Обезьянничать — слепо подражать кому-нибудь, перенимая манеру поведения
Зі словника С.Ожегова
Як і в усіх видатних винаходів людства, у телебачення тисяча батьків. Не знаю, чиї патенти найавтентичніші, але тлумачення, яке вигадали американці для пояснення сучасної суті мерехтливого «вікна» у світ, найвлучніше — жувальна гумка для очей. Дозволю собі навіть трішки деталізувати це означення — пережована гумка. Чим телебачення відрізняється від книги? Читаючи, ми змушені напружувати свій мозок, щоб уявити персонажів, інтер’єри та екстер’єри, в яких розвивається сюжет. Телекартинка найчастіше не вимагає роботи звивин — за нас уже попрацювали талановиті або бездарні виробники ефірного «бабл гаму».
Американський вчений і фантаст Карл Саган у своєму романі «Контакт» описує, як земляки отримали сигнал із глибин Всесвіту і, розшифрувавши його, жахнулись — на екрані з’явився Адольф Гітлер, який вітав помпезне відкриття Олімпійських ігор 1936. Перша пряма телетрансляція відбулась саме у фашистській Німеччині. Хвилі ефіру долинули до наших братів по розуму, і ті сприйняли їх як заклик до контакту. Скільки ж мільйонів годин жуйки ми вже вилили в безмежний простір? Бідні зелені чоловічки…
Каюся перед співвітчизниками, але, подивившись на кислі обличчя лідерів держав (вони чомусь були неноворічні не лише в Україні, але й у позаєвросоюзній Росії, у майже євросоюзній Польщі та давно євросоюзній Німеччині) я перемкнув тв-приймач на перший канал Італії. На щастя, Берлусконі вирішив не псувати співвітчизникам новорічного настрою, а президент Чампі, з’явившись після дванадцятої у прямому ефірі, ритуально поспілкувався з народом та й пішов разом із дружиною дивитись і слухати концерт. Добре все ж таки, що більшість наших співвітчизників досі відрізані від світового телеефіру, бо страшенно прикро бачити безсовісне мавпування (рік мавпи тут ні до чого, хоч і це — приклад використання вигаданого не нами) українським (і російським, звісно) знахідок західних акул ефіру. Нема на них Станіславського — він, дивлячись на екранну пістрявість, мов репер, речитативив би — «Не вірю, не вірю, не вірю…».
До речі, саме на першому італійському я зауважив оригінальність у новорічному оформленні екранних заставок: у куточку поруч із RAI UNO з’явився тортик із чотирма свічечками — цілком зрозуміла символіка: новому тисячоліттю — чотири рочки. Вітчизняні канали не вийшли за межі знайдених у комп’ютерних каталогах картинок — сніжинки (панове дизайнери, сніжинки завжди мають шестипроменеву структуру — це не масонська змова, просто закони фізики такі), ялинкові прикраси, червоні шапочки з білою оторочкою, ялинки (траплялися білі, сині, червоні лісові красуні і жодної зеленої).
Здається, чим нам заважав старий добрий Дід Мороз, хоча він теж родом із західної цивілізації, але Лапландія — все ж таки Європа. Ні, на екранах гарцюють американські Санта-Клауси, здизайновані в недалекому ХІХ ст. майже синхронно з індустрією Коли. Я розумію, у «форд» зручніше влазити в чомусь куценькому, а у Флориді довгі поли крокодили пообгризають. Може, вже так нам п’яти пече глобальне потепління? Ой, не треба так легко шубу віддавати молі до святкового столу. Хай собі живуть і конфесійний Святий Миколай, і комерційний Санта-Клаус, але збережіть позапартійного, позарелігійного, позамаркетного дідуся з червоним носом, із повним мішком подарунків, з чарівною онукою Снігуронькою. І хай діти шукають омріяне під ялинкою, а не в плетених необ’ємних шкарпетках, і Новий рік хай заходить через двері, а не через камінний димар. Ну хоч до тих часів, коли у всіх будуть каміни. І хай за столом і щедрують, і колядують, а за вікном дзвенить jingle bells. Тільки не дуже голосно… Бо я розіб’ю в сусідів телевізор. Свій я дома вимкнув.