тонких, назавжди забутих народом глибин власної сутності – річ непроста і навряд чи можлива. Як розв’яже знімальна група задане рівняння? Поживемо – побачимо!