Національний Шевченківський комітет цьогоріч визначив три кандидатури, творчість яких гідна головної мистецької премії країни: поет Леонід Горлач, режисер Дмитро Богомазов, художник Петро Печорний. Зокрема, відзначено цикл унікальних декоративних тарелів Печорного, на яких зображено сюжети та образи з "Кобзаря" Тараса Шевченка. Про народного художника України, професора Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука - 80-літнього Петра Печорного - не знайдеш багато відомостей ні в Мережі, ні в ЗМІ. Людина він скромна, майже не публічна. І лише в ексклюзивному інтерв'ю DT.UA розповів про своє драматичне дитинство, про захоплення творами Шевченка. Згадав також майже анекдотичну історію про те, як колись "забракували" його роботу із зображенням Леоніда Брежнєва…
- Петре Петровичу, пам'ятаєте свої відчуття, коли дізналися, що стали цьогорічним лауреатом Шевченківської премії?
- Звичайно, це дуже приємний момент у житті. Сказати, що я не встояв на місці від радості - цього, звичайно, не було. Але важливо те, що в Шевченківському комітеті мою роботу оцінили. Я навіть не кажу про гроші. Мається на увазі саме творча вага. Багато хто хотів би мати цю премію. Але ж її не так просто заробиш!
- Ви самі згадали про гроші. А це майже 260 тисяч гривень. Коли президент підпише указ, коли все складеться… Як плануєте розпорядитися таким серйозним статком?
- Уявіть, знаю як… Видам свої книжки. Дві чи навіть три. Приміром - "Графіка Печорного", "Декоративний живопис Печорного"…
- Повертаючись, власне, до робіт, за які вас відзначив Шевченківський комітет… Що це за дивовижні тарелі, на яких оживають сюжети "Кобзаря"?
- Ще раніше я почав готувати сюжети на теми творів Шевченка. А оскільки наступного року святкуватимемо 200-річчя від дня народження великого поета і художника, вирішив зробити це в кераміці, в декоративному розписі. Вийшли тарелі. Діаметр - 62 сантиметри. Всього - 30 штук. Є така технологія - ангобний розпис: глина по глині. Це не новизна. Є знахідки Трипільської культури з подібною технікою. Це розпис по сирій глині. Якщо вдатися до технологічних нюансів, то складність у тому, що треба розписувати роботу "від себе" - і рука постійно на вису.
Працював близько року - технологія складна! Колір тарелі не проявляється до того моменту, поки твір не виймеш із печі. Тому скажу відверто: мій творчий рух у цьому напрямі відбувався майже наосліп. Без вогню ці витвори просто сірі! Звісно, на певному етапі можуть бути помилки... Але, хоч як дивно, я жодного тареля не перепалив.
- "Кобзар" - це майже енциклопедія українського життя, українського світобачення. Від чого відштовхувалися, коли вибирали теми з Шевченкових творів?
- Мене хвилювала насамперед рання творчість Тараса Григоровича. Не той час, коли він був на засланні, а лірична поезія. На кожному тарелі - слова з творів поета. Наприклад: "Затихло все, тільки дівчата та соловейко не затих", "Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим", "На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає, кругом хлопці та дівчата - як мак процвітає"…
- Пам'ятаєте, коли вперше вам до рук потрапив "Кобзар"?
- Знаєте, я вже дуже літня людина… Але чудово пам'ятаю той момент. Це було дуже-дуже давно. Ще в воєнні роки. Ми тоді жили на окупованій території Чернігівської області. Якось розбирали книжкові "завали" в школі. І мені зі шкільної бібліотеки дістався "Кобзар". Почав читати… Не міг відірватися. Так і читаю відтоді. Постать Кобзаря для мене завжди була особливою - близькою за духом, філософією. В мене на шевченківську тему дуже багато робіт. У чомусь навіть моє особисте життя схоже на тяжкий дитячий період життя Шевченкового. Моя мама померла, коли мені було 11 літ. Якраз перед цим німці спалили нашу хату… Ходили селом і стріляли в копицю сіна. Хата зайнялася. А саме в цей час - наступ радянських військ. Хто ж там гаситиме ту хату! Матері довелося дуже тяжко. Вона захворіла на запалення легень і теж буквально згоріла. А батько - на фронті. Ми, семеро дітей, лишилися самі - під тином. Потім над нами взяв опіку сільський патронат. Це щось на кшталт сімейного дитячого будинку. Нас виховувала одна жінка, а їй писали трудодні за те, що нами опікувалася.
Озираючись у минуле, пригадую, що всі мої предки займались яким-небудь ремеслом. Працювали на землі, шили решета, робили хомути. Батько був годинниковим майстром. Він узагалі був дуже талановитою людиною. На весь район не було такого майстра. З дитинства в моїй голові цей звук - коли "цокають" батькові годинники…
У моїй власній сім'ї теж атмосфера творча. Дружина - художник текстилю, син - скульптор (закінчив Академію образотворчого мистецтва).
Сам я малював з дитинства. Завжди і всюди. Я й зараз малюю, незважаючи на вік. Це вже "ввійшло" в мене. Коли малюю - ніби відпочиваю. І навпаки - без малювання нудьгую. Спочатку закінчив Київське училище декоративно-ужиткового мистецтва, яке в той час було на території Києво-Печерської лаври. Потім навчався у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В.Мухіної (нині Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія). Навчання в Ленінграді дало ширше поняття про технологію кераміки. Там ми працювали з порцеляною, фаянсом, майолікою. Кераміка - те, що випалюється. Саме слово перекладається з давньогрецької як "обпалена" чи "випалена" глина.
- Ви, очевидно, спостерігаєте за дискусіями, які раз за разом спалахують навколо постаті Кобзаря, навколо його творів. Іноді таке враження, що кожен "табір" (і ті, які клянуться Шевченком, і ті, які хочуть "деміфологізувати" його) хоче мати його ім'я на своєму "прапорі". Отже, Шевченко і сьогодні - наш сучасник?
- Шевченко і його "Кобзар" - наші сучасники назавжди. Особливо в українському духовному житті, в побуті, в селах зокрема. Адже сільське життя не так швидко плине, як у містах. Думаю, що Шевченко і "Кобзар" будуть доти, доки буде Україна.
- Який етап, на ваш погляд, переживає сьогодні декоративно-прикладне мистецтво України? Це розквіт, зважаючи на відзнаку Шевченківського комітету? Чи, може, навпаки - занепад?
- Керамістам нині тяжко. Профільних підприємств майже немає. Вони зникли. Але на кафедрі кераміки в інституті Бойчука все нормально. У нас є піч, можемо працювати в матеріалі.
А багато художників не мають такої творчої можливості. Для художника-кераміста головне - це піч і глина.
- Ви прожили довге цікаве життя, бачили, як українська історія змінювала свої "вектори". Очевидно, доводилося виконувати й якісь ідеологічні замовлення?
- Багато чого було… Але якихось капітальних "монументально-замовних" робіт я ніколи не виконував. Що стосується політики? Ну ось, наприклад, виготовляв вази з певною символікою того часу... Але намагався і таке "замовлення" виконувати добросовісно. Якось було замовлення від Ради міністрів України виготовити фарфоровий таріль із зображенням Леоніда Брежнєва і Жискара д'Естена. Мені тоді дали журнал "Огонек". Там - фото, де вони поруч сидять на дивані. Я й виконав... Замовник тоді подивися й каже: "Щось ти Жискара д'Естена краще зробив, ніж Леоніда Ілліча!". - "Та я ж усе робив як воно є". - "Але ж руки французького лідера гарніші, ніж у Леоніда Ілліча!" І справді! На фото в Жискара д'Естена руки інтелігентні, красиві. Потім замовник почав присікуватися через піджак Брежнєва, мовляв, дуже грубо! І забракував ту мою роботу. А через кілька років француз-галерейник ходив майстернями наших художників. Зайшов до мене. Я показав таріль із політиками. Він подивися й відразу: "Скільки?". Кажу: "Не знаю…" - "300 доларів нормально?" - "Нормально!" Сказав, що купує для посольства.
- Багато ваших робіт сьогодні зберігається в музеях?
- Близько 30 музеїв України мають мої роботи. Лишень у Лаврі, в Музеї декоративно-прикладного мистецтва, близько ста моїх творів, починаючи з ранніх. Брав також участь у збірних закордонних виставках: Японія, США, Канада, Велика Британія, Польща, Австрія, Німеччина, Чехія, Монголія, Югославія… І в Україні моїх персональних виставок було дуже багато. Більш як сотня.
- Петре Петровичу, цікаво дізнатись як ви сприймаєте сontemporary аrt? Чи відвідуєте такі виставки, яких, до речі, в Києві дуже багато?
- Деколи буваю. Як ставлюся? Звісно, можна працювати й так, як вони… Я іноді розумію, що хотів сказати художник, але задум його підтримую не завжди. Є й сучасні роботи - справжні твори мистецтва, вони цінні, цікаві. А буває - просто епатаж заради епатажу. Для мене "ідеал" у мистецтві - класика, народне мистецтво, іконопис. Саме це мене надихає. Не хочеться малювати щось формальне - заради самої форми. Завжди мають бути художні образи, відчуття, духовність.
- Ви працювали в тоталітарний період, коли одні художники намагалися знайти себе в тому часі, а інші - не знайшовши - залишали Батьківщину. У вас ніколи не було думок емігрувати?
- Ні, що ви! Колись був у Німеччині. І так чекав, щоб повернутися! Коли ступив на нашу землю, аж видихнув - нарешті! Чи коли служив в Азербайджані, в Баку, три роки не був в Україні. Пам'ятаю, як їхав додому через Кубань. І так скучив за Україною, що коли побачив кубанські біленькі хатки, то мені сльози навернулися на очі. Так було радісно, що повертаюся додому. Та й творчість моя пов'язана з рідною землею. Думаю, що місце робіт, за які мене вшанували високою нагородою, - в музеї Тараса Шевченка, я їх просто подарую.