Щоразу, коли починаєш розгадувати Задум Бога щодо людини, ти Його звужуєш. Цей Задум потрібно розпізнавати.
Так говорив вуйко Дезьо
Я зазираю в комп’ютер і читаю у Фейсбуці, що 9 січня відзначають Степанів день, а серед особливостей свята зазначається, що потрібно вшановувати пастухів та піклуватися про коней.
Ця деталь, як машина часу, миттєво доправляє мене в далекі роки дитинства.
Мій дядько Андрій, якого всі в селі звали Андрей, був чудовим агрономом і мав вищу освіту, але певний час працював на фермі коло коней. Коли в колгоспі жито зібрали, то коней почали на ніч виганяти на стерню за селом. Сусідські хлопці (а я влітку гостював у діда) занадилися ходити на ферму, щоб ганяти коней на ніч у поле. Якось до них пристали й ми з двоюрідним братом Василем. На фермі хлопчаки бігом розібрали собі коней, а нас розсаджував дядько. По житті він був чоловіком гуморним і дотепним, наприкінці робочого дня до того ж веселим, але мені він підібрав коня, якого звали Лежень. Василю — кобилу Іскру. Вона, як, до речі, й Лежень, за норовом повністю відповідала своєму прізвиську. Коли довелося сідати з жердки на коня, я зрозумів, що з усієї упряжі в мене буде лише кантарка — хитро зв’язаний мотузок, який вдягали на морду на кшталт вуздечки. Вже на полі кантарка розв’язувалася й перетворювалася на мотузку, якою спутували коня. За цю кантарку я й мав триматися. Ще мені підказали, що можу, стискаючи коліна, утримуватися на тулубі коня.
Дядько Андрей з хлопцями гайнули вперед: потрібно було швидко проминути село, щоб вільні коні не зайшли в шкоду по людських городах. Іскра з Василем помчала з ними. Ось тоді я й подякував дядькові Андрею за вибір коня для мене. Лежень пішов поволі у напрямку, який уже добре знав, а не чкурнув разом із табуном. Але мені це мало допомагало. Що сильніше я стискав ноги й коліна, щоб утриматися, то жвавіше починав бігти Лежень. Тоді я, щоб тримати рівновагу, тягнув кантарку, — Лежень зупинявся. Ось так, аритмічно, я й добрався до місця ночівлі коней у полі. Дядько Андрей і хлопці вже попутали коней і чекали на мене — «городського». Василь стояв трохи осторонь, але живий і без зовнішніх ознак якоїсь травми.
Про що ми вели бесіду, коли поверталися в темряві пішки з поля в село, я не пам’ятаю, то вже минуло пів століття. Але добре пригадую, як наступного дня ми з Василем потай за дідовою хатою в кущах бузку показували один одному побиті місця нижче куприка, який тоді називали копчиком. Пам’ятаю ще, що дуже помічним виявився подорожник. Більше ми не ходили на ферму, та й дядько Андрей нас не пустив би до коней, бо того вечора доярки розказали моїй хрещеній тітці Катерині, дядьковій дружині, що було з її похресником. Але при цьому вони помилково зазначили, що дядько Андрей посадив мене на Іскру, а все село знало, яка вона норовлива кобила. Тому ввечері тьотя Катя влаштувала дядькові прочухана, приповідаючи, що та Іскра дурнувата. Згодом вони все з’ясували, але дядько став налаштованим проти того, щоб мене долучати до сільських дитячих забав такого екстремального характеру.
Я дивлюся в екран комп’ютера і сам собі дивуюся, яким цікавим чином влаштовані простір і час, що наша свідомість мандрує ними, як їй заманеться.
А може, цей допитливий подив слід доправити не до простору й часу, а до нашої свідомості?
Я починаю фантазувати.
У побуті час став мірою, але вона не розкриває його сутності.
Час — це певна атомарна істина, яка не може бути пояснена через інші.
Час — це спосіб, властивість нашого відображення Універсуму.
Універсум незбагненний. Можемо собі уявити його у вигляді «енергетичного желе», в якому є і минуле, і теперішнє, і майбутнє, причому вони існують нерозривно.
Біологічне життя, і людина в тому числі — своєрідний «сканер» цього «желе». В процесі «сканування» і виникають час та простір. «Сканування» відбувається епізодами. Так виникає «раніше» і «пізніше», тобто час. Між епізодами або їх фрагментами виникає різниця — так з’являється простір. Напрямок «сканування» в кожен момент визначається логікою моменту.
За Стівеном Ґокінгом, і в минулому, і в теперішньому, і в майбутньому існують щомиті всі можливі версії (напрямки) поведінки. Ми запам’ятовуємо лише ту, яка реалізувалася для нашої миттєвої логіки, але інші версії, за Ґокінгом, реалізувалися теж, та ми їх «не помічаємо», однак в «енергетичному желе» вони є.
Приклад: частка має однакову ймовірність проявитися у всіх напрямках і проявляється там, але виявляється лише в тому, де логіка робить її появу найімовірнішою, — скажімо, наявність сусідньої частки, як це відбувається у формуванні сполук, сніжинки тощо. По ходу: абсолютний нуль — це стан, коли ймовірність появи частки в будь-якому напрямку дорівнює нулю, тобто «енергетичне желе» застигає: минуле, теперішнє, майбутнє стають тотожними. Цим можна пояснити явища надпровідності та надплинності — безперешкодне (одночасне) існування частки в минулому, теперішньому й майбутньому, які суть єдине. Тоді можна стверджувати, що температура, її підвищення, в тому розумінні, в якому ми її застосовуємо, призводить до розщеплення часу, виявляє в ньому можливе різне минуле, теперішнє і майбутнє.
Подібно до прикладу з часткою відбувається і «сканування» людиною «енергетичного желе». Напрямки «сканування» рівноможливі в кожну мить, але логіка кожної миті робить окремий із них найімовірнішим. Його ми й запам’ятовуємо. Не виключено, що «сканування» по інших напрямках, із нижчою ймовірністю, відбулося теж, — такою може бути природа «енергетичного желе», така собі множинність доль біологічного суб’єкта. Це, до речі, може пояснити різноманітні факти телепатії, прозріння, передбачень, видінь, віщувань тощо, коли «розведені» в певний момент траєкторії «сканувань» потім сходяться чи наближаються так, що картини їх «сканування» перетинаються або об’єднуються фрагментарно.
У цьому сенсі можна дещо прояснити й про сон. У процесі «сканування» відбувається нагромадження логік, яке не дає можливості точно, виразно визначати найбільш імовірний напрямок «сканування» «енергетичного желе». Тоді біологічний суб’єкт занурюється в сон, а в екстремальних випадках втрачає свідомість. У процесі сну або такого вимушеного стану відбувається впорядкування логік і формується чітка картина факторів, що визначатимуть подальший процес «сканування», — його найімовірніший напрямок стає виразним.
У цій моделі свідомість, загадкове «Я», — це налаштування «сканера» біологічного суб’єкта. Вони, налаштування, визначають і сутність епізоду як симфонії відгуку наших органів відчуття на процес «сканування» «енергетичного желе», так як визначать спосіб його побудови.
І ми знову повертаємося до сакрального запитання: «А хто ж є Налаштувачем?»
Відразу постає й інше запитання — чи ми самі не почали втручатися в «налаштування» величного Задуму щодо людини, чи не передали працю формування логіки нашої долі у сторонні руки?
Раптом я усвідомлюю, що своїми пошуковими роздумами вже збиваюся на манівці, починаю блукати. Можливо, настає час поспати, аби впорядкувати розгардіяш версій напрямку наступного «сканування»?
Я починаю дрімати й намагаюся пригадати кобилу Іскру. Вона була якоїсь молочної масті, але молока високої жирності. А по її тілу невиразно читалися руді вкраплення. Мабуть, тому те лоша й назвали Іскрою. Та, як каже вуйко Дезьо: «У слові буденнім є влада таємна». Тож коли це лоша виросло, воно й перетворилося на норовливу кобилу. До речі, запряжена у віз, вона була напрочуд слухняна й метикувата. Часом сама привозила дядька Андрея додому, коли він засинав у кузові. Не перебирала харчами. Та варто було її розпрягти, як якийсь прихований вогонь прокидався в ній. Навіть доярки, що напували часом коней перегоном, а тому шанувалися всіма кіньми, побоювалися її. Ось такі часи, — це вам не покемонів ганяти. Я відчуваю, як смуток починає огортати мене, та пригадую слова вуйка Дезя: «Поки ти розчаровуєшся, ти — мрієш!»
Тому мені дуже цікаво, як закінчилася тоді, півстоліття тому, одна з версій «сканування» моєї долі, згідно з якою дядько Андрей мав би посадити мене не на Лежня, а на Іскру. Я навіть не можу собі цього уявити, бо емоції тієї поїздки верхи навіть на Лежні мене бентежать і досі. Та в кожному разі я б до початку навчального року повернувся в Чернівці. Тож усе моє життя відтворилося б, але чи було б таким самим? Іскра була баламутною кобилою, і тоді налаштування мого «сканера» могли зазнати істотних змін.
А може, я ще й досі десь там, у світах Ґокінга, скачу верхи на Іскрі по колу навколо силосної ями за вітряком, бо правою рукою відпустив кантарку, а рівновагу втримую лише лівою, тож ніяк не можу змінити логіку цього руху по зачарованому колу?
У кожного з нас у житті була така собі «кобила Іскра». І спогад про обставини того, що сталося тоді, щоразу породжує лише полегшене зітхання: «Минулося». Згадати хоча б взаємини кожного з водою у ставку, на річці, озері, морі тощо або ж ситуації на транспорті, в горах. Це своєрідні точки біфуркації, за якими доля склалася б інакше, якби не… А наступний перелік причин у кожному випадку унікальний, і найчастіше він від нас не залежний, та, безумовно, створений лише нами самими. І справу цю не можна нікому передоручати, бо вона і є суть наше життя.
Більше статей Валентина Ткача читайте за посиланням.